Коридором до мене повільно наближається чоловік. Його хода трішки ускладнена. Усе через біль у нозі. Крокувати допомагає спеціальна ціпок.
– Рада вас вітати, наш петропавлівський Доктор Хаус», – говорю чоловіку.
Він усміхається. Знайомимося. Це – практичний психолог Петропавлівського центру соціальної підтримки Віталій Леонідович Кукурузяк. Він має другу групу інвалідності, ходить із ціпком. А ще має строгий вигляд, який і асоціює психолога з лікарем-діагностом Доктором Хаусом із популярного телесеріалу.
Віталій Кукурузяк - практичний психолог
Віталій родом із Павлограда. Хоча за життя довелося пожити й у Дніпрі, і в Донецьку. Нині проживає в Першотравенську. Свого часу він закінчив Донецький гірничо-економічний технікум. Три роки працював прохідником у шахті. Був на службі в Українському козацтві.
Нині йому – 42 роки, і він допомагає людям розбиратися у власних проблемах та шукати шляхи, як їх вирішити. Хоча 28 років тому Віталій сам боровся за власне життя, а його одужання лікарі назвали аномальним.
У горлі стирчала трубка, а руки не слухалися…
– Це був 2008-й рік. Я повертався від родичів додому в Дніпрі. На проспекті Правди вийшов на автобусну зупинку. Ось тут я когось зустрів. Я не знаю, що саме сталося і хто на мене напав. Уже згодом я дізнався, що мене вдарили важким предметом по голові. Тоді в Дніпрі була черга нападів на людей: якісь невідомі били перехожих молотками. Я також став жертвою цих нелюдів. Їх, до речі, так і не знайшли, – розповідає Віталій.
Отямився Віталій у лікарні. Одразу не міг зрозуміти, де він і що з ним. Найбільше лякала повна нерухомість.
– Я лежав на ліжку нерухомо. У підгузках, бинтах, трубках, з катетерами… У горлі стирчала трубка. Руки не слухалися, ледь рухалися пальці правої руки. Ніг не відчував, вони були нерухомі. Я вже зрозумів, що щось зі мною сталося. Мені ставало лячно. Одразу почав кричати, щоб забрали катетер і завив, що все в мене буде добре. Лікарі намагалися заспокоїти. Бо люди, які упродовж доби не заспокоювалися, фактично, втрачали шанс на одужання, – розповідає Віталій.
Після нападу у Віталія не працювала ліва півкуля мозку. Це наслідки черепно-мозкової травми. Віталій переніс дві складні операції, зокрема, трепанацію черепа. У голову зашили титанову пластину. Травма голови вплинула на ноги й руки. Він лежав нерухомо на лікарняному ліжку.
– Так трапилося, що наступного дня, коли я потрапив до лікарні, у моєї мами була планова операція: видаляли пухлину на голові. Ми лежали на одному поверсі. Вона, звісно, нічого не знала про те, що зі мною трапилося. Провідувала мене сестра, яка була поруч увесь той складний період мого життя, – розповідає Віталій.
З лікарні виїхав на інвалідному візку
Після операцій чоловік ще місяць лікувався в лікарні імені Мечникова.
– Мозок треба було переформатувати, щоб та півкуля, яка відповідає за правий бік, виконувала функції і лівого. Ніхто не давав прогнозів на моє цілковите одужання. Але моя сила волі мені допомогла. Не раз були моменти, коли думав, що мені вдасться, а не вдавалося. Я пересилював біль і страх. Зрозумів, що головне – не здаватися. Сам собі установку давав, що жодна реабілітація не допоможе, якщо я не докладу зусиль у перший рік після травми. Саме цей рік визначить, як я житиму далі, – розповідає Віталій.
З лікарні Віталія виписали через місяць. Тоді він пересувався на інвалідному візку. Оселився в гуртожитку. Саме тут і підвівся з інвалідного візка.
