У лютому та червні цього року увесь світ відзначає дні безневинних дітей, жертв агресії та дітей, втягнутих у збройні військові конфлікти. Звернемося до історії нашого краю, яка зберігає імена дітей, які брали участь у подіях минувшини і, нарівні з дорослими, змушені були терпіти лихоліття війни. Таких дітей, на жаль, дуже багато. Особливо багато їх після трагічного періоду Другої світової війни. Більшість з них вже відійшли у Вічність, інших ми знаємо, як дітей війни або учасників бойових дій. Згадує роки війни наш земляк Іван Карпенко.
Юні герої Другої світової війну
Беззабарний Василь, навчався у Новоселівській школі у відомого всім Героя України Березняка Є. С., того самого легендарного «майора Вихора». П’ятнадцятирічний патріот зі своїми однолітками Солонцем Іваном та Дорошем Іваном, відкопавши міни на дорозі з Петропавлівки на с. Самарське, зуміли викрутити з них запали та віднести під крислату грушу обабіч. Вночі дорогою пройшли розвідники, а ранком радянські війська вибили окупантів з Петропавлівки. Повернувшись, німці арештували, допитували та били юних месників, а потім відправили в Німеччину на каторжні роботи. А ще дочки партизанів Скиба Клава та Тупіка Люба. Одна з них, Клава, чудом пережила невдалу евакуацію, обмороженою в дорозі, ледве дісталася назад, до бабусі в Олександропіль.
На рівні з дорослими та іншими дітьми тяжко працювала на будівництві насипної дороги, що проходить нині мимо Петропавлівки, як республіканська траса. Вона двічі піддавалася жорстоким побоям поліцаїв, втратила батька – підпільника, якого замучили окупанти.
Ткаченко Ніна, дворічною дитиною теж втратила батька, зазнала жахіття артобстрілів та бомбардувань Петропавлівки, ховалася з мамою в сусідньому селі Брагинівці у погребі. Назавжди її дитяча пам'ять зберегла радісний голос кінного червоноармійця: «Вилазьте, для вас війна скінчилась!».
Юні партизанські зв’язкові, брати Петро та Борис Русаненко, які разом з батьком Іллею та дідом Захаром воювали проти окупантів. Петро став сином підпільної групи «Дніпропетровська» у радгоспі «Дніпропетровський». Він перевів через лінію фронту групу жінок єврейської національності, брав участь у сутичках з німцями, був поранений у бою між Осадчим і Добринькою у 1942 році. Провів по Петропавлівському й Межівському районах радянських розвідників-лижників у лютому 1943 року.
Підозрюваного у зв’язку з народними месниками Володю Білаша підло убито після катувань на допитах у Петропавлівській комендатурі. Трирічний Микола та одинадцятирічна Марія Літвішко пережили випробування евакуацією, смерть замученого фашистами батька, голод 1946-1947 років.
Їх немало, безневинних дітей, втягнутих у другу Світову війну між дорослими.
Іван Карпенко:
«На 94 році життя добре пам’ятаю події війни»
Одному з дітей війни, Івану Федоровичу Карпенку, сьогодні багато літ. Уже повернуло на 94-й, а його пам'ять все ще малює картини дитячих вражень під час окупації Петропавлівщини. Розповідає він так, неначе все це було вчора. Завітав Іван Федорович до музею у одній справі, відразу розговорилися…
Передаючи в дар музею книжечку «Українська народна поезія про Велику Вітчизняну війну», видану АН УРСР у 1953 році, сивочолий дідусь звернув мою увагу на кілька сторінок у цій збірці. На першій красується каліграфічний дарчий надпис: «Фросині Андріївні Карпенко – колгоспній поетесі і збирачу народної поетичної творчості з повагою і бажанням творчих успіхів директор Інституту М.Т. Рильський. 2.ІІ.1954 р.».
