Святогірськ був гарним туристичним краєм до повномасштабної війни. Невелике курортне місто на Донеччині, куди на відпочинок з’їжджалися туристи зі всього регіону. Унікальна природа: озера, ріка, гори та свій мікроклімат. Був місцем, де можна відпочити, відвести душу від буденності. Затишне місто, безліч невеличких кафе та ресторанчиків, бази відпочинку, санаторії... Найпопулярніше місто, у яке навідувалися паломники, адже тут розташована Свято-Успенська Святогірська лавра, що розкинулася на правому березі Сіверського Донця.
Мені вдалося побувати в Святогірську восени 2021 року, побачити крейдові печери, зробити світлину на мосту, який з’єднував Святогірськ із лаврою через річку, та піднятися на найвищу локацію й поглянути на краєвиди з висоти пташиного польоту. Минуло трішки більше року і ось я знову в Святогірську, але вже не як туристка, а як журналістка знайомлюся з містом, яке пережило окупацію та обстріли російських військ.
Святогірськ сьогодні…
Святогірськ нині - це місто зруйнованих дорогих готелів, санаторіїв та будинків, які нещодавно зустрічали гостей. Магазинчики, кафе, кав’ярні... Зараз це все спалене або розграбоване. Місто не впізнати та навіть можна заблукати, бо це тепер інше місто з невпізнаваними вуличками. Сьогодні фронт недалеко від Святогірська, але є ризики нових «прильотів». І все ж тішить те, що населений пункт підконтрольний Україні.
Святогірськ був в окупації з 5 червня по 12 вересня. Кожен день тут горіли будинки. Увесь цей час місто чинило героїчний опір окупантам тими невеликими силами, які мало. Я поспілкувалася з одним із учасників оборони та визволення міста Святогірськ Андрієм Букіним.
Андрій Букін — доброволець одного з батальйонів Національної гвардії. З 2014 по 2015 роки займався активно волонтерством. У 2015 році пішов на війну добровольцем разом із батальйоном імені Генерала Кульчинського. 2015-2016: півтора роки воював, потім демобілізувався та займався громадською діяльністю. Коли почалася велика війна вивіз сім’ю в безпечне місце та прибув у свою військову частину до батальйону Генерала Кульчинського, де почав виконувати завдання, які ставили батальйону. Спочатку боронив Київ, а коли російські окупанти відступили, батальйон перейшов на східний фронт, з квітня, майже 10 місяці, батальйон Андрія боронив міста на Донбасі. Брали участь у визволенні Святогірська. Тож як Святогірськ чинив опір – з вуст захисника Андрія Букіна.
Штурм Святогірська
24 лютого Святогірськ прокинувся о 4-й ранку: пролунали вибухи, і місто відчуло подих війни.
Штурмувати Святогірськ ворожі війська почали зі сторони селища Дробишева (за 10 кілометрів від міста), потім штурмували селище Ярова (за 8 км від Святогірська). Невдовзі окупанти були на кордоні Святогірська. Потім почався штурм селища Соснове Лиманської громади та села Студенок (з Харківщини). Святогірськ - це дійсно місто, яке зустріло війну й побачило штурмові дії. До того часу міський голова Володимир Бандура перейшов на бік росії.
Андрій Букін говорить, що боротьба за Святогірськ мала дві серії.
- Перша серія була весною. Батальйон Генерала Кульчинського заїхав туди 28 квітня, тоді вже йшли наступальні бої. Війська росії наступали: Олександрівка вже була захопленою, наступали на Новоселівку. У батальйону Кульчинського була лінія фронту від Студенка по кінця Ярової. У нас були спостережні пункти, ми намагалися утримати позиції тими засобами, які мали, - розповідає Андрій Букін.
Зранку 1 червня відбулася атака на Ярову, Святогірськ та Студенок. Лиман уже був в окупації.
- Нас вибили із Святогірська. Ми з боями відійшли на іншу сторону, до лаври (це населений пункт Тетянівка). Частина нашого підрозділу, яка стояла в Сосновому, потрапила в оточення. Виходили з оточення майже чотири дні. Лише на п’яту добу вийшла крайня група батальйону, яка була в Студенку, - розповідає Андрій Букін.