– Гуртожиток був у приватному секторі міста, із вбиральнею на вулиці. Там жили працівники заводу, які мені й допомагали. Перед зміною чоловіки виносили мене разом з інвалідним візком на вулицю до вбиральні. І заносили назад у кімнату. Купували мені продукти. З руками в мене вже було все гаразд. Я сам годував їжу. Трішки гірше працювала ліва рука, я увесь час її розробляв, – пригадує Віталій.
У гуртожитку Віталій прожив місяць. А потім розпочалася реабілітація в лікарні № 5 міста Дніпра. Там уже із власною силою волі та допомогою спеціалістів почалося ґрунтовне лікування: фізкультура, витяжки, процедури, крапельниці та уколи. Таку реабілітацію Віталій проходить щороку.
– Після операції лікарі не давали жодних прогнозів. Вони не знали, що та як буде, бо все це залежить від людини. Я розумів – захочу – буду ходити! Нині для лікарів я – аномалія. Я розмовляю, ходжу, працюють руки. За півтора року я встав на ноги, навіть ціпок викинув. До слова, кинути ціпок важко, а взяти легко. Тому треба працювати над собою, – зізнається співрозмовник.
Невдовзі Віталій знайшов роботу та зійшовся з дівчиною.
– Я змінював місця роботи, працював там, де мені комфортно й подобається, – говорить Віталій.
Спочатку працював оператором пульта охорони в охоронному агентстві. Потім замислився про житло в Дніпрі, пішов працювати на завод «Євраз». Тоді саме брали людей з інвалідністю на офіційну роботу зі скороченим графіком та страховкою. Віталія зарахували на працю в підсобне господарство. Чоловік отримав кімнату в гуртожитку та вже мав міську прописку.
– Тоді була вимога, щоб на 10 працівників була хоча б одна людина з інвалідністю. У тих, хто на милицях чи з ціпками, було все ж більше шансів на роботу, аніж у тих, хто на візках. Особливих умов для людей з інвалідністю не було, але було медичне страхування, а також ліки та реабілітації коштом страхової компанії, – розповідає Віктор.
Попри те, що життя налагоджувалося, Віталій прагнув чогось більшого. Думав про майбутню професію.
Вирішив допомагати людям
Коли Віталій проходив реабілітацію в лікарні, лікар попросив його поговорити іншим пацієнтом, який мав інвалідність і зневірився в собі.
– Ці люди думали, що життя закінчилося… На цьому етапі людину важко вговорити, навіть, щоб вона почала сама ходити в туалет або самостійно їсти. Це насправді дуже тяжка праця – праця над собою. Але мені вдавалося достукатися до таких людей, бо я сам усе це пережив. Я встав з інвалідного візка й маю, що розповісти й показати на власному досвіді, – говорить Віталій.
За рік чоловік зрозумів, що йому вдається допомагати людям повірити в себе. Так Віталій вирішив навчатися на психолога та займатися нейропсихологією.
2011-го року, за майже три роки після травми, Віталій почав навчатися на спеціальності «психологія». Виш обрав у місті Бердянськ.
– Спершу з мене посміювалися. Та я склав екзамени й перейшов на бюджет. За п’ять років став магістром.
На другому курсі студенти мали право працювати за своїм профілем. Віталій влаштувався працювати вихователем у реабілітаційний центр.
– До мене прийшло осмислення своєї професії. Після другого року навчання я почав працювати вихователем у профтехучилищі № 17 в Дніпрі. Це був гуртожиток, у якому проживали діти після закінчення уроків: 130 дітей від 18 років. Я займався їхнім вихованням, дивився за дисципліною, порядком у кімнатах. Початок педагогічної кар’єри в мене був, можна сказати, «бойовий». Проте мені вдавалося знаходити спільну мову з дітьми. Вони називали мене Леонідовичем, – пригадує Віталій.
Після закінчення третього курсу навчання, Віталій влаштувався на роботу в Дніпропетровський обласний навчально реабілітаційний центр у Дніпрі. Це був інший рівень для його розвитку як психолога. Там навчалися діти з інвалідністю до дев’ятого класу.
– У реабілітаційному центрі я недовго попрацював, бо потрапив на декретне місце. Проте в цій невеликій педагогічній кар’єрі мав свій невеликий випускний 9-й клас, – згадує Віталій.
