Ще з 2014 року окуповані території України залишила більшість українських учителів. 2022 року війна змусила покидати рідні міста ще більшу кількість педагогів. Проте вони не лишили дітей без знань, оселяються в інших містах і селах, обживаються та продовжують працювати. Яскравий тому приклад - учителька зі Святогірська Віта Крамнова.
Педагог зараз працює в Олександропільській гімназії асистентом учителя 3 класу. Переїхала пані Віта із Святогірська Донецької області. До війни працювала вихователем у Святогірському загальноосвітньому санаторному школі-інтернаті помічницею вихователя 2-го класу.
У свої 39 років учителька здобула загального трудового стажу майже 20 років, з них 15 років педагогічного (з перервою на декретну відпустку). У 2003 році отримала диплом Бахмутського коледжу та одразу почала працювати вихователькою у Святогірській загальноосвітній санаторній школі. Також з 2009 по 2014 роки навчалася у Слов’янському державному педагогічному університеті та по закінченню отримала диплом учителя трудового навчання технологій з профілем кулінарної справи та господарювання.
- Це моя мрія з 1 класу - стати вчителькою. За роки навчання в школі знала чому і для чого я навчаюся, - розповідає Віта.
Дитяча мрія здійснилася – Віта стала педагогом і щаслива була кожного дня йти на роботу. Усе складалося добре, життя було чудове, доки не настав день 24 лютого. Як згадує Віта, сприйняла тот день дуже важко, не змогла повірити, що війна прийшла в її місто.
- Коли почула про напад росії, сильно панікувала. Думки заполонили весь мозок: як далі працювати? Що буде взагалі? Потім вирішили навчати дистанційно, але як? У нас зв’язок пропадає, ми сидимо в підвалах. Перший тиждень майже не виходили з укриття. А потім більш-менш нормалізувалося. Ми вийшли з укриттів, продовжили працювати дистанційно. Учителі мали ненормований робочий графік. Батьки дітей теж з цим погодилися, так як доводилося спускатися в підвали при небезпеці. Хтось міг приєднуватися до уроків, хтось ні - було нелегко, - згадує Віта.
З лютого по травень педагогиня була на зв’язку зі своїми учнями. Навіть коли евакуювалася із сім’єю, продовжувала дистанційно працювати до кінця навчального процесу.
- Батьки нарікали на те, що в таких умовах, коли постійні обстріли, і невпинно гудуть сирени, навчатися складно. Я їх чудово розумію, але дитина повинна навчатися та отримувати мінімальний матеріал. Під час воєнного стану ми навіть терміни здачі домашніх завдань не ставили. Головне, щоб діти вивчали предмети. Не всім вдавалося виходити на уроки, - говорить Віта.
За роки роботи в школі-інтернаті у Віти Крамнової були чотири випуски. Повинен був бути ще й п’ятий, але почалася війна... Учителька з теплом згадує своїх учнів. З випускниками часто спілкується, учні першого випуску 2009 року телефонують, вітають із Днем народженням та святами, розповідають про свої успіхи.
- Якось телефонує незнайомий номер, відповідаю на здвінок і чую: «Віто Олексіївно, вітаю Вас….». Намагаюся зібратися з думками та згадати голос, розумію, що хтось знайомий телефонує. Коли вже називають ім’я, стає так приємно, що згадують свою вчительку, - з посмішкою зізнається педагогиня.
Про деяких випускників пані Віта розповідає з трепетом, бо знає, що, починаючи з 2014 року, вони пішли добровольцями на фронт. Спочатку в АТО, зараз служать у ЗСУ. Такими вчинками своїх учнів пишається та тішиться, що виховувала патріотизм до рідної країни на своїх уроках.
Життєві стежини завели Віту Крамну до села Олександропіль. Із 6 квітня вона тут живе та працює. Як і багатьом, їй із сім’єю довелося виїхати з рідного міста через постійні обстріли. У кінці цього літа вчительці довелося припинити трудові відносини зі школою, де вона працювала. Учителі звільнялися за власним бажанням та ставали на облік центру зайнятості. Але 31 серпня пані Віті подзвонили та запропонували посаду асистента вчителя в Олександропільській гімназії. І вона погодилася.
Перше знайомство з учнем у вчительки було наживо. Як розповідає сама Віта:
- Мама привезла дитину, щоб ми змогли поспілкуватися та налагодити нашу роботу. Мій учень навчається за основною програмою, але адаптованою під самого учня. Під час онлайн-уроку окремо готую завдання саме для цієї дитини. Якщо всі діти розв’язують приклади на множення усно, то цьому учневі намагаюся спростити завдання, і він розв’язує, працює разом з іншими дітьми, - розповідає вчителька.
Пані Віта має свій підхід до роботи зі своїми учнями, усі завдання пояснює у формі гри. Наприклад, щоб учень краще запам’ятовував алфавіт, вчителька вигадала руханку.
- У формі гри простіше пояснити таким діткам матеріал, і учні легше й краще запам’ятовують звуки й літери, - говорить педагогиня.
Зізнається пані Віта, що з такими дітками краще займатися з учителем офлайн, утім наразі доводиться вчитися дистанційно. Відтак шукає педагогиня нові методики пояснення й математики, і читання, і письма.
На день вчителька приділяє 4-5 годин праці в школі, а потім займається домашніми справами та сім’єю. У вільний вечірній час знову поринає в педагогічний процес та готує нові завдання для своїх учнів.
15-річний педагогічний досвід учительки говорить лише про те, що обрала пані Віта свою професію. Наша героїня зізнається, що педагог - це стан душі.
- Отримую велике задоволення, коли даю дітям знання, коли ставлю гарні оцінки. Як же я люблю дітей. Іду по вулиці, а школярі гукають мені: «Доброго дня, Віто Олексіївно!». І тут же таткові пояснюють: «Це моя вчителька». Таке буває, коли на батьківські збори ходить мама, - жартує Віта.
Учителі завжди мали свій надважливий фронт – давати дітям знання. Навчати, аби наша українська нація була освіченою. Зараз у країні - війна, навчати дітей у воєнний час набагато складніше. Але як би ворог не намагався зірвати навчальний процес, наші вчителі призвичаюються до будь-яких обставин і продовжують навчати дітей, доводячи, що війна не завада цьому. І коли вчителька покидає своє рідне місто, але не полишає своєї професії, немає сумніву – українська нація завжди буде освіченою.
