Ольга й досі щоранку готує каву для коханого Михайла. Ставить філіжаночку кави з молоком, яку він так любив, до його світлини, тепер у іншій, зйомній, квартирі. Разом із донечками Маргаритою та Марусею вчаться жити без татка, життя якого забрала російська ракета...
Українське місто Дніпро: місто з мільйонною кількістю людей і найдовшою у світі набережною, яку здубували вздовд правого берега річки Дніпро. Місто, якому доводиться боронитися, бо в Україні почалася повномасштабна російсько-українська війна. Зараз на Набережній можна побачити рештки зручнованого багатоповерхового будинку, в якому до війни було мирне життя, щасливі родини...
Набережна Перемоги: будинок в який влучила російська ракета
14 січня 2023 року. Жителі міста Дніпро здригнулися від потужного вибуху, а в українських медіа з'явилися повідомлення: "російська ракета перетворила на руїни багатоповерхівку на Набережній Перемоги. Вибух забрав життя понад 50 людей, яких знаходять під завалами будинку, когось і досі шукають..."
Того дня російська ракета забрала життя Михайла Кореновського — відомого боксера в місті, головного тренера збірної Дніпропетровщини, заслуженого тренера України. Світлини з квартири на дев’ятому поверсі та вцілілої жовтої кухні зі скляним столом швидко розлетілися соцмережами. Це була квартира родини Михайла. Але то була не просто вціліла кухня, за тією світлиною ціла історія життя української родини, яку розповіла мені, журналістці, дружина Михайла Ольга Кореновська.
Мрія жити в Дніпрі
Про житло в цьому будинку на Набережній Михайло мріяв відтоді. як став студентом і переїхав до міста Дніпро. Уявляв, як приведе свою кохану до їхньої спільної квартири, як будуть щасливо тут жити все життя. Серце Михайла вже тоді належало гарній блакитноокій дівчині Ользі.
І Михайло, і Оля — з міста Одеса. Навчалися в одній школі, Ольга на два роки була молодшою за Михайла. Хлопець ще зі школи мав здібності до боксу, тож після закінчення школи йому запропонували вступити до інституту фізичної культури в Київ, Донецьк або Дніпро. Михайло обрав Дніпро. Ольга вступила до аграрного вишу в Одесі, захопилася фітнесом та працювала тренеркою з фітнесу. Молоді люди якийсь час зовсім не бачилися. Та якось доля знову влаштувала зустріч Михайлу й Ользі.
Про кохання
28 липня 2007-го Ольга та Михайло зустрілися в рідній школі, обидвоє приїхали на випускний вечір до своїх молодших братів.
- Пройшло вже стільки років, і ось ми знову зустрілися з Мішою. Він тоді був спортивної статури, сильний, красивий. Я на той час працювала тренеркою з фітнесу в Одесі. Коли до нас підійшов фотограф, Міша зненацька підхопив мене на руки й сказав фотографу: “Фотографуйте нас швиденько”, а потім мені додав: “Ну все, з цих рук ти вже нікуди не підеш”, - згадує Ольга.
Того вечора спалахнули призабуті почуття. Майже рік пара спілкувалася, але жили в різних містах: Дніпро та Одеса.
- Ми дружили, спілкувалися, а потім я йому сказала: “Незрозумілі в нас стосунки, заочні якісь, голову мені морочиш”. Його реакція була миттєва: “З осені живемо разом”, - згадує Ольга.
4 вересня Михайло й Ольга подали заяву про вступ у шлюб до РАЦСу, у цей же день замовили весільний коровай, весільну сукню, купили обручки й замовили ресторан. Усе це було за півтора місяці до весілля, а весілля спланували на 14 жовтня.
- Міша був віруючою людиною, хотів, аби весілля було на свято Покрови. Він вірив, що вищі сили захищатимуть нашу сім'ю. У нас було дуже гарне весілля в кольорі “шампань”. Ми святкували в Одесі, в ресторані “Прибій”. Поряд море, безліч друзів, які приїхали навіть із Дніпра та Криму. Я відчувала себе королевою, як і хотів мій наречений, - розповідає Ольга.
Після весілля молодята переїхали до місто Дніпро. Близько п’яти років родина винаймала житло, за цей час народилася донечка Маргарита. Коли їй виповнилося чотири з половиною рочи, Родина Кореновських вже мали власну квартиру в омріяному будинку на вулиці Набережна Перемоги.
