На Донеччині загинув фотограф, позаштатний репортер медіа Petropavlivka.city, громадянин США Володимир Миронюк (псевдонім - WM Blood).
Герой-фотограф Володимир Миронюк загинув на передових позиціях під Курдюмівкою з фотоапаратом у руках з кадрами останнього найризикованішого репортажу…
Володимир від початку 2023 року став позаштатним репортером редакції газети «Степова зоря» та сайту Petropavlivka.City. Співпрацював із нами, супроводжував у всіх поїздках на Донеччину, бо на війні він був із 2014 року. Володимир передав нашій редакції частину свого великого архіву світлин та відео, де зафіксована реальна війна та її наслідки, не все ще опубліковане. Він був крутим фотографом.
Володимир Миронюк
Володимир мав безліч знайомих та друзів, багато військових його знали як безстрашного фотографа, хтось знав його добровольцем ще з часів Майдану, хтось із ним подорожував. Якби кожен розповідав про свого друга Володимира, то історії про його життя були б різноманітні, кожна по-особливому розкривала цю людину. Єдине спільне, упевнена, у всіх розповідях було те, що це був гарний друг, суперфотограф, дуже добра й напрочуд спокійна людина. Мені пощастило зустрітися з Володимиром, він зайняв у моєму житті вагоме місце, тож маю свою історію знайомства та хочу вам її розповісти.
Він любив подорожі, фотографувати й Україну
Розпочну історію Володимира Миронюка з історії його доньки Олександри. Адже вона - найрідніша людина та знає про татка навіть найпотаємніше.
Народився Володимир Миронюк в Україні на Львівщині, виріс у місті Соснівка. Навчався на лікаря в медичному університеті Івано-Франківська, де познайомився з майбутньою дружиною Галиною, яка вивчала акушерську галузь. Так утворилася нова родина, у якій народилася Олександра. Володимир почав цікавитися фотографіями, хоча по-справжньому поринув у світ фотографій в Америці.
- У 2021 році ми переїхали до Америки. Там татко отримав американське громадянство. Він працював і далекобійником, і таксистом. У Америці став більше цікавитися фотокамерами, сприймати більше інформації та вивчати ці матеріали. Фотографії стали більше усвідомленими в Америці, - розповідає Олександра.
Володимир із донькою Олександрою
Володимир почав багато подорожувати, робив світлини різних пейзажів, фільмував цікаві моменти, обличчя людей, фотографував каньйони в Каліфорнії. Почав цікавитися фотокамерами, тоді придбав нову фотокамеру, на яку згодом почав фіксувати події в Україні.
- Ще зі школи татко цікавився історією та мандрами. Він був розумним, учився відмінно. Його улюблена книга була «Капітан Блад». Він розповідав мені, що коли навчався в школі, планував свою особисту подорож по цій книзі. З друзями будували кораблики та подумки мандрували, як капітан Блад.
Капітан Блад був улюбленим героєм Володимира, бо він теж був мандрівником-романтиком, то Володимир узяв собі псевдонім – WM Blood – Володимир Миронюк Блад. Цим ім’ям він підписував свої світлини.
- Ще татко розповідав про свого діда, який був засланий до Сибіру за партизанство. Це від діда татко чув історію, та від нього в татка зародилася любов до України й потяг боротися проти зла. 2014 року татко зі своїм молодшим братом Богданом були на Майдані, де провели три місяці. Там він познайомився з Яшею, який став близьким товаришем і майже його сином. Там же й утворився «Правий сектор», у який вони ввійшли як добровольці, - розповідає донька.
На Майдані Володимир познайомився із Да Вінчі, Гансом. Після тих подій він щороку почав приїздити до України. А в той час, коли перебував у Америці, допомагав фінансово, забезпечував обладнанням своїх побратимів.
- Батько купував усе, що їм було потрібно: бронежилети, шоломи, військовий одяг, купив два автомобілі. Один автомобіль, який побратими купили спільно, татко сам переганяв із Німеччини до України. В Україні автівку обшили повністю бронею та дали назву «Броняшка». Другий автомобіль татко пригнав для Яшки. У цій машині Яшка загинув, коли їх накрило авіаударами. Татко дуже допомагав своїм побратимам, зокрема першій та сьомій штурмовим бригадам «Правого сектору», - згадує Олександра.
