Як жінці поєднати в собі одразу кілька ролей: бути гарною мамою, дружиною, подругою, господинею? При цьому встигати практично все: займатися господарством, будинком, знайти час для свого хобі та завжди допомагати людям. Думаєте це неможливо? А ми маємо гарний приклад: як стати мамою-героїнею знає наша землячка Ірина Коляса. Цій жінці присвоєно почесне звання "Мати - героїня" та вручено медаль.
Наша героїня – багатодітна мама Ірина Коляса. Навесні цього року їй присвоїли почесне звання «Мати-Героїня». Ірина виховала п’ятеро дітей: четверо синів та донечку. А знаєте в чому особливість цієї жінки? Вона може пишатися кожною своєю дитиною, бо всі вони - працьовиті й порядні люди. А ще з початку війни дім Ірини став прихистком для багатьох родин з окупованих та зруйнованих територій нашої країни. Про все по порядку.
До нашої зустрічі Ірина одягла присвоєну їй медаль «Матері-Героїні». Жінка горда, що має таку шану. П’ятьох дітей виховала достойно, має вже сім онучат. Вихованням онуків також займається, вони її обожнюють. Зізнається жінка, що завжди хотіла мати велику родину.
- Я росла в невеликій сім'ї, мала лише одну сестру. А от коли вийшла заміж, то з чоловіком планували мати багато дітей, - розповідає Ірина.
Жінка заміж вийшла рано, в 17 років зустріла свого судженого Ігоря. 23 вересня 1988 року пара взяла шлюб і повінчалися. Через рік, 1989 року народився в родині перший син Ігор. Другу дитину подружжя втратило, дівчинка померла, це важко було пережити молодій парі. Лише через кілька років наважилися народити другу дитину, а потім третю, четверту й п’яту… 1994 року народився син Олексій, 1996 року – син Іван, 1998 року – Бог подарував подружжю донечку Альону, а 2004 році на світ з’явився Богдан.
Своїми дітьми Ірина пишається, всі працевлаштовані, виховані, заслуговують на похвалу та шану.
Старший Ігор працює в Першотравенській воєнізованій гірничо-рятувальній службі. Одружений, має 4-річну донечку Вероніку. У вільний від роботи час допомагає брату Івану ремонтувати військову техніку.
Олексій з 2014 року пішов захищати країну, служить у Збройних Силах України. Про нього Ірина найбільше хвилюється, бо не так часто бачиться. Олексій за вісім років війни має бойові нагороди, одна з них "За захист Маріуполя", ще одну нагороду вручав особисто президент України Петро Порошенко. І все ж найбільше досягнення для Олексія - це його діти – Матвій (7 років) та Мирослава – 3 роки.
Іван – підприємець. Працює на СТО, з початку війни ремонтує військові машини наших захисників. Має дітей: Валерію 3 років та Олександра, якому ще немає року.
Альона наразі виховує двох діток Тимофія (7 років) та Арсенія (4 роки).
Найменший Богдан проживає з Іриною. Син має інвалідність від народження, за ним у родині - особливий догляд, бо він найбільше його потребує. Для Ірини та Ігоря це стало ще одним випробовуванням.
- Дитина з інвалідністю - це точно не тягар. Так, це особлива дитина. Уваги йому потрібно більше за інших. Але кожен його успіх - це велика радість для нас. Ми багато в нього вклали й вкладаємо сил, бо це наш син. Він такі поробки робить своїми руками, що будь-хто без інвалідності не зробить нічого подібного. Із паперу й клею він зробив ледь не справжній баян, фортецю… Наскільки все це акуратно зроблено, така тонка робота. Він розбирається в комп’ютерах, сам створює програми й має дуже добре розвинену пам'ять. Скоро йому виповниться 18 років, - розповідає про сина Ірина.
З дітьми та онуками в Ірини - особливий зв'язок.
- Якщо я не знаю де мої діти – немає мені покою. Я повинна знати кожну секунду хто й де, тоді я спокійна. Я повинна знати все про них, від слова «Все», - зізнається Ірина.
Виховати п’ятьох дітей та ще й з різними характерами та особливостями - справа не з легких. Та в матері-героїні є свої секрети.
- Найголовніше - це порозуміння між батьками й дітьми й повага один до одного. Якщо немає порозуміння, значить у тебе немає нічого, а це все одно, що ти голий і босий. Дружні в нас усі, діти між собою згуртовані, один одному допомагають, захищають. Усі в мене привчені до праці. До того ж у нас не було розподілу: дівчинка їсти готує, а хлопці з молотком працюють. Усі діти можуть і готувати, і лагодити, і водити техніку. Ось донька Альона, їй зараз 23 роки, я за неї спокійна, знаю, що вона не пропаде. Вона в мене знає й жіночі, й чоловічі справи. Може й колесо на машині замінити, й пиріжків напекти. У всіх дітей руки, як кажуть, з правильного місця ростуть, - розповідає Ірина.
