У День Українського козацтва пропонуємо читачам Petropavlivka.City зануритися в історію Присамарського козацького краю. Розповідає історію директорка Петропавлівського історико-краєзнавчого музею Ніна Сергієнко.
Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. Вони закладені в українських легендах, переказах, звичаях, обрядах, фольклорі. Адже саме в них світовідчуття і світосприймання нашого народу. У них пояснюються взаємини між людьми, цілісність духовної культури окремої людини і народу взагалі. З прадавніх часів ідуть до нас життєва мудрість та настанови щодо способу життя.
Здавна тут оселялися вільні люди
Взяти, хоча б, козацький період. «А при чому тут козаки», – спитаєте ви. На це є пряма відповідь: петропавлівські землі входили до Самарської козацької паланки ще в ХVІІ столітті. Отож, хоча інтенсивне залюднення нашого краю починається у ХVІІІ столітті, але відомо, що задовго до цього козаки прагнули волі та шукали кращого життя, йшли степами з надією прохарчуватися, а може й залишитися на постійне проживання, якщо місцевість прийдеться до душі. Присамар’я ж стало пограничною зоною переходів татар в густонаселені райони Лівобережжя. У цей час тут уже були козацькі зимівники, скити монахів. Береги річки Самари здавна стали пристанищем для українських вільних людей – «гулящих», що означало в давнину – не кріпосних, не холопів. Про «козаків» – вільних воїнів на Самарі, відомості були відсутні, або вони мали дещо легендарний характер.
У церковних історіях знаходяться розповіді про самарських рибалок, які готували їжу та показували навколишню місцевість ще київському Князю Володимиру під час його подорожі річкою Дніпром (Борисфеном) у 988 р. Польський хроніст Барташ Папрацький, описуючи історію запорізького гетьмана 80-х років ХVІ ст. Кшиштофа Зборовського, повідомляв, що на Самарі той знайшов 200 річкових козаків, які промишляли собі й людям звіра, птицю та рибу для їжі. До речі, гетьманами були люди різної національності, першими, це очевидно, були поляки. Вперше ж про самарських козаків згадується в грамоті короля Речі Посполитої Стефана Баторія 1576 року і ця згадка підтверджена Універсалом Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 року.
Археологія це підтверджує знахідками на р. Самарі, датованими 1524-1525, 1624 роками торгівельними пломбами та нумізматичним матеріалом. І все ж, наше Присамар’я – край козацький.
Перша згадка про урочище
Підгірне і село Писемське
У одному з «кутів», який утворювала річка Бик при впадінні в Самару, нині лежить село Дмитрівка. А до цього, на південь від Самари простягалися безкраї степи, обжиті татарами, що утворили Кримське ханство. Тож вони часто робили набіги на північ, з’являлися в наших краях і, як уже знаємо, навіть, осідали тут. Взагалі в Присамарській місцевості, як в регіоні Дніпропетровщини, було кількасот козацьких зимівників, хуторів і землянок. Отак й інші люди ішли шукати кращої долі та й заблукали у вільних степах Присамар’я. І причиною поселення 12 сімей в Петропавлівському краї виявилося життєдайне джерельце, біля якого стали вони на спочинок. Вода струмувала з під гори і виявилася такою смачною, що люди від неї відчули неабиякий прилив сил та енергії.
Тоді вони одностайно вирішили поселитися біля чудодійного джерельця. Тим більше, що нижче текла річка, яка, як вони виявили пізніше, називалася Самара. В ній було повно риби.
Пора року повернула на осінь, незабаром скреснуть води річки, прийдуть холоди. Люди вирішили будувати собі житла. Вони були найпростішими: вирили собі нори та й поселилися в них. Думалося, не на довго, а виявилося – назавжди. Назвали своє поселення Підгірним. Правда, на той час проживали тут не тільки вони. Поруч, за двома горбами та лиманом, було Іродове урочище, пізніше назване Добринька.
Люди Підгірного, пам’ятаючи грабунки Тугорхана, побоювалися сповіщати про місце свого проживання й практично не спілкувалися з навколишнім світом. Жили потай, народжували діток, для яких життя в норах було небезпечним. Тому перебралися на гору, будували землянки, а хто й справжні хати. Ліси по Самарі були будівельні: дуб, ясен, осика, в’яз, берест. Простиралися безмежні поля, відвойовані у терників та трав, у ріст коня з вершником. Тому й дороги в них називалися битими, бо вибивалися в травах колесами возів.