Володимир Миронюк
Володимир і сам виїжджав у зону бойових дій, на території, які тримали бійці «Правого сектору». Коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, Володимир Миронюк лишив Америку й повернувся до України.
- У лютому 2022 року, коли почалася війна, татко одразу замовив квитки. Узяв із собою два дрони, кошти та вилетів до України. Він вже знав куди їде. Із 2014 року тримав зв'язок із побратимами. Татко приїхав в Україну та на тертій день був у Бучі. Усі були здивовані, коли він опинився там. Казали йому: «Ми, військові з Києва, не могли проїхати, а ти як зумів». А він зумів, - розповідає донька.
Гарячі точки на світлині Джона
Володимир фотографував і знімав Ірпінь, Бучу, згодом Херсон, Лиман, Сєвєродонецьк, Ізюм… Він був сам по собі, не прив’язувався ні до кого. Просто допомагав і фіксував усе, що відбувалося з лютого 2022-го й до останнього свого дня.
- Його робота була за кермом: привезти, вивезти. Він побував на всіх направленнях. Говорив, що хтось має фіксувати всі ці злочини, показувати війну. Направду, татко думав, що війна за три місяці, може, за півроку закінчиться. Навіть квиток мав зворотній до Америки. Та коли війна затягнулася, він сказав, що вже не поїде назад, буде в Україні. Навіть був такий момент, коли загинув Яшка, татко був морально виснажений, але залишився та продовжив робити свою справу допоки міг, - розповідає Олександра.
Фронтовий автомобіль Джона
Джон був для мене провідником на війні
Про війну та Володимира на війні найкраще розкажуть ті, з ким він був поруч усі ці роки. Майже рік нашого знайомства з Володимиром Миронюкам теж мають свою історію. Саме завдяки Володимиру мені, журналістці регіональної газети «Степова зоря» та сайту Петропавлівка.City, вдалося побачити справжню війну.
Володимир Миронюк
Моє знайомство з фотографом Володимиром Миронюком почалося з його світлин, які він підписував псевдонімом WM Blood… Це були портрети українських воїнів, моменти роботи військової техніки, штурмовики на позиціях... Я дивилася на світлини, розглядала моменти, які вхопив у кадрі фотограф, і бачила історії кожної людини та моменту. Зі світлин було зрозуміло, що фотограф переживає всі ті моменти разом із героями своїх світлин, бо йде за ними слід у слід і бачить війну та її наслідки на власні очі. Я написала фотографу повідомлення, це було 22 січня 2023 року. Одразу ж отримала відповідь, і зав’язалася розмова:
- Доброго вечора! Не знаю як до Вас звертатися. Є питання. Бачу у Вас на сторінці гарні світлини. Видно, що вони професійні. Ви військовий журналіст?
- Доброго вечора! Я Володя, позивний Джон. Я не журналіст, і не професійний фотограф, просто любитель, - відповів фотограф.
З’ясувалося, що Володимир родом з України, із Львівщини. З 2001 року живе в США й має американське громадянство. На війні з 2014 року, воював. 2022 року, коли почалася велика війна (повномасштабне вторгнення рф в Україну), Володимир приїхав в Україну, цього разу з фотоапаратом у руках.
- Я вільний радикал, гуляю сам по собі. Просто мені здається, що ці події треба фіксувати, - пояснив Володимир.
Листування перейшло в телефонну розмову. Говорили про війну, про життя, про фронтові стежки фотографа. На запитання «як регіональній журналістці можна побачити реалії війни» Володимир погодився показати, як працює вільний фотограф.
На території війни
2 лютого 2023 року я поїхала в місто Краматорськ, саме там на той час проживав Володимир. Поїздка в Краматорськ ознаменувалася двома ракетними обстрілами: напередодні моєї поїздки, 1 лютого, російські терористи вдарили ракетою по багатоповерхівці в центрі Краматорська та повністю її зруйнували. За даними поліції, удар був нанесений "Іскандером". У день моєї поїздки, 2 лютого, вдарили по центру міста із зенітно-ракетного комплексу "С-300". Проте навіть ці «прильоти» не змінили мого рішення їхати в Краматорськ.