Онучата бабусю обіймають і кажуть, що вона вимоглива, але справедлива й задоволені, бо бабуся їх ніколи не лає, навпаки дуже любить.
Устигає наша мати-героїня все: попрати, їсти наварити, по господарству, а це корова, теличка, чотири кози, цап, четверо козенят, чотири свині, кури, а ще котики й песики. А ще з онуками погуляти й на власні хобі виділити час.
Будинок Ірини потопає в квітах: такого розмаїття тюльпанів ви побачите хіба що в паркових оранжереях. А ще безліч квітів у горщиках, усі назви яких запам’ятати нереально. А ще сад з плодовими деревами, ягідні кущики… Довкола навесні все квітує.
- Якось, коли ходила до школи, перед випускним учителька нам запропонувала написати про свої мрії, хто чого хоче досягти в житті та ким хочемо стати. Я написала, що хочу бути агрономом, учителем або вихователькою дитячого садочка. У чомусь мої мрії справдилися: я маю велику родину. Для моїх дітей я - учитель по життю, для онуків зараз як вихователька, а моє хобі тісно пов’язане з агрономією – вирощую екзотичні декоративні квіти, як кімнатні, так і садові, - розповідає Ірина.
Уже понад три роки жінка вирощує парникові цитрусові.
- Квіти – це моє. Я вирощує вуличні квіти, а ще люблю ростити цитрусові в горщиках. Вирощую лимони, апельсини, ананаси, грейпфрути, мандарини, помелу, маракую, мурайю. Ці рослини приносять плоди, якщо за ними правильно доглядати в тепличних умовах. Це клопітка робота, але мені вона приносить задоволення. На жаль, зараз небагато цитрусових маю, часи такі, - розповідає Ірина.
До слова, першу свою екзотичну рослину Ірина висадила три роки тому. Паросток ананасу привіз жінці військовий, якого прихистила родина Ірини ще з початку війни на Донбасі.
І зараз жінка має безліч турбот і власних клопіт, але це не заважає їй ділитися хлібом та своїм будинком з людьми, які з лютого 2022 року лишилися без житла.
На початку березня із мирного міста Ізюм, тоді вже там почалося пекло, дивом вдається виїхати двом родинам. Їх привезли вночі до Петропавлівки, і першою прихистити родини пропонує саме Ірина. Одна родина, мама з донькою, і досі проживають в Ірина. Але вони не одні, кому за ці п’ять місяців війни дали прихисток в родині Колясів.
Ірина з чоловіком вирішили допомагати ще з 2014 року, саме тоді родина почала приймати людей, які лишилися без домівок та через війну вимушені були покинути свої міста. Уже понад 15 сімей прихистила Іра зі своєю родиною лише цього року: з Ізюму, Авдіївки, Мангушу, Тошківки та інших сіл Донеччини. А скільки людей ночували одну-дві ночі, уже й не злічити. І це при тому, що сама Ірина має велику родину, і наразі в її будинку - сім членів родини проживає. А вона віддає все, що має для людей.
- Приймаю людей у нашому будинку, як же їм можна не допомагати. Ніхто ж не знає, як складеться доля в кожного з нас, скільки та якого лиха ще принесе війна. Люди ховаються від війни, приїжджають, як кажуть, голі й босі, простоволосі... Як їм не допомогти. Мені нічого не шкода: усім, що маємо, поділимося. У нас місце є для всіх, навіть котиків та собачок візьмемо, - говорить Ірина.
Жінка була першою, хто відгукнувся на клич від редакції допомогти людям, що тікають від війни та запропонувала свій будинок. І навіть коли вже до неї підселили дві родини, у телефонній розмові Ірина знову каже: "Я можу ще прихистити людей". І до її будинку направляємо чергову родину з окупованої території. На жаль, не так багато будинків, у які можна одразу заселитися, тож пропозиція Ірини Коляси була, як знахідка.
Зараз Ірина також постійно на зв’язку, готова прийти на поміч по першому дзвінку. Якось навіть до сина пішла ночувати, бо в себе в будинку прихистила ще одну родину.
А ще Ірина постійно пече пиріжки для наших захисників. Відгукується на всі прохання волонтерів та готує тормозочки, які передають на фронт. Допомагають їй і переселенці, які в неї проживають.
А от про свої переживання мало кому зізнається мати-героїня Ірина. Син Олексій не так давно отримав важке поранення. Під час бою уламки снаряду глибоко вп'ялися йому до шиї та передпліччя. Не зважаючи на те, що сам ледь не втратив голову, Олексій виніс з-під куль товариша, якому розбило уламками дві ноги. Олексій проходив реабілітацію, тому й серце, й душа, й думки Ірини були поруч із сином. Він для неї - Герой, сміливий, мужній, сильний. Вона знає, що передала йому свої гени, які не зламає ніяка куля. Власне, зізнається Ірина, зараз син знову на службі, хоч мав би ще побути на реабілітації. Але ж хто зупинить такого мужнього хлопця.
Редакція щиро вітає Ірину з почесною заслуженою нагородою.