Перша згадка про урочище Підгірне і село Писемське датується 1750 роком. Але, за легендою, задовго до цього року, в Хорошівському урочищі, був козацький хутір Майдан (за іменем сторожового козака Майдана) Самарської паланки чисельністю в 50 дворів.
На могилі стоїть охоронний кам’яний знак
А ще існує легенда, що одного разу козаки, на чолі з досвідченим ватажком Джмелем, розгромили із засідки загін татарських вершків. Ті таємно зупинилися на стоянку біля хутора й планували пограбувати козацьку вольницю в урочищі. Татари хотіли скористатися тим, що козаки з хутора якраз брали участь у війнах московського царя Петра І проти шведського війська під Полтавою.
Ця участь очевидна, бо нинішні хорошівські та олександропільські землі примикають до Харківщини, частини колишньої Слобідської України. Але татарські воєводи прогадали, думаючи, що у хуторі залишилися немічні старики та недосвідчена молодь і чинити будь-який опір татарській кінноті не зможуть. Козак Джміль, добрий, вольний воїн, зумів згуртувати людей: на допомогу прийшли мешканці й молоді козаки з хуторів Неплюєво та Катеринівки. У сусідній Сербській балці, нині за селом Хороше, де тепер сільське кладовище, козаки зробили засідку. Татарський загін був розташований неподалік. У хутір татари послали кінну розвідку, а козаки, тим часом, напали на спочиваючих татар і вщент розбили їх, хоча непроханих гостей було утричі більше!
У сутичці загинуло й 10 козаків. Їх з почестями поховали у високій скіфській могилі за хутором. Зараз на цій могилі стоїть охоронний кам’яний знак. Час невпинно линув, і в 1725 році урочище Підгірне та Іродове (Добринька) стали власністю панів Писемських. Володіли вони ним до 1850 року.
Історія краю, оповита легендами
Ці поселення вже добре стали відомі в багатих дачах присамарського та запорізького краю. На 1750 рік тут було і кілька козацьких вольниць – зимівників. Серед них старовинне село Старий Колозязь. До них добре знали дорогу Новоселицькі купці й торгували з місцевим людом. Спочатку Писемські не переслідували козаків, намагалися жити з ними в злагоді.
Пан Олексій Писемський просив козака Мироненка залишатися при ньому постійно і вести писарську роботу. За це віддав йому землю вгору по Самарі від Писемського, нині село Причепилівка, що пізніше стало частиною села Хорошого.Коли у 1752 році на російський престол ступила цариця Катерина ІІ, вона почала наступати на козацькі вольності і в наших краях, наділяючи землею своїх фаворитів та воєначальників. У 1776 році козацький хутір у Хорошівському урочищі та навколишні вільні землі були подаровані князеві Писемському. Той, побачивши гарні краєвиди, назвав засноване село Хорошим.
Існує ще одна легенда, що до зміни назви села Підгірного – Писемського на Хороше. Якось, кажуть, на постоялому дворі Писемського зупинився майстер з гри в карти, яку полюбляв пан Писемський, пан Хорошев. Він запримітив азартність Писемського й запропонував тому зіграти партію. Писемський погодився, сказавши, що, якщо Хорошев програє, то буде сидіти в «холодній».
Грали пани всю ніч – удача виявилася не на боці Писемського: на кін було покладено все рухоме й нерухоме майно разом з землями і людьми. Коли Олексій Іванович Писемський схаменувся, було вже пізно. Всі, кого він обігравав раніше, стали на сторону Хорошева й засвідчили програш. Хорошеву Писемський не хотів віддавати село, говорячи, що воно «не хороше». Хорошев подивився на село і сказав: «Чого так говорити, село – то Хорошеє», та й зареєстрував його під такою назвою.
А ще є така бувальщина про козаків
Коли цариця Катерина ІІ відбирала в них землю на користь своїх вірних сатрапів, козацтво не хотіло розставатися з вольницею й землею, яку обробляли з покоління в покоління, корчуючи терники та піднімаючи цілину. Вони не визнали царський указ і права пана. У відповідь на відмову князь Писемський прикликав загін гусарів – кінних озброєних вершників з Павлоградського повіту. Згодом народився народний переказ, як потомственний козак Джеджула об’єднав навколо себе незадоволених козаків та селян з околиць хутора і переконав їх тікати у вільний степ, у «дикі» поля.
Одначе, в стані невдоволених виник розбрат, викликаний промовою та щедрими обіцянками новоявленого пана. Той закликав не слухати старого козака й підкоритися владі. А ще, говориться в переказі, місцевий піп пішов на хитрість: від імені дворян він обіцяв козакам та селянам різні блага. Панщина, мовляв, буде лиш один день на тиждень, тільки в косовицю буде два. Земля, якою користувалися раніше, лишиться за козаками.