Володимир Миронюк
Володимир навіть маршрут на мапі проклав, аби я знайшла місце їхньої локації. Поїздка відбулася, і ті чотири дні на Донеччині запам’яталися мені до дрібничок. Володимир із товаришем на позивний Вегас проживали в порожньому будинку міста. Це було доволі комфортне житло, мені навіть дісталася окрема кімната з ліжком, яке лишилося від господарів будинку. Мене гостинно зустріли, нагодували, зауважу, що Володимир готував смачний бульйон. Увесь вечір ми розмовляли: знайомилися, обговорювали життя-буття та план поїздки, адже справжня війна починалася далеко за межами міста.
Репортерська подорож деокупованими територіями
Ця поїздка була для мене першим досвідом воєнної журналістики. На той час отримала акредитацію ЗСУ, Національна спілка журналістів України забезпечила бронежилетом, шоломом та тактичною аптечкою. Основи безпеки та домедичної допомоги знала лише в теорії, тож як поводитися на фронті, усьому вчив Володимир, тобто Джон, саме так його всі називали. Скористатися аптечкою, на щастя, не довелося, і це дуже радує. Якийсь час звикала до звуків вибухів, незвично було чути їх так близько і так гучно. Мої сусіди реагували на «прильоти» спокійно, навіть жартували: «буде двієчка», бо одразу за одним вибухом лунав наступний.
Володимир Миронюк
Ранок. У перший день Джон озвучив план поїздки, який підготував для мене. Він розумів, що мені потрібно й побачити, і почути, і важливе спілкування, і коментарі з перших вуст. Тож ми відправилися на територію Соледару.
Територія міста стала фронтом нашої репортерської поїздки. Джон знав як спілкуватися з військовими, з півслова знаходив спільну мову. Він представляв мене як журналістку, і поки я розпитувала героїв про війну, Джон ловив у об’єктив свого фотоапарату унікальні кадри. За один день ми зібрали дев’ять історій від українських захисників та захисниць. Ми зустріли групу мінометників, стали свідками вивантаження бойового арсеналу й навіть лишили послання ворогам на снарядах. Зустріли дві бригади військових медиків і почули їхні дивовижні історії порятунку наших воїнів і сумні історії втрат.
Територія Соледару
До речі, на одному складі боєприпасів ми помітили послання з Лондона: «From London with Revenge». Джон зробив світлину. Згодом повідомив, що цей фотознімок потрапив на шпальти провідного українського видання з його псевдонімом - MW Blood.
Наступного дня маршрут передбачав проїхати 215 кілометрів деокупованими територіями, ми зупинялися в Ямполі, Лимані, Дружелюбівці, Ізюмському, Верхному Солоному, Нижному Солоному, Пісках-Рудківських, Сосновому, Святогірську, Тетянівці, Слов’янську. Відвідини міст та сіл після деокупації – це окрема історія. Особливо, якщо є з чим порівнювати. Це була хвилююча поїздка, багато зустрічей та розмов. Це вже буде окрема історія.
Територія Соледару
Робота Джона на війні
Під час цієї поїздки Володимир запропонував для нашої редакції передати архівні фотознімки та відео з повномасштабної війни. Кадри, які зафіксували наслідки «руського миру» і ті, що розкривають суть українського духу. Загалом це світлини з міст та сіл: Ставки, Херсон (визволення), Чорнобаївка, Антоновський міст, Діброва, Ірпінь, Київ, Кульчики, Святогірськ, Лисичанськ, Сєвєр, Верхнє Кам’янське, Бахмут, Ізюм, Лиман, Онишківці, Зарічне, Ямполівка, Білогорівка, Золоте… Мав бажання, аби його роботи збереглися в медіа та оживали разом з історією. Власне, так зародилася наша співпраця. Володимир на своє прохання отримав посвідчення позаштатного репортера від нашої редакції газети «Степова зоря» та сайту Petropavlivka.City.
Краб
Після повернення додому з Краматорська ми з Володимиром часто листувалися, ділилися новинами. Джон надсилав дуже цікаві світлини та відео з гарячих точок. Деякі підписував: «Для тебе, не на широкий загал». І таких матеріалів було чимало. Джон ділився щоденними подіями, писав: «Сьогодні знімав з танку», «Це гвинтокрили працюють», «Це «Краба» піймав»… Це була справжня війна, така як є. Без прикрас, із втратами та кров’ю, із чорними мішками… Він бачив, як наші хлопці «гатили» ворога з потужної техніки, бачив їхні перемоги, бачив і поразки, і втрати…
Якось Володимир сказав, що найкращою винагородою для нього є подяка від військових, яких він фотографує. Він жив цією війною, попри небезпеку не залишав території війни. А його сторінки в соцмережах наповнювалися новими світлинами, які говорили про війну.