А це історія того самого мосту, яким з’єднував Святогірськ і Свято- Успенівську Святогірську лавру. Міст був замінований ще в березні, бо це була переправа, якою міг скористатися ворог аби перебратися на іншу сторону річки, а відтак захопити Слов’янськ, Краматорськ та далі рухатися Донеччиною. 4 червня, коли українські війська перейшли в Тетянівку до лаври, міст підірвали. Через цей міст і "спостерігали" один за одним українські воїни та окупанти.
Це була перша серія боротьби за Святогірськ. Аналізуючи події того часу, боєць констатує факт: «У нас нічим було стріляти».
- У нас окрім стрілецької зброї фактично більше нічого не було. Така ж історія була з Лиманом, із Дробишевим та Новоселівкою... Не вистачало вогневих засобів для того, аби ми могли оборонятися та штурмувати. Ми перейшли до лаври, у Тетянівку. Майже три місяці лінією фронту з одного боку була річка Сіверський Донець, а з іншого - село Богородичне. Далі лінія фронту йшла до лісу й переходила до траси на село Долина. Три місяці ми були на тій стороні, працювали артилерією. Намагалися не пропускати російські диверсійно-розвідувальні групи. Ворог кілька разів намагався йти на штурм, - згадує Андрій Букін.
5-го червня Святогірськ було окуповано. Батальйони ЗСУ та Нацгвардії займали позиції на горах на іншому боці річки. Форсувати річку ворог не мав змоги, як і взяти гори. Тож сенсу заходити в місто окупантам не було, але вони штурмували місто, тому Святогірськ зазнав великих руйнувань. Ворожа техніка ховалася за будинками та намагалася розстрілювати гори. Ворог заходив у Святогірськ, спалював будинки, і не зважав, чи є в будівлях мирні жителі, чи немає. Святогірськ — це цент громади, до якої ще входять 12 сіл. Окрім центральної садиби були в окупації села Богородичне й Мазанівка, деякі села, які були на лінії вогню досить тривалий час, ущент зруйновані.
Наслідки ворожих штурмів зараз дуже добре видно. У селі Долина жодного будинку не залишилося. У Богородичному з усіх будівель залишилася лише дзвіниця в церкві й корпус школи, жодного вцілілого будинку. Боєць пояснює, що село було на відкритій ділянці фронту, по якій невпинно працювала ворожа артилерія.
- У Богородичне ворожі війська намагалися зайти та закріпити свої позиції, але їх постійно знищували. Спроба ворога влаштувати велику танкову атаку через Богородичне не вдалася. За ті три місяці ворог застосував велику кількості артилерії в таких локальних боях. Тому міста та села зазнали великих руйнацій, - говорить Андрій Букін.
Визволення Святогірська
Так було до вересня…
Після більше як шестимісячної окупації звільнили місто Ізюм, що на Харківщині. На українському фронті з’явилися HIMARS (Хаймарс) - високомобільна артилерійська ракетна система американського виробництва. Українські захисники отримали довгоочікувану зброю.
- Ми отримали «Хаймарси», почалася оборона, а з годом і штурм на Святогірськ. Стратегія нашого батальйону була у відрізанні ворогу логістичних шляхів. У той самий час різні військові частини почали штурмувати ворога, і штурми були досить успішними, - пригадує Андрій Букін.
Міст був підірваний ще в березні, а переправу українські захисники не могли натягувати, бо в самому Святогірську на той момент були російські війська, і точилися локальні бої. Підрозділи переправлялися різними плавзасобами через річку до Святогірська, аби почати штурмові дії.
Наші захисники переправлялися винятково на човнах, потім пішки, без підтримки техніки заходили в Святогірськ.
- Фактично ми форсували річку різними способами: на гумових та пластикових човнах і штурмували Святогірськ. Потім почали зачистку міста й закріпилися в ньому. Це була перша половина вересня. Святогірськ був звільнений, - згадує Андрій.
Місто бомбили протягом чотирьох місяців. Починаючи з травня та закінчуючи вереснем, місто постійно було під вогнем.
Те, що зараз можна побачити в деокупованому Святогірську, це результат війни більш ніж за півроку. Не можна впізнати того міста, яке бачили люди до великої війни. А наші воїни бачили, як воно руйнувалося будівля за будівлею.
