Це Мілана з Харківщини. Дівчина з позивним Сова - військовий медик 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Острозького. Свій перший досвід медика отримала ще з часів АТО. Ось уже рік, як Мілана на великій війні. Чому молода дівчина на фронті? Бо має велику мотивацію.
- Для мене особиста справа - бути на війні. Ми не повинні залишати все так, як було з часів АТО, - говорить Мілана.
Мілану я зустрічаю на Донеччині, саме на дорозі під Соледаром. Її бригада чекає на евакуацію пораненого бійця. Поки маємо час, говоримо про роботу військових медиків.
- Бригади наші працюють позмінно, ми приймаємо наших хлопців, надаємо допомогу та вивозимо їх до шпиталів. Ми завжди знаходимося наближено до поля бою, де умовно, можна сказати, у безпеці можна забрати пораненого. Я вже рік на війні як військовий медик. Але про неї знаю ще з 2014 року, тоді також була медиком в зоні АТО, де здобула свій перший досвід.
У мирному житті Мілана також медик. Закінчила Харківський медичний коледж, навіть устигла рік відпрацювати в Харківській дитячій інфекційній лікарні, а потім 2014 рік, за третьою хвилею дівчина отримала повістку на мобілізацію.
Своєї сім’ї Мілана ще не встигла створити, бо як сама зізнається, з війни на війну. Як би тяжко не було, свого бойового посту покидати не збирається допоки Україна не здобуде перемогу.
- Людина - така істота, що звикає до всього. 2016 року мала досвід жити в бліндажі, на Світлодарській Дузі наша бригада зиму пережила в бліндажах. Тоді довелося жити в польових умовах: щоб воду нагріти, палили багаття, митися доводилося в тазиках, або ж вологими серветками витиратися. Можна до всього звикнути, але хотілося б, щоб усе це швидше закінчилося та повернутися до рідного дому, - розповідає Мілана.
Найболючіше на фронті, коли гинуть побратими, бо на війні захисники та захисниці стають однією згуртованою родиною.
- Військово-польова родина – так можна сказати про своїх побратимів та посестер. Я тут, як у родинному колі. Ми маємо спільний побут, разом їмо, відпочиваємо, це все настільки зближує нас, що коли дізнаєшся про втрати, ніби шматок себе втрачаєш, ніби велика діра залишається в тобі та дуже болить. Ці рани не загоюються, - зізнається Мілана.
Своє ставлення до ворога дівчина не приховує: окрім гніву й зневаги до цих нелюдів уже нічого не відчуває.
- Жодна жива істота не спроможна робити таке, що роблять росіяни. Це нелюди, мабуть, ще немає такого слова, з яким можна порівняти росіян. Я вважаю, що таким навіть пекла замало. Вони заслуговують на щось таке, щоб згоріли всі заживо до останнього. Напевно, це негуманно від мене чути таке як від медика, але я військовий медик і щодня бачу, що росіяни творять. Мені не шкода їхні сім’ї, їхніх дружин і навіть дітей. Бо російські злочини проти наших жінок та дітей, наших рідних не змити віками. Я хочу, щоб вони на собі відчували весь наш біль, - говорить Мілана.
Війна триває, на фронті пекло. Захисники та захисниці майже не бувають удома. Ми маємо фронтові втрати, але наші воїни дають ворогу гідну відсіч. Людей би побільше на війну та достукатися до суспільства треба, упевнена Мілана, бо живемо в паралельних реальностях.
Ми маємо зараз життя, яке ділиться на дві реальності: у одній гинуть люди, воюють хлопці та дівчата, які свідомо пішли захищати країну, зробили цей крок, знаючи, що можуть загинути. А друга реальність - це люди, які сидять удома, ховаються від повісток та ведуть у соцмережах пропаганду про те, що це погано, коли роздають повістки.
