До Другої світової війни проживав у Петропавлівці по вулиці Червоній в районі колгоспу «Більшовик» Корсун Володимир Семенович. Народився Володимир в 1927 році. В сім’ї було 7 дітей. Зараз йому 94 роки. Підлітком зустрів він окупацію рідного селища. Про той час має багато спогадів. Деякі з них є дуже цінними, бо підтверджують викладені мною факти в попередніх публікаціях, які стосуються правди про окупацію та петропавлівських підпільників. Наша розмова Володимиром Семеновичем відбулася в березні 2021 р.
Факт перший: про існування у 1941 році підпільного угрупування під командуванням Данила Кривулі.
Точних свідчень про партизанів Володимир Семенович не дає – не бачив таких, але пам’ятає, що мама, не дивлячись на багатодітне сімейство, кілька разів на тиждень казала йому: «Володька, візьми хусточку, поклади кусочок хліба і 2-3 яєць, передай у Росішки Паливоді…». Отримати передачу виходила тітка. Кому далі це передавалося, не знав, але здогадувався, що партизанам. Ще згадує, що потрібна йому хата була на краю цього села. Іноді поклажу залишав на призьбі за хатою. Іноді з ним були його товариші Михайло Нагорний і Ключик Микола. Мешканці цієї хати «ганяли» хлопців, щоб не приходили вдень, бо німці могли запримітити й розстріляти.
20-й дивізіон, п-п 12225, 1949 р.
Ви спитаєте, як і чому цей хлопець ходив так далеко від Петропавлівки? Виявляється, німці змушували наших односельців орати степ своїми кіньми та коровами. Коней згодом реквізовували, а корів не відбирали, бо вимагали від мешканців здавати молоко на маслозавод.
Корова у Корсунів була гарного заводу, велика і сильна. В парі з Корсунами на степ ніхто не хотів іти, бо слабша корова швидко втомлювалась, а окупанти жорстоко потім били її власника. Та напарник у Володі був дід Семен Хоменко, по вуличному «Парубець». Це був тесть Івана Друзенка, який, казали сусіди, переховувався і від червоних, і від німців усю війну.
Жив цей дід теж в Петропавлівці, недалеко від батьків Чирви Олексія, однокласника Корсуна Володі. Парою корів вони обробляли землю, починаючи роботу до сходу сонця. Рано вдосвіта хлопець швиденько біг на край села Росішок, до знайомої хати, виконуючи мамин наказ. Ото так Володя й бував поблизу цього села, а ми з вами знаємо, що Кривуля Д.О. та інші керівники першого петропавлівського підпілля переховувалися увесь час поруч Росішок, у селі Роздори, аж поки й не покинули наш район у травні 1942 року.
Тож цей факт свідчить, що підпілля першого партизанського загону дійсно було, хоча й не виявляло активного спротиву німцям, інакше Володимир Семенович знав би щось про їх реальні дії проти окупантів у 1941-1942 роках.
Факт другий: про насильницьке вивезення юнаків та дівчат на тяжкі роботи в Німеччину.
Володимир Семенович пам’ятає, як німці хапали молодих людей, навіть підлітків на вулицях, по хатах і, розосередивши їх десятками, довгою вервечкою гнали до центру Петропавлівки. Тут заганяли у великий підвал в приміщенні колишнього довоєнного райкому комсомолу – після війни тут працювала редакція та типографія.
Хто бував у старій типографії, знає, що там розміщувалися кілька друкарських верстатів та устаткування для набору газет. Я бувала там в 1974 році. Над цим підвалом і містилася редакція. Отож, у підвал заганяли захоплених людей і тримали там, як шпроти в консервній банці. Згодом, коли набиралося досить, бранців гнали пішки, інколи вивозили возами у напрямку до Павлограду. Хлопці Рожко Авангард, Ключик Микола і Корсун Володимир не раз уникали вивезення на чужину – тікали. Одного разу вчасно втекли у Богдано-Вербки, а ще в Ландман (колишня слобода Олександрівка, де до війни жили осілі за часів імператриці Катерини ІІ-ї німці-переселенці). Володя півтора року періодично жив у рідної тітки Оришки аж до зими 1943 року. Рідко, вночі, прибігав додому, в Петропавлівку, і все боявся, що німці схоплять.