- Міша давно мріяв про квартиру на Набережній. Коли був студентом, жив у гуртожитку, що знаходився на подвір’ї цього будинку. І він весь час говорив: “Зароблю грошей, і куплю квартиру саме тут”. А потім нам випадково попалася в продажу ця квартира на 9-му поверсі. Це була перша наша квартира, ми так довго на неї чекали, - розповідає Ольга.
Кухня
Свою квартиру молода пара облаштовувала на власний свій смак. Михайло дозволяв Ользі обирати меблі та облаштовувати нове помешкання так, як вона бажає. Так в оселі з’явилася яскрава жовта кухня.
- Кухню обирала я сама. Коли повідомила чоловіку, що кухня буде яскраво-жовтою, то Міша дуже здивувався. Тоді я розповідала чоловіку, як буде гарно, коли за вікном сніг чи дощ, а ми будемо сидіти на цій яскравій сонячній весняній кухні... За вісім років життя в квартирі, кухня нам ні разу не набридла, - згадує Ольга.
На кухні родина проводила багато часу. Михайло смачно готував, і з задоволенням робив це для своїх дівчат, які полюбляли вишукані таткові страви.
- Хоча господинею на кухні була я, але коли в Міші було натхнення, то куховарив він. Щоб не готував мій чоловік, він додасть у страву щось оригінальне: ананаси, чорносливи, щось незвичне, що його страви набували неймовірного смаку. У нас не було такого якогось розділення обов’язків. Це була наша квартира. Ми все робили вдвох. Я зустрічала його з роботи, накривала стіл, ми з ним спілкувалися. На кухні в нас був великий скляний стіл, і коли приходили гості, то він з боків розсувався та виходив великий круглий стіл, за яким вміщувалися всі гості, - згадує Ольга.
Ми все любили робити разом
Ольга зізнається, що дуже любили проводити час вдома з сім’єю. Просто у вітальні разом на дивані полежати в домашній обстановці, разом з дітками. У дівчат було все, що вони забажають.
У них було гарне дитинство... Тепер вони нічого не мають...
День утрати
14 січня 2023 року родина планувала поїхати в гості до друзів-спортсменів Михайла, донечок мали залишити вдома. Проте Ользі цього дня хотілося побути вдома всім разом.
- Міша мене три дні просив поїхати до його друзів. Кожного року друзі-спортсмени приїздили до нас, ми пекли торт, готувалися до зустрічі, вони привозили Міші ексклюзивні подарунки як кращому тренеру. Цього року, вже під час війни, одна родина виїхала до Німеччини, а інша купила будинок за містом і кликала нас у гості. Я не знаю, чому я не хотіла їхати. Зазвичай вихідні ми присвячували сім’ї. Ці дні ми дуже цінували. Якщо раніше ми часто бували в гостях, десь виїздили, то потім нам подобалося вчотирьох проводити час: я, чоловік і донечки. То коли Міша запропонував поїхати в гості, лишити дітей із сусідкою, яка допомагає з дітьми, я сказала: “Ти знаєш, хочу вдома побути з дітьми”, - пригадує Ольга.
Це був вихідний, субота. Ольга, як зазвичай, прибирала в квартирі, а потім з дівчатками зібралася на прогулянку.
- Дівчата вийшли на вулицю о 14.30, Міша саме повернувся додому. О 14.40 я вийшла з квартири до донечок на подвір'я. Міша прийшов із тренування, запитав, куди підемо, і пішов на кухню обідати. Після обіду мав би до нас приєднатися, але він так виснажувався на змаганнях, що, певно, після того, як поїв, у приліг на диван відпочити... - згадує Ольга.
Жінка чекала Михайла, що він вийде з будинку, та приєднається до неї й донечок. Але потім усе було, як у страшному сні...
- З дітьми ми спочатку гіляли в нашому дворі, а потім пішли на бульвар. У цей час не змовкали сирени, сповіщували про повітряну тривогу. Я слідкувала за новинами в місцевому пабліку. Там з’явилося повідомлення: “Ракети вилетіли в напрямку Дніпра”, потім було наступне: “Лишилося менше хвилини до прильоту”, а потім: “До прильоту менше хвилини”, “До прильоту 20 секунд”... І я розумію, що зараз може бути десь дуже гучно. Я взяла дівчат за руки, тримаю їх... І знову годинник маякнув: “До прильоту менше 10 секунд”. Я розхвилювалася... А потім пролунав вибух...
Ольга поглянула в бік свого будинку. Там піднявся чорний дим. Перша думка промайнула, що саме в її дім потрапила ракета. Ольга взяла телефон і почала телефонувати Михайлу, але мобільний чоловіка вже не приймав дзвінки.