Серед упорядників книжки значиться також ім’я Михайла Стельмаха. На останній сторінці помітки: 29, 32,72, 140. Питаю: «Що це?», і отримую відповідь: «Під цими номерами у збірку внесені вірші моєї мами, Фросини Карпенко». Знаходжу їх під назвами «Ой, з-за гори чорна хмара», це вірш-пісня, складена Фросиною Андріївною у 1942 році про матір, син якої десь далеко воює з ворогами. Вона просить вранішню зорю бути йому сестрою серед бою та берегти від біди. Інший вірш-пісня «Ой, було це на Вкраїні», теж складений у 1942 році на мелодію чумацької пісні – «Ой, вози риплять, а ярма бряжчать…». Він написаний під враженням від розповіді про героїчні вчинки і смерть партизана Григорія Кучеренка, який загинув влітку 1942 року в лісах під Києвом.
Народна поетеса називає свого героя козаком молоденьким, соколом легкокрилим. Після чергового жорстокого бою партизана важко поранили і він лежав, стікаючи кров’ю. Перемагаючи біль, герой звертається до своїх побратимів: «Бийте, хлопці, ви фашистів, бийте, чим попало, щоб про нашу Україну повік пам’ятали!».
Ой, долину снігами покрито…
Вірш «Переможець» сільська поетеса присвятила простому солдату, але справжньому герою війни, який, виконуючи складні та небезпечні накази, знемагаючи фізично, підбадьорював себе, заглядаючи смерті у вічі: «Будь суворим, боєць.., в боротьбі тільки ти переможеш!». І коли твердим кроком ішов по ворожій землі, говорив «Перемога за нами!», і в Берліні ворог став таки перед ним на коліна! Але, найбільше мене вразила пісня під номером 32: «Ой, долину снігами покрито».
Сидять: Галина Андріївна, Христина Карпівна, Фросина Андріївна; стоять: Раїса Готліб та Галина Борисова
Текст її Фросина Карпенко склала у 1942 році, взимку, під впливом подій, що відбулися у нас, на Петропавлівщині, думаю, 2 лютого, коли відбувся короткочасний прорив фронту радянськими військами, які не змогли розвинути наступального успіху, а призвели до численних людських жертв. Тоді, у заплаві річки Самари, між селами Хороше та Лугове від кулеметного та мінометного вогню загинули солдати 1161 стрілецького полку 351-ї стрілецької дивізії. 198 воїнів одного з трьох армійських батальйонів поховано на цивільному кладовищі села Лугове.
Цікаво, що події, згадані у пісні, глибоко врізалися в дитячу пам'ять і душу Івана Федоровича, тоді ще підлітка. Разом з однолітками він бачив усе, що відбувалося навколо. І зараз він добре пам’ятає, як у напрямку на с. Мар’янку, десь за кілька кілометрів від с. Новоселівки, в район між відділками імені Комсомолу та Куйбишева, прорвалася група радянських солдатів. Іван Федорович змальовує цю місцевість так: «За Куйбишевкою, нижче був колодязь.
Там, де протікала річка Бичок, притока р. Бика, і, де був ставок колишнього пана Чекановського, та села Пеньковка й Боголюбівка. Тут колись жили колоністи-німці, тому одна балка називалася «німецькою». У дворі після колоністів залишилася сироварня, потім поруч збудували електростанцію та машинний двір. Ще були будівлі, перероблені в житлові, схожі на бараки. Один на шість квартир, в ньому жили ми з батьками та старшим братом Миколою. У сусідів Шапаренок – хлопці Федір, Микола й Іван, у Жмуренків і Гончарів по двоє хлопців, і в Соболів – один. Другий, довгий барак, десь метрів 40, був на 4 входи по 8 квартир. Там проживало більш 10 сімей, а з дітей було тільки дві дівчинки: Тупотіни Тамара і Діна.