- У таких противників повісток мені хочеться запитати: «Що ви зробили, щоб наблизити перемогу?» Ви лише можете сидіти вдома в теплі й добрі, спати у своєму ліжку, кожного дня приймати гарячий душ, ходити в кафе й казати, якби все це скоріше закінчилося. Хочу, щоб кожен особисто собі задав ці питання й замислився: «Що я зробив для того, щоб наблизити перемогу? Який мій внесок у Перемогу?» Чоловіки, які не мають фізичних вад, проблем зі здоров’ям, які просто ховаються від війни, вони впали в моїх очах і в очах тих, хто на війні, - говорить Мілана.
Мілана одна в сім’ї. Її батьки живуть в Харкові, у окупації не були, але відчули війну дуже добре.
- У мене тітка проживає на Салтівці в Харкові, я дуже хвилювалася, коли їх бомбили, бо це був один із мікрорайонів Харкова, який просто знищили. І дякувати Богу, з моїми рідними все добре. Тітка за весь час війни не виїздила з Харкова й казала, що це її дім, і вона нікуди не поїде звідти, - згадує медик.
А ось двоюрідний брат нашої героїні Артур, незважаючи на те, що був цивільним, потрапив до російського полону ще в березні 2022 року. Хлопець проживав у Липцях на Харківщині, що розташоване за 10 кілометрів від кордону з російською федерацією. Під час окупації російські війська вивезли до росії близько половини жителів села Липці, більшість громадян були вивезені насильно або під тиском російських військових. Тоді ж пропав Артур. Рідні шукали хлопця, спочатку з’ясували, що його з початком контрнаступу російські війська вивезли до Білгородської області. Потім за допомогою Червоного Хреста вдалося з’ясувати, що Артур знаходиться в центральній частині росії й там офіційно визнаний військовополоненим. Нині для Мілани та її рідних триває боротьба за визволення брата з полону.
- Артур уже є у списках українських полонених на обмін. Але коли це станеться, ніхто не знає. Це процес нешвидкий, і я розумію, що для нього кожна хвилина перебування в полоні відбирає рік його життя. Коли нам випала нагода зв’язатися з братом, ми дізналися жахіття про знущання та катування військовополонених. Те, що окупанти роблять, це «підриває» мозок. У мене був досвід спілкування з людьми, які поверталися з полону, серед них мої побратими. Я бачила, як на очах мінялися люди. Коли хлопець молодший за мене виглядає так, як мій батько. Полонені хлопці голодують, просто висихають до кісток та шкіри. Навіть не можу уявити, як їм було важко в полоні. Це, певно, один з моїх страхів — потрапити в полон до росіян. При тому, що смерті я не боюся, - зізнається Мілана.
За час великої війни Мілана була вдома лише місяць. А потім знову повернулася на війну. Упевнена наша Сова, що ми повинні спинити окупанта, що саме зараз ми творимо нову сторінку історії, яку потім будемо розповідати дітям і онукам, передавати нащадкам.
- Для мене це була, певно, особиста справа йти на війну. Моя родина, моє місто постраждали від рук окупантів, то як можу спокійно спостерігати. Для мене дуже було важливо звільнити Харківщину. Це мій особистий біль, і я дуже радію тому, що Харківщина вже очищена від цих виродків. Треба звільнити всі наші землі від окупанта. Ми не повинні залишати все так, як це залишилося з часів АТО, бо маємо сусіда, який кожного разу буде прориватися, посягати на наші території, на нашу цілісність. Немає віри росіянам, це все показав нам ще 2014 рік. Від них завжди треба очікувати нападу, про це повинен знати весь світ. А наша історія боротьби за волю й незалежність повинна передаватися дітям з материнським молоком. Діти повинні знати, що росія — це ворог, запам’ятати це назавжди, - говорить Мілана.
Ми говорили з Міланою майже годину. Ловила кожне її слово, її емоції й, ніби разом з нею, переживала її долю. Здавалося, що її запалу, віри в Україну й лютої нелюбові до ворога вистачить на цілий світ. Нас таки захищають найкращі доньки та сини, ми маємо бути їм гідними.
