До Дня Захисників України оборонець нашої держави, наш земляк, учасник АТО та визвольної війни України від російських загарбників після повномасштабного вторгнення росії на територію України Сергій Коц (позивний – Павук) розповів свою історію війни. Про те, як пішов на фронт, поранення та боротьбу за життя, про дароване долею кохання розповідає наш герой.
Ніхто наперед не знає кому яку долю вготовано. Ось і я, як і всі, ріс звичайним хлопцем, можливо, менш посидючим, ніж інші, та з трішки більшим, ніж у інших, відчуттям справедливості.
У 2003 році закінчив Новопавлівську середню школу № 2. Працював. Намагався розпочати власну справу. Та у 2014-му почалася загарбницька та несправедлива війна. Я не зміг стояти осторонь і вирішив іти на захист рідної України. Звичайно ж, нічого не сказавши батькам, я вступив до 43 добровольчого батальйону «Патріот», який формувався в Дніпропетровській області. Пізніше батальйон приєднали до збройних сил України. 4 вересня 2014 року я прийняв військову присягу, а 4 жовтня, через місяць навчань, у нас було загальне шикування, де запропонували вийти зі строю тим, хто не бажає брати участь у бойових діях. Не вийшов ніхто, і це було моїм першим яскравим враженням, яке викликало гордість.
Почуття гордості за своїх побратимів. У цей же день ми вже були під Горлівкою на передовій. Далі мене вразив свист куль. До цього я справжній бій бачив тільки в кіно та вважав свист куль спецефектом. А вони насправді свистять, коли пролітають повз тебе. Бував і на першій лінії оборони, і на нулю. Той, хто говорить, що на війні не страшно, каже неправду. Дуже страшно, особливо коли артобстріл. Тоді миттю шукаєш якесь укриття. Одного разу довелося стрибати у вигрібну яму. На щастя, вона була порожня. Я сидів, заткнувши вуха, і весь час кричав: «Досить! Досить!»
Пізніше захищали Авдіївку та інші позиції, та в решті решт нас знову відправили під Горлівку. По 2017 рік я брав участь у бойових діях у складі інших бригад, але залишився в резерві 43 батальйону «Патріот».
У 2017 році знову повернувся до мирного життя. Оселився в Києві. Розпочав власну справу. Та 22.02.2022 отримав повідомлення бути зібраним і чекати наказу. Я зібрав необхідні речі, дістав свій оберіг–плитоноску, яку мені подарував хлопчина, який вийшов з Іловайського котла ще у 2014 році сказавши, що ця плитоноска врятувала йому життя. Мені вона теж потім не раз рятувала життя, тому це моя сакральна річ. Коли закінчиться війна, подарую її музею. Не вистачало лишень теплої зручної куртки. 23 лютого я поїхав до воєнторгу та придбав рукавиці, балаклаву та недешеву куртку, яка відповідала всім вимогам та й мені дуже сподобалася. Але прожила вона всього три дні. Її порізали, коли надавали мені першу медичну допомогу після поранення. Та не буду забігати наперед.
24 лютого зранку я вже не чекав наказу, а сам поїхав до пункту збору, бо й без наказу було зрозуміло, що почалася повномасштабна війна, і ворог іде на столицю. На захист піднявся весь Київ. Звичайно ж, було дуже багато людей без військового досвіду, і нам доводилося їх організовувати й спрямовувати їхні дії. Саме через це ми змушені були затриматися з виїздом до місця базування нашого 43 батальйону. Вирушили в дорогу пізно ввечері 26 лютого, та проїхати вже було важко: російські війська були поруч.
Уночі ми з побратимами затримали двох полонених. Та коли їх вели, натрапили на ворожу диверсійно-розвідувальну групу (ДРГ). Відбувся прямий контакт на відстані близько п’яти метрів з ДРГ. У мене влучило 4 кулі. Та побратими відбили атаку й надали мені першу медичну допомогу. Одна куля ввійшла біля вуха, а в шиї вийшла. На щастя, це не було глибоке поранення. Друга куля потрапила в руку з ураженням кістки. Третя – у ногу, теж з ураженням кістки, четверта - теж у ногу – відрізало палець. Була ще й п’ята, але вона влучила в автомат, тому я її не рахую.
Виникала загроза ампутації. Та наші лікарі-чарівники вирішили рятувати такі важливі частини мого тіла. Попередили, що лікування буде дуже довгим. Спочатку я взагалі лежав. Потім мене навчили сидіти. Пізніше – пересадили в інвалідний візок. Після цього чергова операція. У мене взяли шматок моєї кістки в тазовій частині для того, щоб наростити ті частини кісток у нозі й руці, яких не вистачало після кульового влучання. Закріпили все це металевими пластинами та поставили мене на милиці.
Зараз я проходжу реабілітацію в приватній клініці безкоштовно. Від реабілітації за кордоном я відмовився на користь молодого побратима Колі, у якого значно складніші поранення рухового апарату. Зараз я вже рухаюся з однією милицею, але до повного одужання ще далеко. Та ще дуже турбують контузії, які я отримав ще в 2014-му. Мені вже офіційно підтвердили інвалідність, отриману в зв’язку із захистом Батьківщини.
Розумію, що на передову вже не потраплю. Та не через те, що здоров’я не дозволить, а через те, що побратими знищать цю рашистську нечисть раніше, ніж я одужаю, і буде мир в Україні. Але я точно знаю, що не житиму, як раніше.
Після перемоги ми з дружиною Іринкою будемо подорожувати та обов’язково навчимося танцювати польку. Я зробив коханій пропозицію вийти за мене заміж одразу після поранення, 26 лютого. Одружилися ми 3 вересня 2022 року, як тільки я став на милиці. Якби не Іринка, можливо, я б і досі лежав нерухомо на ліжку. Вона віддала всю себе на моє одужання. Це мій янгол-охоронець, який вселив у мене віру в життя та подарував надію на світле майбутнє. Для неї не існує слів «не можу», «не вмію». Вона завжди береться та виконує навіть ті справи, з якими ніколи в житті не стикалася. Моя Іринка – це сміливий боєць, добра подруга, вірна дружина, яку я дуже люблю та ціную. Я дуже шкодую, що не запропонував Іринці одружитися раніше. Тепер добре розумію, що не можна відкладати життя на потім. Треба втілювати мрії сьогодні й зараз. Адже життя – це лише миттєвість, якої завтра може й не бути. Тому бережіть і цінуйте тих, хто вас любить, та своїх рідних і близьких.
Слава Україні!!!
Від редакції: Сергій має багато державних нагород, про які він не згадав жодним словом. А коли я запитала, то відповів:
- Так, є, і не одна, і ще, казали, дадуть. Та не це головне, не за нагородами я йшов на війну, а щоб країну відстояти, щоб життя було вільним.
Історію записала Лідія СОТНИК