- Я займаюся аеророзвідкою, тому чотири місяці бачив усе місто і як його руйнує ворог. Це насправді відбувалося в мене на очах. Найбільшої шкоди було нанесено місту з 1 по 5 червня. Тому, що російська орда проводила акт підготовки до штурму й просто «утюжила» міста та села, нищила цілими площами наші території, - говорить Андрій.
Чи був Святогірськ стратегічним містом для ворога, чи просто був на шляху до просування?
- Я думаю, що Святогірськ – це був як «духовний скреп» для російських окупантів. Лавра та московський патріархат – ідеологічна настанова росії, так її і сприймали, аніж стратегічним об’єктом. Більш стратегічними для них були Богородичне або Долина, яка стояла на трасі й заважала їм просуватися, - пояснює Андрій Букін.
Лавра кілька разів постраждала від обстрілів та бомбардувань російських військ, що вторглися в Україну. При цьому на її території перебували сотні людей, що ховалися від війни. Так 12 березня недалеко від входу і готелю лаври розірвалася російська авіабомба, вибивши вікна та двері в будівлях і поранивши кількох людей. 4 травня російська армія обстріляла лавру, пошкодивши гуртожиток і поранивши принаймні 7 людей. 7 травня був зруйнований Георгіївський скит лаври в селі Долина, 9 травня пошкоджений скит Іоанна Шанхайського в селі Адамівка, 12 травня — собор святих мучениць у місті Святогірськ, 17 травня знищена церква на честь ікони «Усіх скорботних Радість» Богородичного скиту в селі Богородичне. 30 травня та 1 червня були обстріляні келійні корпуси лаври. 4 червня від обстрілів ущент згоріла головна церква Всіхсвятського скиту в селі Тетянівка. З червня до вересня, коли Святогірськ був окупований росією, лавра залишалася під контролем України та знову піддавалася обстрілам.
Під час окупації Святогірська частина людей встигла виїхати з міста, а частина залишилася та перебувала в лаврі.
- У лаврі була частина людей, які чекала «руський мир». Ми ж маємо розуміти, що московський патріархат зробив свій внесок у світогляд людей та в процес війни. У лаврі на 1 червня зібрали понад 700 душ людей. За три місяці боїв їх залишилося 350, інших вивезли. Можливо, якась логіка була в тих людей, якщо шукали порятунку в лаврі. Утім це політичне питання, бо ми бачили, що робилося тут, та як себе поводив московський патріархат у цей період. Нас, українських військових, вони ненавидять, і це факт. Насправді нам все рівно було, як вони до нас ставитимуться. Ми тримали оборону, до лаври двічі на тиждень приїздив гуманітарний конвой, який вивозив людей, що бажали виїхати. До гуманітарного конвою ніяких питань не було. Ми їх проводили, намагалися зробити так, щоб вони не потрапили під обстріл, бо Тетянівка влітку - це цілодобові обстріли: то стволка, то міномети. Евакуювати людей теж було досить небезпечно, бо небезпечна ділянка фронту, - розповідає захисник Андрій.
Щодо московського патріархату, Андрій зауважує, що це дуже гостре політичне й невирішене питання, до якого ще треба буде повернутися.
У Тетянівці не залишилося жодної вцілілої хати. На горі були накопані українські позиції, бліндажі, від них нині взагалі нічого не залишилося. Ворожа артилерія «викосила» гектари лісу. Визволяли місто підрозділи ЗСУ, Нацгвардії та територіальної оборони. На обороні та визволенні Святогірська є й наші втрати.
- Наш батальйон імені Генерала Кульчинського лишався на Донбасі аж до середини січня, а тоді його вивели. Офіційна підстава: батальйон поніс бойові втрати більше 70 відсотків (убитих і поранених). Наш наступ під Кремінною дався нам сильно взнаки, Білогорівка, яка так само «тріпонула» батальйон по втратам. Ми заплатили високу ціну за Святогірськ. Дуже високу, - говорить Андрій Букін.
Зараз, коли фронт уже відійшов на сто кілометрів від Святогірська, цей архів боротьби за місто можна оприлюднювати й розповідати про опір Святогірська, який надихає та вселяє впевненість, що кожне захоплене місто й село повернеться додому.
