«Сюди волонтери не доїжджають» - говорить пані Наталя, мама захисника України Олександра Рудя. Разом із батьками нашого героя Наталією й Олександром та волонтеркою Оксаною Шевченко журналісти «Петропавлівка.Сіті» їдуть на Донеччину до їхнього сина, який був номінований на конкурс «Людина року Петропавлівщини 2023» від сайту Petropavlivka.City. Їдемо привітати Олександра з позивним «Барон» та дізнатися, як наші мужні захисники боронять країну.
Тримаємо курс на Авдіївський напрямок. Місце зустрічі за 122 кілометри від Петропавлівки. Від того місця за сім кілометрів - місто Авдіївка, ще менша відстань до міста Нью Йорк. За Авдіївку наразі точаться запеклі бої, окупанти не залишають спроб оточити та захопити місто за будь-яку ціну. Армія росії несе там шалені втрати, бо на тому напрямку боронять кордони найкращі захисники України. Серед них і Олександр Рудь. Надворі морозно, сніжно та завірюха, проте наша зустріч із захисниками 107-го батальйону виявилася теплою та емоційною.
Автомобіль «Мама волонтер»
Дві автівки з Петропавлівщини мчать дорогою, минаючи блок-пости на Донеччину. На блок-постах, побачивши на лобовому склі автомобіля надпис «мама волонтер», автомобіль довго не затримують. Та й у цих краях дуже рідко можна побачити цивільний транспорт.
За вікном автомобіля - покинуті села та поля, що перетворилися на цілину. На цій землі вже два роки ніхто не сіє та не збирає врожаї. Ми торуємо засніжену дорогу та нарешті дістаємося будинку, де мешкає наш Герой Олександр та його побратими.
І ось ми в секторі, як кажуть наші котики. Біля хатини на околиці покинутого села нас зустрічають захисники. Хлопці саме намагаються дати лад своєму фронтовому автомобілю, який «відмовляється» працювати через поломку. Проте помічають волонтерські автомобілі, які під’їжджають до них, та зустрічають нас із обіймами.
Звісно, найперші та найпалкіші обійми - це Олександра з мамою й татом. Мама Наталя від радості обійняти сина розчулилася. Але на сентименти часу мало, бо не можна лишатися просто неба в цій місцевості, небезпечно. Тож хутко беремося до справи.
Війна за свій рахунок
Спочатку «розпаковуємо» автомобілі, які вщент завантажені найнеобхіднішими речами та продуктами, що везли від самісінького дому. Усе зносять до одного місця, потім хлопці розділять привезене серед своєї роти. Захисники зізнаються, що без допомоги волонтерів та рідних на фронті тяжко. «Війна за свій рахунок» - кажуть бійці, доводиться самотужки купувати та діставати і автомобілі, і тепловізори, і купу дрібниць, які потрібні в побуті. Ось і мама Наталя все бідкалася, аби сину та його побратимам привезти якомога більше необхідного. Тож у машини вантажили все: домашні страви, одяг, подушки, ковдри, окопні свічки, лопати, буржуйки, вугілля, плитоноски, тепловізор, і багато всього, що везли з рідного краю: Дмитрівки, Миколаївки та Петропавлівки. А ще односельці наготували та передали домашнього борщу та каші, страви довезли захисникам ще гарячими.
Петропавлівка теж долучилася до цієї поїздки: від редакції передаємо лопати на замовлення, бо це взимку - необхідна річ. А від волонтерок «Незламна Петропавлівка» окопні свічки та термогрілки - це зараз стратегічно важливі речі для захисників. Тепер наші котики зігріються.
Пухнастики на фронті
Не забули й про харчі для котів та собак. Чотирилапих друзів тут вистачає: тварини, які лишилися без господарів, живуть поруч з нашими воїнами, які, що цікаво, у першу чергу питають, чи привезли корм та ліки для тварин. Ось у цьому будинку разом із хлопцями живуть коти на прізвиська Олег і Таня, а ще зграя песиків із прізвиськами Війна, Міша, Мотя, Пухляш, це лише ті, яких ми побачили біля хати. Чотирилапі з радістю зустрічають гостей та чекають на гостинці.