Світлина з фронту
Володирим був найкращим репортером
У вересні цього року ми з Володимиром планували нову поїздку на війну. 18 вересня було наше останнє листування, ми планували чергову поїздку на Запорізький напрямок. Зустрітися мали в нашій редакції та вирушати в Запоріжжя. Але ця зустріч так і не відбулася...
Замість телефонного дзвінка друга-колеги Володимира пролунав незнайомий голос. У слухавці почула слова: «Чи знаєте ви репортера Володимира Миронюка? Він загинув під Курдюмівкою… Із документів є лише посвідчення вашої редакції»…
Володимир Миронюк
25 вересня Володимир, він же Джон, WM Blood - репортер, фотограф, американець з українським корінням загинув у Кордюмівці на Донеччині... Подробиці загибелі дізналася трохи згодом від нашого спільного друга. А потім і прочитала цей допис від Андрія Одарича, солдата-прикордонника, який був разом із Володимиром у його останній день.
Джон - найхоробріша людина, яку я зустрічав…
Кордюмівка. Останній репортаж Володимира Миронюка
«У ніч на 25 вересня ми із побратимами вперше заступили на нові позиції. Це були передові позиції перед Курдюмівкою, буквально за тиждень до того звільнені нашими штурмовиками. А ми були тою піхотою, яка мала на них закріпитися та їх утримувати.
Позиції були справді складні, відстань до ворога була близько 70 метрів, і вони були перед нами по фронту шириною в 180 градусів.
Ми заступили на позиції вночі, поки було відносно тихо. Пекло почалося на світанку.
Для всіх нас це був перший вихід на таку складну та гарячу позицію.
А потім трапилось щось таке, чого я ніяк не очікував. З-за бруствера з‘явилася голова в шоломі з українським прапором і з фотоапаратом у руках. Він сміливо лежав перед нашим окопом і фотографував нас, поки ми щільно набилися в яму та забивали набоями магазини.
Ми ледь його вмовили застрибнути до нас усередину та заховатися. І він це зробив, але тільки після того, як зручно встановив свою відеокамеру назовні, щоб знімати нас.
Попереду в нас був цілий день війни разом, пліч-о-пліч. Він допомагав мені заряджати магазини для хлопців, і навіть іноді робив це швидше за мене. Іноді нам вдавалося говорити. Він був сповнений оптимізму. Іноді, щоб перемкнути нас на розмову про щось хороше, він пропонував поговорити про жінок. І захоплено розповідав про обох своїх дружин. Іноді хтось із наших традиційно по-солдатськи починав бурчати на керівництво і на долю, тоді він різко перебивав і не давав розкисати. Натомість розповідав про приклади хоробрих, безстрашних людей. І найбільше про Тайру.
Наша війна тривала від світанку до обіду. Ми відбили кілька штурмів і збили кілька дронів. Від перегріву стволів і клинів у нас лишився вже тільки один робочий автомат. І тоді їм таки вдалося дістати нас точними скидами з дронів, і в один момент усі ми п‘ятеро отримали поранення, а потім наступні…
Мабуть, Джону дісталося найбільше, у тому хаосі було складно щось зрозуміти. Але вечірньої евакуації він вже не дочекався…»
Пам'ять про Володимира лишиться в його світлинах і спогадах
1 жовтня відбулася церемонія прощання з Володимиром Миронюком у Києві на Байковому кладовищі.
Важко повірити, що не стало людини, яку ти добре знаєш, будуєш спільні плани. Володимир звик ризикувати, але тільки не друзями...
Володимир Миронюк
Джон показав мені реальний схід і війну такою, яка вона є насправді. З ним не було страшно. Наші репортерські поїздки територією Соледару та деокупованими територіями залишаються в моїй пам'яті та на світлинах назавжди.
Володимир Миронюк був найкращим репортером... І загинув із фотоапаратом у руках. Для мене він був суперпровідником, наставником, партнером і гарним другом... Світла пам'ять, друже... Пам'ятатиму тебе завжди таким, як на цих світлинах, життєрадісним...