- Я з собою боролася, розуміла, що це мій дім, але переконувала себе, що не може цього бути, це, певно, поцілили в якусь спродуду. Швидко дітей узяла за руки, і ми перейшли до укриття біля супермаркету. Навколо була паніка. Потім приїхали наші друзі й нас забрали до себе до дому.
Ольга поривалася їхати додому. Та друзі відмовили її. Вони вже знали, що це її будинок зруйнований російською ракетою і що їй туди не варто зараз йти.
На набережній розгорнулася рятувальна операція, пожежні, поліція та навіть самі жителі Дніпра прийшли на допомогу розгортати завали будинку. Рятувальна операція тривала понад дві доби, в офіційних повідомленнях зявлялися повідомлення про чергову знайдену людину, кількість загиблих збільшувалася.
Увесь час поки тривала рятувальна операція Ольга телефонувала коханому чоловіку. Але звязку не було...
Михайло Кореновський
До пошуку Михайла було підключено багато знайомих. Окрім спецслужб, допомагали на завалах жителі Дніпра. Ользі постійно присилали світлини людей, яких знаходили під завалами. Але Михайла там не було.
Михайла знайшли під руїнами будинку наступного дня після трагедії, 15 січня.
- Я не вірила... Мені було так тяжко... Плакала... Істерила... Три дні нічого не їла... Я ніколи нікого не втрачала, тому ніколи не відчувала цього стану утрати... - згадує Ольга.
Особливих прикмет Михайло не мав. Але він носив срібний ланцюжок із кулонами: хрестик, маленька іконка Михайла Чудотворця й золота боксерська рукавичка.
- Мені надсилають знімок: на долоні слідчого, на блакитній рукавичці, ланцюжок із кулонами. Я питаю: “Живий?”. А мені відповідають: “Його везуть до моргу”. Мені хотілося в той момент думати, що його ще шукають, що то не він. Я казала собі, що він не має права мене тут лишити саму. Чесно. Я не любила це місто, я завжди хотіла до Одеси. Дніпро було чужим для мене, хоч я дев’ять років прожила в цьому місці та вже стала дніпрянкою. Для сім’ї Михайло був усім, він дбав про нас. І тут мені треба повірити, що його більше немає, - розповідає Ольга.
Мамо, це правда, що татко загинув...
У соцмережах швидко поширилася інформація про загибель Михайла. Звідти старша донька Маргарита прочитала, що її татка вже немає.
- Тоді мені треба було бути сильною. Маргарита запитала: “Мама, це правда?” Я сказала доньці: “Так, тепер нам треба вчитися жити без татка”. Меншій донечці не говорили. Маруся весь час питала: “Коли ми вже підемо додому”. Я говорила, що в нас ремонт. І вона досі думає, що в нас ремонт. Татко часто їздив на змагання, і Маруся не хвилювалася так за його відсутність. А тут питає: “Мам, може, в поліцію зателефонувати, татка треба знайти. Чому тато нас залишив?”, “Мам, я побачу татка?
Ольга намагається дати своїм донечкам таке життя, яким воно було разом з Михайлом. Читає казки, проводить з ними більше часу.
У Дніпрі та Одесі спортсмени оголосили. що кожного року проводитимуть змагання на честь Михайла, саме 14 січня — у день загибелі Михайла та 14 березня - у день його народження.
- Для мене ці турніри дуже важливі. Це пам’ять про Мішу. Він - заслужений тренер, я хочу, щоб пам’ять про нього жила. Він заслуговує, щоб про нього говорили й пам’ятали”.
Кава для чоловіка
Кожного ранку Ольга прокидається, іде на кухню, вже орендованої квартири, і робить Михайлу каву, таку як він полюбляв.
- На кухні в мене стоїть Мішин портрет. Я роблю йому каву: з молоком і двома ложечками цукру, як він любив. Тяжко мені без нього, пусто, самотньо... Відволікаюся дітьми, а ще зараз займаюся відновленням документів, бо в мене лише паспорт залишився. Мішини друзі й спортсмени створили групу в пам’ять про нього. Кожен скидає відео, кліпи, світлини, де є Міша. Я розглядаю. Певно, вже виплакали всі сльози. І біль у грудях, такий, ніби мене вдарили, не вщухає... - говорить Ольга.
Скільки вже почуто таких історій українських родин, скільки ще ми почуємо?.. В Україні триває російсько-українська війна... Світ має чути про війну в Україні.