Цей спогад збігається з розповіддю Панасенка Олексія Яковича, про те, як підпільники Бражка попереджали молодь про облави та радили рідним ховати своїх дітей по селах та в далекої рідні.
Факт третій: Володимир Корсун пам’ятає про сусідів та односельчан з більшовицького «куточка».
Про одного з них – Івана Друзенка, який під час мобілізацієї в діючу Червону армію раптово зник невідомо куди, розповів таке: одного разу, вже під час окупації, друзенківська коза з голоду забралася на стріху сараю Корсунів і скубла там солому.
Мама наказала Володі скинути її звідти, а пізніше повідала синові, що бачила дядька Івана Друзенка, який забирав додому свою козу. То що ж, під час війни він був удома!? Інші сусіди говорили, що бачили його вдома всю війну! Володимир Семенович підтвердив також, що сусіди бачили, як на городі, навпроти Гончарових і Чирвів, бомбою з літака розвернуло яму, в якій загинув Кравцов Олександр, який ховався там.
Від чого ховався, від мобілізації!? У списках живих і загиблих партизанів такий не числиться. А ще Володимир Семенович розповів про обставини загибелі одного свого товариша – Володі Білаша. Взимку 1942 року, в люті морози, вночі, друзі – Володя Білаш, Олексій Чирва та Володя Корсун – пішли до багатого єврея-переселенця на ймення Курса Нінель, який жив в районі колишнього автопарку, та украли з десяток кролів і голубів. Принесли все додому до Білаша. Домовилися на другий день поділити.
Ми вже знаємо, що 2 лютого того року, при прориві в Петропавлівку червоноармійців 3-го розвідницького батальйону, були великі втрати з обох сторін. Володя Білаш у той день дійсно натрапив на пораненого німецького солдата, зняв з нього обмундирування, взуття й дострелив того його ж зброєю. З ним, начебто, був Олексій Чирва. Цю картину бачили сусіди Комаревські й Порфилови. Хто доніс начальнику поліції, не відомо, але вже надвечір 8-го лютого обох хлопців забрав поліцай. Поліцай теж був Чирва і теж Олексій, тільки Якович по батькові і приблизно 1920 року народження. Рідний брат цього поліцая, Григорій, в поліції не служив.
Обидва вони доводилися двоюрідними братами арештованому підліткові Олексію Чирві. В той час, як Володя Корсун за попередньою домовленістю прийшов у призначений час в хату Білашів, хлопців уже давно допитували в поліції. Вдома була тітка Одарка, мати Альоші Чирви, і тітка Грунька, мати Володі Білаша. Обидві, як запримітив Володя, шепталися і за щось переживали. Він тихенько сидів на стільчику біля печі, лускав насіння та чекав хлопців, не знаючи, де ті є. Раптом до хати забіг переляканий Олексій Чирва і, запинаючись, розказав, що його, після допиту, вивів з поліції двоюрідний брат Альошка, за спиною він відразу почув звук пострілу вгору і крик: «Біжи додому!». Підліток щодуху побіг протоптаною у глибокому снігу стежкою, а Володимир Білаш додому так і не повернувся. Як виявилося, його теж вивели, і теж сказали іти додому, але, ледве хлопець ступив на подвір’ї кілька кроків, був убитий пострілом в потилицю. Хто стріляв, не відомо.