У бараку жили радгоспні робітниці, місцеві дівчата, Катя Дорошенко з сестрою, Катя Руденко, Галя Філіп’єва з подругою». Отож, група червоноармійців, рятуючись від переслідувань окупантів, заскочили в той барак. Солдати були в брудних шинелях, промерзлі до кісток, голодні. Дорослі дівчата вирішили переховувати своїх визволителів і кинулися допомагати: випрали та висушили обмундирування, нагодували. Та знайшлися в будинку зрадники, які сповістили про це в Петропавлівську німецьку комендатуру. Невдовзі у радгосп прибуло кілька підвід поліцаїв на чолі з одним німцем. Червоноармійці поспіхом покинули барак та направилися геть.
Приблизно там, недалеко від машинного двору, 6 нещасних бійців прийняли нерівний бій і всі загинули. Поліцаї по-звірячому познущалися над мертвими вже тілами і заборонили їх хоронити. На дворі стояв лютий мороз, трупи невдовзі замерзли. Такими їх побачили місцеві хлопчаки. «У одного з солдатів було прострелене око, мабуть, добивали», – сказав Іван Федорович. Жінки з села та дівчата все ж підібрали убитих та заховали по-людськи.
Поліцаї шукали дітей по селу
Ще один епізод зі спогадів Карпенка І.Ф.: у радгоспі у війну був дуже жорстокий поліцай на прізвисько «Кривобокий». Він водив дружбу з Піскуном Семеном, який, уникнувши мобілізації у червону армію, переховувався на «мельниці» й був на побігеньках в окупантів. Там німці драли крупу для власних потреб. Хлопчаки – Іван Карпенко та його однокласник Шапаренко Микола – вирішили нашкодити окупантам і викрали довгу трубку, вирвавши її з парового двигуна. Піскун не бачив цього моменту, але не рідко спостерігав за хлопцями, що «товклися» поблизу млина, тому вказав, що це саме вони зробили таку шкоду. «Кривобокий» відразу прийшов до Шапаренків, яким доводився далеким родичем. Хлопці поховалися під столом, засланим великою скатертиною. Лиш малий братик Миколи стояв посеред хати. Він ще не міг до ладу говорити й на питання поліцая, чи не забігали в хату хлопці, перелякано пролепетав: «Післи гулять…». Поліцаї поїхали шукати дітей по селу.
Фросина Андріївна відразу наказала синові втікати у село Хороше до баби Горихи. Так Іван врятувався, а то могли б повісити. Якраз у цей час поліцаї захопили підпільників Дерипалку та Калініченка. П’яні поліцаї повели їх на розстріл у балку за Новоселівською школою. Дерипалку Якова убили відразу, а в Калініченка не попали. «Кривобокий» вирішив дострелити його з нагана. Вистрелив, і попав у шию й лицеву частину. Чоловік упав, прийшов до тями вже вночі і втік. Вранці поліцаї побачили, що одного трупа не вистачає і довго потім допитували та мучили його жінку – хотіли дізнатися, куди подівся «недострелений» чоловік. А він розповідав потім, що переховувався у сестри в Пеньківці, тепер село в Межівській ОТГ. Після війни Іван Федорович зустрічав цього чоловіка і бачив страшний шрам: куля знизу-вгору, на виліт, попала йому під щелепу, пройшла через щоку, ротову порожнину й вийшла через другу щоку.
Розвідниць баба Гориха
видавала за своїх племінниць
Ще одна сторінка спогадів Івана Карпенка змальовує трагічність подій 1942-1943 років на Петропавлівщині. Коли Іван прибіг у с. Хороше до своєї бабусі Христини Карпівни, то побачив у дворі двох дівчат. Одну звали Рая, другу Галя. Це були радянські розвідниці, яких баба Гориха видавала за своїх племінниць. Цікаво, що в її хаті були на постої й німці. Один з них, Ганс, поклав око на Раю, високу, статну, чорноброву дівчину. Христина Карпівна ревно слідкувала, щоб Ганс не переходив дозволених меж і, бувало, замахувалася на нього качалкою, роблячи грізну гримасу на обличчі, і той, сміючись, відходив. У Хорошому було більше румунів, ніж німців.