- Сину, а це смаколики твоїм вухатим та хвостатим, які мишей не ловлять, - жартує татко та передає пакунок із кормом для домашніх тварин.
Ковдра у бліндажці - то вже комфорт
Коли автомобілі розвантажили, ідемо до помешкання наших захисників.
Невелика хатина на три кімнати, перша вхідна кімната слугує тут і кухнею, і їдальнею, а веранда - за склад. У хаті немає ані природнього газу, ані електроенергії. Хлопці опалюють помешкання дровами, які самі ж заготовляють, або вугіллям, яке наразі привезли Олександру його батьки.
Штатного кухаря в батальйоні також немає, готують їжу хлопці самі. Тож розуміємо, чому так радіють нашому приїзду та смаколикам, які їм привезли з дому.
Умови проживання тут найпростіші: у кімнатах намощені спальні місця, матраци, спальники, старенький диван. Тут хлопці відпочивають, коли є така можливість, і працюють, бо ще є паперова робота.
У одній із кімнат чоловіки збираються на завдання, тут також облаштовані спальні місця, на мотузці сохне випрана білизна. Запитуємо, як справи:
- Вам правду говорити? - посміхаються військові та розповідають про свій побут. – Ось так ми живемо. Опалюємо приміщення всім, що знайдемо або купимо. Дрова самі добуваємо. Вугілля купуємо. Тут така справа - хочеш грітися, думай, чим грітися. Та й хата тут така, поки опалюєш, поки тепло, через дах усе видуває.
- Якби не підтримка волонтерів, рідних та небайдужих людей, то дуже скрутно в нас із самозабезпеченням було б, - розповідає командир Олександр Рудь. - Дуже виручають нас окопні свічки. Дякуємо за їжу смачну, бо штатних кухарів не маємо, у нас хто може, той і готує, або консервами харчуємося. Завдяки волонтерам ще моральний дух підвищується. Хлопці радіють і ковдрам, і матрацам. Кажуть, що це ми вже шикуємо, бо навіть на позицію у бліндаж можна взяти теплу ковдру. У спальнику та ще під теплою ковдрою відчувають комфорт.
Про наших котиків
Тим часом до хатини зійшлися наші «котики». Звісно, ми побачили не всіх, бо хлопці та дівчата - на бойових позиціях. Але спілкуємося з тими, хто поруч.
Захисник із позивним Війна – кулеметник.
Фара – водій, про нього командир каже: «У будь-яких умовах проїде та вивезе звідусіль, ще ми його кличемо Армян».
Захисник, що має кілька імен: Ахтак, нач-прод, нач-вєщь, так хлопці прозвали побратима, який після поранення займається забезпеченням.
Санич – діловод і гранатометник. Командир зазначає: «Санич хоч і найстарший серед усіх нас, але, коли треба, виїжджає в бойові відрядження, а в інший час заповнює документи. Він у нас в якості писаря, так як має гарний почерк».
Рембо - водій, до слова, цього військового ми зустріли першого по приїзду, бо саме він порався із автомобілем.
Адмін – стрілець, який бездоганно виконує свої обов’язки.
- Усі хлопці в нас бойові, окрім Рембо. Були і в Авдіївці, і у Вугледарі, зараз виконують бойові завдання на півночі та сході Авдіївки. У нашій роті ще служать п’ятеро дівчат: три медикині, зв’язківець та солдат. Дівчата також виконую поставлені завдання, - говорить Олександр.
Ми познайомилися лише з тими захисниками, яких зустріли в день нашого приїзду. Загалом рота велика, і кожен із хлопців та дівчат несе службу не один день чи місяць, як і наш герой-командир Олександр Рудь.
Подяка від краян - то найвища нагорода
Після оглядин хатини збираємося з хлопцями на їхній кухні. Тут влаштували своєрідну церемонію нагородження Олександра Рудя. Приїхали з дипломом. Це не державна винагорода, але, на нашу думку, то найкраща подяка та визнання від жителів свого краю. Односельці номінували Героя на «Людину року Петропавлівщини». Насправді Олександр і є для всіх нас Людиною року, а в його особі це звання всім захисникам України, які боронять нашу країну. Вручаємо диплом Олександру.
- Дякую, що нас підтримуєте, надсилаєте нам допомогу, заради таких людей, які вірять у перемогу, ми тут і стоїмо, - відповідає Олександр на наші вітання.