Як і раніше, бажаючі матимуть право ловити рибу, де схочуть та інше. Не говорив піп лиш про те, що вже на кожного розраховано, скільки панської землі він буде повинен обробляти власним тяглом і своєю силою. Та все ж, за Джеджулою пішла частина обурених людей. Уночі, сім’ями, вони виїхали та отаборилися у лісі – на північ від Хорошівського урочища. І тут Джеджула допустився помилки, повернувшись в хутір, щоб спробувати ще раз умовити односельчан втікати. У хуторі його схопили слуги пана Писемського та до смерті закатували під час допитів. Навздогін втікачам, яких князь уже вважав своїми невільними душами, він послав загін гусарів на чолі з офіцером на прізвище Коханівський (зараз так називається сусіднє село біля Хорошого).
Цей переказ свого часу записав мешканець с. Хорошого Хлістунов Іван Андрійович зі слів своїх діда і прадіда. Вони розповідали, що втікачі першими напали та побили гусарів. Поховавши товаришів, що загинули геройською смертю в тій сутичці, втікачі розчинились у неозорих степах. Князю Писемському нічого було робити, як після похорону своїх гусарів, щедро нагородити сім’ї гусарських офіцерів землею. Тоді то й виникли села Коханівка (на місці села Вербівського), Іванівка, Василівка. Останні два села згодом влилися в велике село поблизу Хорошого – Коханівку.
На дубовій балці викарбувана дата «1671»
Кажуть, що люди називали Коханівку селом Вербівським аж до 1908 року. У ньому було побудовано чоловічий монастир, який називався Свято-Троїцький Самарський Вербовський монастир. Старожили Коханівки з гордістю переказували, що, коли на його дзвіниці дзвонили дзвони, то їх було чути в Павлограді й далеко за ним. Ці легенди та бувальщини розповіли старожили села Хорошого: Тільний Федір Петрович, Віктор Єлисейович Тільний та Іван Антонович Ізотов. Деякі епізоди переповіли старожили цього села Іван Петрович Дейнеко, Іван Митрофанович Ізюмський, Антон Акимович Блоха, Михайло Легкошкур, Устина Рашевська. Усі вони потомки тих 12 сімей – перших поселенців села Підгорного, нині Хорошого.
В самій Петропавлівці до недавна стояла найстаріша в краї українська хата-мазанка на два димарі. За переказами, біля цієї хати стояли колись клуні, амбари та конюшні.
Прилягаюча до хати територія окреслювалася огорожею з стволів молодих дерев майже на чверть Петропавлівки. Мама Нарубіної Євгенії Оксентіївни, учительки колишньої Петропавлівської школи №2, яка проживала у цій хаті в 60-80-х роках ХХ ст., чула легенду від своєї прабабусі, що в цій хаті колись проживала багата родина козака, який відійшов від військових справ та зайнявся вирощуванням «товару» (худоби) на продаж. Адже пасовиськ було багато, та й річка Бик поруч. І мав той козак наказ від самого гетьмана Полуботка охороняти та споглядати частину ріки, де було затоплено ту саму козацьку чайку із золотом. Коли років з 15-ть тому хату розбирали на дрова, натрапили на дубову балку, фрагмент якої зберігається в районному музеї.
Ви спитаєте: ну то й що, чим вона така цінна? А тим, що на ній викарбувана дата «1671». Ці факти виросли з легенди й матеріалізувалися посередництвом людської пам’яті і праці, тому разом доводять, що наша місцевість, очевидно, могла бути освоєна ще за 104 роки до заснування слободи Петропавлівки у 1775 році – на ціле століття раніше, ще за козацької вольниці! Можна припустити, що майже на самому березі річки Бик було козацьке займище і, ймовірно, не простого, а багатого козака, або такого, що чумакував.
Петропавлівка ж бо лежить на прямому чумацькому шляху з півночі на південь, а саме на козацькому шляху «у Крим по сіль». Не дарма ж у нашому краї одне з сіл називається Чумаками. Воно немов повторює форму зоряного Чумацького шляху: усі хати по одній стоять обабіч колись битої дороги в одну лінію на протязі уздовж 8-10 кілометрів. Багатьох старожилів там по вуличному називали Чумаками, Чумаківнами, Чумаченками. І сьогодні там проживають люди на прізвище Чумак.