У бабиному дворі стояв критий брезентом німецький грузовик. Під носом у небажаних постояльців, розвідниці примудрилися діяти як на фронті, передаючи по рації зведення. Рація була захована в конюшні у сусідів Лаврухіних, через дорогу навпроти. Рая з Галиною ходили до них «доїти» корову. Одна доїла, щоб німці чули, як звучить молочна цівка, ударяючись об стінку відра, бо окупанти чекали, коли дівчата принесуть їм запашного молока. А в цей час інша працювала на рації. Щоб не бути виявленими німцями, дівчата придумали Іванові таку справу: він мав ходити по вулиці з драним, старим відром та палицею, ніби щось шукаючи. Як тільки запримітить машину чи якусь іншу небезпеку – мав кидати старе відро у двір до Лаврухіних, дратуючи собаку.
Зазвичай та починала гавкати так, що дівчата-розвідниці чули й миттю, припинивши роботу, виносили молоко німцям. Одного разу дівчата поскаржилися, що зв'язок дуже не чіткий, та Іван запропонував підняти дроти вище по стрісі, аж на хату. Німці не звертали увагу на хлопчака, який вічно крутився під ногами. Пізніше підпільники перевели розвідниць через лінію фронту на Харківщину. Після війни обидві «племінниці» приїжджали до Христини Карпівни Гори і гостювали, як рідні.
Тут йшли запеклі бої
За селом Хорошим розляглися Журбині луки. По їх лінії ішли запеклі бої. У дворі баби Горихи німці поставили гармату і її постріли діставали аж до села Осадчого. Між ним та Добринькою, пам’ятає Іван Федорович, періодично з’являлися позиції червоноармійців, бо на «макортах» – місцевість, що складалася з ровів, байраків, балок та вибалків, були вигідні позиції. Найбільші бої проходили в Граковій балці поблизу Осадчого.
Коли все стихало, всюдисущі хлопчаки ходили туди збирати зброю. Там хлопці бачили після бою 5 підбитих легких радянських танків. Також бачили, що радянських солдатів на полі бою убитими завжди залишалося більше, ніж німців та румунів. В одному з таких боїв було поранено юного зв’язкового підпільників Русаненка Петра.
Місцевих мешканців з навколишніх окупованих сіл німці та поліцаї змушували звозити трупи у великі глибокі ями на Причепилівку. Іван Федорович пам’ятає, як німці тягали танком великий лафет, куди накладали мерзлі трупи, які далі скидалися в глибокі ями в Луговому. Пізніше, у 1944 році, всіх їх перепоховали у братські могили, де вони лежать й понині. А своїх та румунів окупанти закопували на Журбиних луках. Карпенко І.Ф. добре пам’ятає, бо німці змушували робити це жінок з с. Хорошого, в тому числі й його бабусю Гору Х.К.
У лютому 1943 року велике поле за селом Луговим було повністю заміноване, і довго ще, навіть після війни, там зривалися потривожені міни та снаряди. Колгоспні трактористи нерідко привозили додому розміновані снаряди.
Я все бачив, я все пережив…
Іван Карпенко в 1954 році
У важкі післявоєнні роки було не легше, згадує далі Іван Федорович. Жінки й підлітки босоніж проходили по 50 км пішки в Межову по зерно. Носили клунками чи по два відра, щоб засіяти поле. Вони відбудовували згорілі хати, колгоспні ферми, працювали в степу з раннього ранку й до пізнього вечора лопатами, вилами, сапами, бо техніки не було, а коней та корів позабирали окупанти. «Я все бачив, – каже Іван Карпенко, – все пережив…». У 1944 р. хлопців 1927 року народження мобілізували в армію. Доля розкидала їх по різних фронтах, але воювати не довелося. Служив наш оповідач 8 років у Прибалтиці, в Східній Прусії у місті Кенігсберзі. «В чужій землі вкарбовані сліди твоєї юності…» – писала йому в листі мама, народна поетеса Фросина Карпенко. Син поетеси і нашої землячки, дитинство та юність якого опалене війною, пам’ятає їх і понині.
