Ми продовжуємо розповідати про сильних людей нашого краю. Сьогоднішня наша розповідь про дівчину Альону Шацьку. Вона із самого дитинства будує своє життя зі слабким слухом. Як це - виховувати слабочуючу дитину, розповідає мати Альони, Маргарита Куц.
41 рік тому у родині Маргарити та Олександра Куц народилася омріяна донечка Альона.
Маргарита та Олександр народилися на Петропавлівщині. Чоловік родом із села Роздори, до 5 класу навчався в місцевій школі, потім батьки виїхали працювати й проживати до Першотравенська. Там він закінчив школу, вступив до гірничого училища на спеціальність підземного електрослюсара. Отримавши освіту, Олександр працював на шахті, а потім служив у армії в Ризі в повітряно-десантних військах.
Маргарита родом із села Росішки. Мама в жінки працювала на фермі, а батько в пожежній частині міста Першотравенська. Маргарита закінчила Петропавлівську середню школу, потім у 1982 році Донецький технікум з відзнакою та вступила в Мелітопольський педагогічний інститут на хіміко-біологічний факультет. Свою трудову діяльність жінка розпочала технологом на шахті ім. Сташкова на комбінаті харчування.
Познайомилися Маргарита з Олександром після військової служби чоловіка.
- Саша приїжджав до бабусі в гості. Я тоді була студенткою та приїжджала в село на канікули, так ми й зустрілися. А в 1982 році 3 квітня у нас було весілля. Ми були такі щасливі, забезпечені роботою, щастю не було меж, - згадує Маргарита.
Незабаром новоспечена родина дізналася, що чекають на народження дитини, а коли народилася донечка Альона, про це щастя молодим батькам хотілося кричати на весь білий світ. Проте тоді доля підготувала для подружжя пронести крізь роки тривогу, багато випробовувань, велику відповідальність та біль за свою дитину.
Альона народилася в 1982 році. Ще зовсім маленькою, до рочку народження, дівчинка разом із мамою захворіли «Краснухою». Це вірусне інфекційне захворювання. Хворобу мати з донькою перенесли добре, дівчина продовжувала рости, розвиватися, ще змалечку Альона мала високий рівень інтелекту, тому тоді батьки й гадки не мали, що незабаром їх донечці поставлять невтішний діагноз.
- Я в ті роки працювала в школі та якось поїхала на курси до Дніпра, а свекруха із чоловіком залишилися вдома з донькою в Першотравенську. І тоді вона помітила, що онучка не відгукується на своє ім’я, - згадує Маргарита.
Батьки прийняли рішення звернутися до лікарів. У Петропавлівській лікарні після огляду дівчинки батькам повідомили, що мовлення в дівчинки є, тому немає чому хвилюватися, адже деякі дітки можуть починати розмовляти із запізненням.
- Нас наче трохи заспокоїли, але тоді мій тато все ж таки наполіг пройти консультацію в Дніпрі. Ми вирішили поїхати. Доньку подивилися по неврології та сказали, що все добре, і дали направлення до сурдолога (лікар з терапії порушень слуху), - розповідає жінка.
Лікар перевірив слух Альонки та повідомив батькам, що з тієї миті їх життя набирає інших обертів, адже їм доведеться виховувати глуху дитину.
- Не можу навіть пояснити свої відчуття після такої новини. Я взагалі не могла це усвідомити, як інфекційна хвороба могла вразити слух.
У лікарні батькам порадили влаштувати маленьку донечку до спеціалізованого садочка для слабочуючих дітей, але з таким варіантом виховання Альони родина не погодилася.
- Тоді всі рідні були поряд і підтримували нас із чоловіком, а я не могла зрозуміти, як я буду жити без дитини, поки вона буде в спеціалізованому садочку ізольована від батьків. Ми з чоловіком такі були щасливі в шлюбі, особливо коли народилася донечка, тому вирішили шукати всі методи навчання, тільки щоб дитина росла в родині вдома, - говорить Маргарита.