Побратими вітають свого командира з відзнакою. І в маленькій кімнаті голосно та гордо звучить: «Слава Україні! Героям Слава!»
Уже під оплески Олександр дарує нам свою авторську книгу, підписує. «Захисники 107-ї» – підписують воїни наш редакційний прапор на згадку про цю зустріч.
Відео нагородження:
Продовжуємо розмову з Олександром. Питаємо про все: про війну, про життя, про мрії…
- Наше завдання - оборонні дії, у відрядження інколи направляємося на інші напрямки, окрім Авдіївського. Але під боком Авдіївка, там наш фронт. Сам у відрядження їжджу й до Вугледару, і до Авдіївки. Тримаємося. Виконуємо всі поставлення завдання. Малувато нас, але ми серйозні та завзяті, - розповідає Олександр.
Наймолодший командир
Олександр ще з дитинства ріс із почуттям любові до свого краю та роду. У два роки хлопчик зі сцени на святі до Дня сільського господарства розповідав вірш із дев’яти куплетів «Не забути нам роки фашистської навали». При цьому його переповнювала гордість за кожне промовлене слово.
У сім років хлопчик лишився без біологічного батька, який відмовився від сина та доньки. Уже підлітком Олександр почав сам приймати важливі рішення у своєму житті, зокрема узяв собі прізвище дідуся.
На фронті Олександр з осені 2022-го року. Пішов за власним бажанням служити.
Зараз Олександр Рудь – захисник України, лейтенант, командир 3-го стрілецького взводу, 2-гої стрілецької роти, 107-ї окремої бригади територіальної оборони. Наймолодший командир серед своїх побратимів, які запевняють: «краще нашого командира немає». Він ішов до цього звання свідомо.
2014-го року Олександр поїхав на Майдан. Після перебування та участі в революції Гідності він написав свою першу в житті книгу про Майдан. Цю книгу згодом у хлопця вилучили. Але він не здавався.
Пішов навчатися в інститут, учився на бюджетній формі навчання. Вищу освіту отримував з окопів, бо магістратуру вивчав дистанційно та захистив диплом, можна сказати, з окопів. Закінчив навчання з червоним дипломом.
Щойно студент закінчив військову кафедру, як одразу пішов добровольцем на війну. 2021 року, восени, він уже воював. Батькам нічого не сказав, повідомив про службу, коли вже був зарахований до лав ЗСУ.
Він - наймолодший командир роти та чи не єдиний командир, який ходить із хлопцями на штурми. Рятує й виносить побратимів з поля бою.
Про війну захисник мало розповідає рідним, а от його побратими з гордістю повідомляють про вчинки їхнього командира.
Якось Олександр виніс пораненого побратима з-під обстрілів - ніс хлопця в повному обладнанні та зброєю на собі два з половиною кілометра. Хлопець був не з його роти, але кинути пораненого на полі бою Олександр не міг.
2019 року, коли хлопець був студентом, написав другу книгу в стилі фантастики «Колонізація Мидгарда. Майбутнє настає завжди».
Свою книгу Олександр подарував і нам, редакції газети «Степова зоря». Нині продовжує писати нову історію, захищаючи Україну він окупантів.
- Жадаю перемоги передусім. На майбутнє планую писати книги, хочу продовжити військову кар’єру. Бажаю змінити нашу країну на краще, трішки добратися до верхівок і розштовхати некомпетентних людей, які незаслужено займають свої посади. Лад треба наводити, бо так наша країна до хорошого не дійде. Потрібно міняти країну до кращого, бо хто це зробить, як не ми, - говорить Олександр.
Наш волонтерський екіпаж збирається додому. Сідаємо вже в порожні автомобілі та з найкращими емоціями після зустрічі із захисниками вирушаємо. Хлопці ж роз’їжджаються на завдання. Уже вдома пишу Олександру повідомлення, запитуюся, як справи. Відповідає: «Супротивник підвищив інтенсивність атак з повітря, не дивлячись на погоду, а так стоїмо, наче скеля».
Відеорепортаж з Донеччини:
Скеля, яка стала щитом усьому українському народу.
Більше світлин зустрічі з захисниками у нашій галереї:
