19 липня у Петропавлівці медаллю «Захиснику вітчизни» нагородили Григоревського Євгена Леонідовича зі села Самарське. За порятунок побратимів нагорода Євгену була присвоєна Указом Президента України.
Євген родом з Самарського, до початку повномасштабного вторгнення був шахтарем: працював з 2008 по 2019 рік на шахті «Степова» і ще два роки на «Ювілейній». 24 лютого 2022 року, коли росія напала на нашу країну чоловік одразу прийняв рішення йти на захист рідного краю.
- Зранку, 25 лютого, після зміни на шахті пішов у військкомат. Я одразу без остраху мав бажання йти захищати країну. Спочатку був мобілізований добровольцем у територіальну оборону, потім мене перевели в роту охорони при ЗСУ, а згодом з побратимами Олександром Кійком, Олексієм Римшиним та Олексієм Меркуловим потрапив на фронт, - згадує початок війни Євген.
На фронті Євген - солдат, стрілець-санітар у 93-ій окремій механізованій бригаді. Місяць навчань на полігоні, два тижні курсів медичної допомоги і чоловік вже на Харківському напрямку.
- Нас з бригадою відправили у Ізюмський район в населений пункт Курулька. Пам’ятаю, що коли туди їхали було весело, а ось вже опинившись там було не до сміху, - говорить чоловік.
Бригаду відправили на бойове завдання. Зупинилися на ночівлю й потрапили під ворожий обстріл.
- Нас висадили й ми йшли до бойових позицій. Наставала вже ніч, тому командири сказали окопуватися на ночівлю, щоб відпочити, - говорить Євген.
Серед ночі раптом розпочався обстріл, ворожі вильоти були десь здалеку, тому сховатися ніхто не встиг.
- Ми розміщувалися на відстані, аби було легше заховатися і, щоб в разі обстрілу, менше хлопців постраждало. Нас було близько сотні солдат. Звісно нас помітив російський безпілотник, тим паче, що він з тепловізором і таку кількість людей легко вислідкував, - згадує Євген.
Миттєві прильоти у темряві, почалась паніка. Хтось намагався врятуватися, хтось кричав та кликав на допомогу, а хтось просто мовчав у стані стресу.
- Коли стихли обстріли, почали рятувати поранених. Один хлопець отримав багато осколкових поранень, намагалися врятувати, але поки евакуйовували його, він помер, багато втратив крові. Під час того пострілу отримав поранення наш побратим Саша Кійко. У нього був великий опік та серйозна рана від уламків. На щастя в мене були аптечки з достатньою кількістю бинтів. Розрізали йому одяг, забинтували рани, аби зупинити кровотечу. Потім виносили поранених. Тільки дійшовши до місця висадки, трошки оговтались та очікували на евакуацію, - згадує нічний обстріл Євген.
Тієї ночі від ворожих обстрілів загинув хлопець з Першотравенська, а через кілька днів на тих самих позиціях загинув наш земляк Олег Корх з Богинівки.
- Наша тимчасова база знаходилась у місцевості, де постійні обстріли. Над нами постійно літали ворожі винищувачі. Після обстрілів ми виносили поранених та загиблих, поверталися на позиції та знову потрапляли під обстріли. Нас обстрілювали з винищувачів, касетними снарядами та мінами. В один з таких обстрілів за два метри від мене прилетів снаряд і я отримав контузію. Тоді вночі на броньованій піхотній машині нас вивезли під обстрілами за кілька кілометрів від позицій. Потім нас зустріли бригади швидких, надали першу допомогу і вивезли вночі у Барвінкове, а після почався мій довгий етап лікування у різних містах та лікарнях, - згадує Євген.
Зараз Євген вже закінчив лікування, отримав нагороду за порятунок побратима та вирушає на навчальні курси. Планує захисник вивчитися на сержанта та їхати далі на захист Батьківщини.
- Щоб бути кваліфікованим медиком необхідно багато років навчань, але зараз на це часу немає. На щастя, мені швидко вдалося адаптуватися і після того страшного прильоту наш Сашко живий. Ми багато чого вже побачили та навчилися за цей час, але будемо й далі набувати навички для Перемоги нашої країни, - говорить захисник.
А поки Євген виборює Перемогу, вдома свого захисника завжди чекають улюблені дівчата: дружина Ольга, донечки Віолета та Владислава. Дівчата дуже пишаються своїм батьком та його героїзмом. А ми вітаємо Євгена із заслуженою нагородою.