Ще працював у протитуберкульозному санаторії в Підгородньому вихователем. Коли закінчився четвертий курс, чоловік повернувся до Першотравенська. Сусідка запропонувала роботу психолога в Першотравенському ПТУ. І це було гарним початком, аби займатися саме психологією. Мав досвід роботи психологом із призовниками та строковиками в Петропавлівському та Першотравенському військкоматах.
– Коли я працюю з людьми, насамперед сам добре почуваюся. Бо від своїх думок перемикаюся на людей. Мої думки – лише про них, – говорить Віталій.
Зізнається, що з дорослими людьми легше працювати, а ніж із дітьми.
– Діти мене розглядають, як новорічну ялинку. Багато енергії витрачається на те, щоб відвернути їхню увагу від свого ціпка та ходи. З дорослими простіше, – каже психолог.
З війною роботи психологам додалося
Нині Віталій працює в Петропавлівському центрі соціальної підтримки. Має справу з вимушено переміщеними людьми, дітьми та батьками із будинків сімейного типу. Працює також із тими, хто зазнав домашнього насильства.
– Люди втомилися. Якщо втомилися дорослі, то це відображається на дітях. За два роки війни з людьми стало дуже складно працювати. Уже зараз на консультації приходять військові. А їх буде ще більше. У нашої країні ще немає потрібного досвіду в психології під час війни. Я працював з учасниками АТО у 2015–2016 роках. Але зараз це зовсім інша проблема. Зараз важко, а буде ще важче, – говорить Віталій.
Попри все, Віталій не шкодує, що вибрав таку професію. У психолога є своя мета, яку лише професійний спеціаліст може досягти.
– Ціль психолога – підвести людину до того, аби вона відповіла сама собі на своє запитання. Коли я спілкуюся з людьми з інвалідністю, то за приклад наводжу власний життєвий досвід, бо я пройшов цей шлях від А до Я. Моє завдання змусити працювати голову. Буде працювати голова – будуть працювати ноги й руки, – ділиться практичним досвідом психолог.
У держави нічого не прошу…
– Чи достатньо уваги приділяє держава людям з інвалідністю?, – запитую співрозмовника.
– Скільки я живу, у держави нічого не прошу. Мені простіше самому щось зробити. Я не стою на обліку в центрі соціального захисту. Вважаю, що людям з інвалідністю треба більше самим рухатися. Дбати про реабілітацію і свій комфорт, – відповідає Віталій.
Курси реабілітації для людей з інвалідністю коштують немало. Зазвичай страхові компанії компенсують лікування або ліки. Проте й тут є свої нюанси.
– Страхові компанії не люблять людей з інвалідністю. Не хочуть нас страхувати або ж вигадують переліки ліків, які вони не відшкодовують. Їм це не вигідно. Уявіть, що людина раз на рік захворіє, а що в людини з інвалідністю два-три рази на рік буває реабілітація чи лікування. А від держави маємо тільки індивідуальну пенсію, – говорить Віталій.
Інвалідність – це виклик, але не вирок…
Віталій часто згадує той випадок, коли з ним сталася трагедія. Випадок, що змінив його життя.
– Це був великий виклик долі. Але він мене наштовхнув на вибір професії. Показав мені, на що я здатен. Інвалідність – не перешкода, щоби будувати сім’ю, працювати, і навіть ходити в гори. Після реабілітації я 11 років ходив без ціпка. Я стрибав із парашутом, їздив у Крим та ходив у гори. А ще я добре плаваю. Зараз просто час такий – усі ми щось втратили. Хтось – більше, хтось – менше. Я планував поїхати на море, люблю море, але почалася війна… Але я ще поїду на море, а хтось піде в гори, хтось повернеться додому. Усе це буде. Думайте про це, бо все – у голові, – підсумовує нашу розмову Віталій.
Серйозний і спокійний – наш петропавлівський Доктор Хаус – Віталій Кукурузяк – знову бере ціпок і, не поспішаючи, повертається у свій кабінет, де продовжить рятувати людей.