Повернувшись із лікарні до Першотравенська, усією родиною почали думати над подальшим розвитком малечі. Тоді тато Маргарити згадав про кваліфіковану професорку з Москви, яка успішно займається слабочуючими та глухими дітьми.
- Ми дізналися, що після її занять високі результати. Там нам підберуть слуховий апарат і навчать жити з таким діагнозом. Тато дуже нас підтримав із цим важливим рішення, тому ми родиною поїхали до Москви заради майбутнього нашої доньки. Їй було 4 рочки, коли ми приїхали на консультації. Усі нас готували до того, що доведеться повністю змінити життя та весь час робити все, щоб дитину підняти на ноги. А ми були готові зробити все, щоб наша Альона жила повноцінним життям.
Молодих батьків із донькою направили до університету дошкільного виховання дітей, де були різні методи розвитку та виховання слабочуючих діток. Маргарита з Олександром записалися до найкращих спеціалістів та професорів, і вони порекомендували лікуватися в сурдопедагога в Дніпрі.
- З того часу ми жили в лікарнях, але найголовніше, що зрозуміли: дітки з таким діагнозом створюють свої родини та працюють. Доньці поставили слуховий апарат, і ми почали вдома займатися самостійно читанням. Ми з чоловіком жили донькою, купували все необхідне для розвитку, у нас усе було сконцентроване на Альоні. У Дніпрі ми познайомилися з родиною військових, де також виховувалась глуха дитина. Я коли побачили результати її розвитку із слуховим апаратом, твердо вирішила, що звільняюся з роботи та повністю займаюся донькою, - розповідає мати.
Навіть зі слуховим апаратом Альона гірше чула, тому майже все сприймала зором, але батьки намагалися розвивати мовлення доньки.
- Усі нам казали розвивати далі доньку. У неї є слабка мова, інтелект вище норми та дуже гарний зір, але вона знає й жестову мову.
Удома мати самостійно вивчала всі методики, щоб створити для своєї доньки нормальне життя. Тоді в лікарні батькам порекомендували добиватися навчання доньки у звичайному садочку та школі. Зараз є інклюзивна освіта, завдяки спеціальним методикам педагоги займаються з особливими дітками, але раніше доводилося вивчати все самостійно. Маргарита вивчала методики, спілкувалася зі спеціалістами, їздила на конференції, щоб допомогти своїй доньці.
- Для нас було сенсом життя підняти дитину. У селищі Межова нам пішли назустріч: спочатку ми по пів дня займалися у звичайній школі. Першим нашим педагогом та логопедом була Ключик Лідія Яківна з Петропавлівки. Вона - дефектолог, їздили до неї на заняття займатися, і мене дуже тішили результати, - розповідає жінка.
Так минали роки, Альона навчалася у звичайній школі, продовжувала розвиватися, а найголовніше - проживала повноцінне життя зі своїм діагнозом.
- У школі доньці більше інтуїція допомагала, адже слуховий апарат на той час був не дуже добрий, тому вчителі займалися більше письмово. Однокласники завжди підтримували її, але коли донька виросла, то почала думати, що краще б відвідувала спеціалізовану школу. Але ми її заспокоїли, адже вона була вдома, бачила життя, розвивалася, жила повноцінним життям. Люди навіть дивувалися, коли дізнавалися, що Альона не чує, адже глухоту одразу було важко помітити, - згадує пані Маргарита.
Коли Альоні виповнилося 10 років, вона попросила в батьків братика, тому що так мріяла піклуватися про когось та гратися.
- Ми боялися з чоловіком, що нам буде важко, але донечка так не хотіла бути однією, завжди казала нам, що їй самотньо.
Незабаром у родині сталося поповнення: народився молодший синочок Іван. Тоді Альона була найщасливішою.
- Вона була щаслива мати братика, піклувалася, займалася ним. Синочок рано почав говорити, був такий щебетун, а коли йому виповнилося 3 рочки, казав, що хоче, аби сестричка його чула. Це було дуже боляче, адже він ще був такий малий і не розумів, що з його сестричкою, - згадує мати.
Альона дійсно особлива, дівчина не тільки цілеспрямована, але й має свій талант: добре розвинену моторику. Дівчині дуже добре дається рукоділля, вони займається вишивкою, плете з бісеру різні неймовірні вироби.
- Я неймовірно втішаюся нашими з чоловіком стараннями. Усе життя ми були одним цілим. Зараз я розумію, що більше живу у світі глухих та слабочуючих, ніж у звичайному. Ми ніколи не афішували свої старання, хоча спочатку й плакали через таку долю. Увесь цей біль іде з нами впродовж життя, але донька змусила нас бути кращими, - говорить пані Маргарита.
Закінчивши 9 клас, Альона вступила в Дніпрі до коледжу художньо-прикладного мистецтва на спеціальність гончар-живописець Петриківського розпису, там був спеціалізований факультет для слабочуючих.
- Альона коли вчилася, завжди до всього була відповідальна, завдання робила одразу, намагалася в усьому бути першою, і це їй вдавалося. Вона й досі над собою працює. Інколи донька запитує, чому саме її торкнулася така доля, усі чують один одного, а з нею таке. Дуже боляче чути від своєї дитини такі питання, - говорить пані Маргарита.
Під час здачі іспитів до вступу талант Альони помітили люди з Краматорська, запросили її на екскурсію до міста на гончарне виробництво, де згодом дівчині запропонували пройти практику.
Під час проходження практики Альона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Геннадієм. Він родом із Краматорська, у дитинстві перехворів грипом. Хвороба вплинула на слух, він його втратив. Батько Геннадія був льотчиком і загинув на війні в Афганістані, коли сину було 8 місяців. З того часу родиною опікувалася в Краматорську спілка афганців: кожного лютого збиралися в музеї, туди ж і запросили дівчину з виставкою своїх виробів.
- Альона дуже сором’язлива, тому не хотіла великої уваги до своїх робіт. Вона працювала у звичайному колективі на заводі серед різних людей, у неї велика сила духу, зі своїм діагнозом вона дуже добре вписувалася в будь-яке середовище, - розповідає жінка.
Мати Геннадія працювала на тому заводі, тому весь час дівчина продовжувала спілкуватися та дружити з хлопцем.
- Коли Альоні потрібно було робити операцію, вони приїхали підтримати її, а незабаром приїхали свататися до нас. Я пам’ятаю ті яскраві емоції й досі, щирі почуття, гарні вишиті власноруч рушники, це було дуже зворушливо. Ми з чоловіком, звісно, дуже були стурбовані, як вони будуть удвох із поганим слухом. Тоді мати Геннадія мене підтримала та заспокоїла, - говорить пані Маргарита.
Геннадій навчався в школі для глухих, він знає мову жестів, тому й у них із Альоною добре складається спілкування разом. Незабаром молодята одружилися та залишилися будувати свою власну родину в Краматорську. Через 2 роки, у 2006-му, у подружжя народилася здорова донечка Марійка. Щастю родини, а особливо бабусь та дідуся, не було меж.
- Коли Марійка народилася, ми жили своїми діточками. Нам у садочку казали, що Альона - взірець матері навіть для чуючих батьків. Слух не завада для нормального життя та розвитку. Ми не вірили у великі можливості таких людей, але на власному досвіді й гіркому, і солодкому відчули, що все можливо та відкрили для себе новий світ. Я вдячна всім, хто поруч із нами весь цей шлях, - говорить мати.
Щасливе життя тривало в родині до 2014 року. Війна в Україні для Альони Шацької розпочалася ще в 2014 році, як і для багатьох краматорчан. Це було великою несподіванкою та жахом, але найбільше боялася Альона за життя своєї донечки Марії.
- Коли почалася війна, вона займалася волонтерством. Шила та продавала свої вироби, а кошти передавала захисникам.
10 лютого 2015 року Альона пережила найстрашніший день у своєму житті. Того дня російські військові обстріляли жилий район у центрі Краматорська.
- Донька дивом залишилася жива, а на її очах загинули ровесниці. Було прийнято рішення тимчасово покинути місто, - згадує пані Маргарита.
Тоді родина Шацьких вирішила виїхати до батьків у безпечніше місце, але через кілька тижнів, коли місто звільнили від сепаратистів, родина повернулися додому. Альона з чоловіком Геннадієм продовжували працювати на Новокраматорському машинобудівному заводі, а їх донечка навчалася в школі. У вільний час Альона займалася улюбленою справою: малювала картини, плела з бісеру, вишивала, робила виставки та брала участь у фестивалях.
У мирний час майстриня була запрошена на значимі фестивалі художнього мистецтва. Особливо які проходили на Дніпропетровщині, а це "Петриківський дивосвіт", "Масниця" в смт. Іларіонове, "Степова перлина" в смт. Межова, фестиваль народної пісні та художнього мистецтва в Богуславі, у Святогір'ї, Донецьку, Краматорську, Дніпрі... Також Альона - неодноразова переможниця спортивних змагань від заводу по боулінгу. Щасливе життя дівчини не мало меж, допоки в життя родини знову не увірвалася війна.
Через активну фазу війни, яку розпочала росія в лютому 2022 року, багато краматорчан вимушені були евакуюватися за межі країни. На той час Альона була в батьків у Межовій, а її чоловік та донька вдома. Тоді через небезпеку працівників заводу, на якому працювало подружжя, евакуювали за кордон. Поїхав і Геннадій з донечкою до Польщі.
- Альона залишилася в Україні разом з нами вдома. Вона дуже сумує за рідними, тому весь час відволікає себе творчістю та розширює свій талант різними видами рукоділля, - говорить Маргарита.
Свою творчість талановита дівчина присвячує матусі, братові Івану, який зараз захищає нашу Україну, а в особливості татові, якого безмежно любила. 4 травня 2022 року до родини прийшло велике горе - татка Олександра не стало.
- Після смерті чоловіка ми з донькою весь час мешкаємо разом. Усе життя завжди були разом і щасливі, тому зараз нам важко без нього. Чоловік завжди казав, що не уявляє життя без доньки, а ми зараз не уявляємо життя без чоловіка й тата, - каже пані Маргарита.
Коли тата не стало, Альону від болю рятував її талант. Свої вироби жінка зараз присвячує світлій пам’яті про тата. Олександр був для доньки надійною опорою, учив водити автомобіль, допомагав розвиватися та вчитися, піклувався за її майбутнє, за її реабілітацію в кращих медичних та освітніх закладах, мріяв і придбав найкращі слухові апарати для доньки.
- Як би нам із чоловіком не випала така доля, ми б ніколи не повірили, що люди з таким діагнозом можуть жити повноцінним життям та мати таку силу духа. Велика подяка моєму батьку, він одразу цілеспрямовано сказав, що Альона отримає освіту та вийде заміж, що її життя буде, як у всіх. Ми неймовірно щасливі, що допомогли своїй доньці адаптуватися зі слабким слухом та створити свою родину. Усе життя ми поряд один з одним, і радіємо разом, і плачемо. Ми пройшли багато випробувань і пишаємося своєю донечкою. Усі дивувалися, як упоралися разом, а ми відповідали, що потрібна любов, ми з чоловіком були щасливі разом та любимо свою доньку. Усі ці випробування треба пережити разом своєю родиною. Звісно, бувало важко, інколи я нікого не помічала, бо все було для дитини. А зараз самою великою мрією є дочекатися Перемоги, і щоб усі повернулися додому, - говорить пані Маргарита.