Нащадки старовинного козацького роду
Останнім часом, з переказів старожилів, стало відомо, що навколо місця впадіння річки Бик в річку Самару, за велінням цариці Катерини ІІ, було розселено її підданих, а саме: гончарів, землеробів, всякого іншого роду ремесел людей. Так, після чергової війни з Туреччиною за Кримське ханство, вона насильно пригнала та поселила на найвищій (на південно-східному напрямку від Самари та Бика) місцевості кримських греків.
Згодом тут було розміщено залізничну станцію, де навколо вигину її та земляного тракту стояли густі ліси. Греки не хотіли вкоренитися у безлюдній місцевості, й нещадно вирубали ліс, пустивши його на хижі та дрова, перезимували й подалися геть.
На пусте місце поселялися прийшлі козацькі родини, що не хотіли коритися утискам російського царизму. За родовою легендою, яку переповів Коробський Микола Григорович, уродженець Петропавлівки, саме тоді тут з’явились нащадки старовинного козацького роду Коробки, що дуже імовірно, брав участь у козацьких повстаннях Тараса Трясила та Івана Сулими.
Вони служили навіть у війську Богдана Хмельницького. Перед самим заснуванням Петропавлівської слободи сімейство Коробок переселилося із залишеної греками пустки ближче до річки Бик, де були угіддя для рибальства, скотарства та городництва. Коли ж у 1775 році царською волею тут розселили пікінерів з Бахмута, в слободу почали приймати й інших прибувших. Коробок, що вже жили тут, за правилами тодішньої російської граматики записали Коробськими.
Козацька експозиція –
перлина краєзнавчого музею
Як бачимо, наш петропавлівський край – край козацький, а його населення – нащадки славних українських звитяжців, що боронили рідну Україну від всякого ворога – супостата. У 1489 році татари, підтримувані турками, кочують «у королівських землях» зі своїми родинами й господарством. Орали тут і сіяли. Цим можна пояснити появу мечетей в Подніпров’ї й Присамар’ї. Була татарська мечеть і в західній частині нинішньої Петропавлівки, в районі Пісок, у напрямку до р Бик: «Там, де Бик впадає в Самару, на південь 13 верст, мечеть татарська стояла, а від мечеті до Азова нічого немає». Сім’я Набоки О.О., з Петропавлівки, довго зберігала та подарувала в Петропавлівський музей надгробний камінь з татарської могили. На ній видно карбування арабською «в’яззю». Багато хто з них відходили від воєнних походів та ставали хліборобами. Вони корчували хащі й терники, орали землю-матінку, яка давала хліб.
Документально доведено, що на місці села Петрівка, прямо на березі річки Самари, розташовувалося козацьке «займище», за свідченнями преподобного Феодосія Макаревського – « …Петровское… древнее запорожское займище…». Його вислів підтверджується збірником «Материалы историко-статистического описания Екатеринославской губернской епархии». На місці цього займища з 1776 року старожитна козацька місцевість була заселена селянами та сім’ями розформованих козаків. Згодом, у 1786 році землі і люди перейшли у власність колезького асесора, пана Івана Герцевича і поселення називалося Герцевим, а жителів звали «герцевцями».
Для нинішнього села Миколаївки (колишнє Нікольське), що виникло у вигляді військової слободи, місцеположення також було визначене генерал-губернатором Чертковим. Тоді, у 1776 році, вже було відомо, що цей берег обжили козаки ще у 1640-1659 роках. «Нікольські» пікінери лиш реанімували і розширили попереднє поселення та дали йому назву. Старожил цього села Смирний Роман Антонович, 1885 р.н., розповідав, що його 120-річний дядько, який у свою чергу чув від довгожительки матері, що на миколаївській нинішній землі оселився дід матері, а його прадід десь у 1700 році був з Харківщини (Слобожанщини), точніше – зі Святих Гір. Перші двори тут уже тоді давно були і розміщувалися в центрі нинішньої Миколаївки. З часом окремі мешканці відходили на висілки, так звані «посьолки» та хутори.
Прийшле населення ділилося на російськомовних, українців, навіть литовців та поляків. Коли ж у 1776-1777 роках тут розселили військових поселенців з фортеці, що стояла біля містечка Торець, при будуванні житла ті частково використовували колоди зі старих козацьких хат, що давно стояли на березі р. Самари.
Не хлібом єдиним жили наші предки. Вони створили неповторні зразки матеріальної й духовної культури. Багато що зберігається в народному музеї по сьогодні. Перлиною його є частина експозиції, де експонуються згадані предмети, картини та їх світлини.