Після війни цей випадок обріс фактами, яких насправді не було, але, хлопці на крайку все ж думали, що Володимир Білаш був пов'язаний з підпіллям, бо умів обходитися зі зброєю, був впевнений у собі, вів себе розкуто, навіть зухвало, спілкувався більше зі старшими. Після війни ім’я В. Білаша дійсно було внесене в списки партизанів. Проти його прізвища та ініціалів стоїть дата розстрілу: 8 лютого 1942 року. Що ж до поліцая Альошки Чирви, казали, що він «звіром» був, а не людиною. Поліцаїв окупанти озброювали довгими резиновими кийками, і вони, при нагоді, застосовували їх навіть до своїх сусідів.
Володимир Семенович розповів, як рятуючи дітей від голоду, жінки з Петропавлівки ходили аж до села Слов’янки, де в степу знаходили напівзопрілі копиці ячмінної соломи. Під ними можна було «нашкребти» зерна. Ходили зі старшими дітьми, і тільки вночі, взявши мішки та санки. Одного разу Володя з матір’ю й сусідами, чоловік п’ять-шість, набравши клунки зерна, попрямували додому. Тільки-но вийшли на дорогу між селами Троїцьким та Петропавлівкою, як їх зненацька настигли поліцаї. Володя втік, а його маму цей Чирва дуже побив. Вона потім казала, бив по чому попало кийком і, вже лежачу, ногами: ледве дійшла додому. Нехитре збіжжя поліцаї завжди забирали собі.
В м. Бриг у квітні 1949 р
Так було й того разу. Коли визволяли Петропавлівку, поліцай Олексій Якович Чирва утік аж у Канаду, тому уник справедливої розплати. До речі, довго звідти слав посилки в Петропавлівку. Їх забирала його колишня, за словами Володимира Семеновича, коханка «Сонька з Іванівки», яка мала від цього чоловіка доньку.
Факт четвертий: про події початку визвольних боїв за Петропавлівку у вересні 1943 року.
Уже на початку вересня 1943 року, згадує Володимир Семенович, почали чутися звуки віддалених боїв зі сторони Троїцького, Межової і Васильківки. Передбачаючи небезпеку, мешканці полишали Петропавлівку, ховаючись за селом. Володя з матір’ю та молодшими дітьми переховувалися поблизу Росішок, в Косминній (Ковтуновій) балці десь із тиждень. Тепер там ставок АФ «Нібас». 9 вересня його, Мішу Нагорного та Володю Мартиненка, по вуличному «Капустяна», старші направили розвідати, що робиться в Петропавлівці. Десь годині о дев’ятій хлопці перейшли залізничне полотно й дві полоси посадки. Аж тут їх обігнала наша полуторка й різко зупинилася. У кузові були радянські солдати.
В Польщі, жовтень 1949 р.
Вони підхопили Мішу Нагорного, найстаршого з друзів, щоб той показав дорогу на Петропавлівку. Щойно машина рушила, в небі показався пікіруючий німецький літак, подав гучну, виючу сирену і скинув бомбу, яка поцілила прямісінько в кузов полуторки.
Володя та його товариш стояли всього метрів за 150-200, тож бачили, як полуторка розлетілася вщент. Усі, хто був у ній, загинули. І Міша Нагорний теж. Перелякані хлопці прибігли в Петропавлівку на свою вулицю близько десятої години, відразу розповіли Нагорним, як загинув Міша. Вдома були бабуся нещасного Міші та дідусь Юхим.
Зчинився крик, плач. Пізніше, убита горем мати хлопця, зібрала останки сина й поховала в саду між двома городами по вулиці, де жила уся їхня рідня: батьки Міші – Афанас та Векла, Нагорний Микола, поруч Нагорний Федір. Зараз в цьому районі проживає син Нагорного Миколи – Василь. Також жила сім’я доньки Нагорного Афанасія – Галина Афанасіївна – мати Ніни Олексіївни Жмуренко. Поблизу цього місця сьогодні проживає сім’я Старченка Павла Тимофійовича, а навпроти, трохи навкоси, проживає Заліська Любов Іванівна.
Володимир Семенович Корсун турбується, що Михайла Афанасійовича Нагорного не внесено в списки жертв війни нашого селища під час окупації і його ім’я не вибито на мармурових плитах Петропавлівського Меморіального комплексу. Думаю, це питання слід дослідити глибше та, по можливості, виправити помилку.
Далі було ось що...
Володя Корсун на власні очі побачив, як біля дванадцятої години німці та їх союзники італійці, зачувши сигнал збору на обід, стали сходитися на загальний двір колгоспу «Більшовик» (тепер це місце розташування колишнього автопарку, ДОСААФ і пожежної частини МНС). Штаб окупантів був у хаті Лозового Андрія, тут же, неподалік озера. У цей час з’явився кінний радянський розвідник. Володимир Семенович згадав, що той був великого зросту, кремезний, міцної статури, вусатий, в каракулевій кубанці і весь час грізно поглядав спід лоба навколо себе.
Жовтень 1949 р.
Підібрався він зі сторони озера, побачив, що робилося в стані неприятеля, вилаявся в той бік і відразу ж зник. Невдовзі привів сюди групу таких, як сам, розвідників. Разом вони зненацька вдарили по окупантах. Нацисти відразу подали сигнал тривоги, загелготіли і в паніці забігали, як миші, в своїх коричневих та зеленавих мундирах. Враз запалали конфісковані машини, награбоване в населення добро.
Розвідники зникли так само раптово, як і з’явилися, залишивши на землі півтора десятка убитих окупантів. У цей час зі сторони с. Троїцького показалися червоноармійці. Це були піхотинці передових регулярних радянських військ. Було їх не багато і рухалися вони перебіжками, стріляючи находу. Видно було, що дуже були зморені, у довгих, незручних шинелях. Володя бачив, як сусідка, тітка Килина, похапцем виносила та роздавала їм їжу.
Окупанти з окраїн Петропавлівки тікали до центру селища. Там швидко організували оборону та почали артобстріли по наступаючих червоноармійцях. Було багато поранених і вбитих.
Правдива і безпафосна розповідь
Своєю розповіддю Володимир Корсун підтверджує факт прориву радянських військ в Петропавлівку, починаючи з 9 вересня 1943 р., на початку напружених боїв за неї. А 10 вересня у наше селище прорвався перший радянський танк Т-34, гвардії лейтенанта Кузьміна Михайла Кузьмовича. Танк мчав бруківкою по вулиці Жовтневій у напрямку до центру, але раптом зупинився біля загального двору колгоспу «Більшовик». Як раз там, де відбувалися події полуденного нападу радянських розвідників на гарнізон неприятеля й прорвалася наша піхота.
Раптом у танка заклинило мотор від нестачі масла. До села йшло ще кілька радянських танків, але німці вже встигли опанувати себе й повели по них щільний вогонь. Танк Кузьміна був відрізаний від своїх. Прийшлося чекати нового прориву наступаючих військ. Ночували в танку, повечерявши обідом, залишеним німецькими денщиками у штабній хаті. Мова йде про хату Лозового Андрія, згадану вище Корсуном В.С.
На ранок 11 вересня підмога не прийшла. Володимир Корсун про цей момент сказав, що 11 вересня в селищі було доволі тихо. Затишшя пояснюється тим, що обидві сторони, очевидно, передислоковували сили для нового бою. Опівдні Кузьмін побачив нарешті єдиний радянський танк, що рухався мимо. Той встиг дотягти сталевого коня до саду Середи Демида Кононовича, і зник за селом. Разом з господарем танкісти замаскували сталеву машину нарубаним гіллям. Заряджаючого танкіста лейтенант Кузьмін послав з донесенням.
Своїх треба було шукати, бо перша атака на Петропавлівку виявилася невдалою і розрізнені групи солдатів відійшли. Решта екіпажу та три бійці-піхотинці, що пристали до танкістів, почали готуватися до оборони. Раптом на вулиці з’явилися німці. Їх ставало більше й більше. Це було оточення! Кузьмін скомандував пробиратися до своїх. Кулемет і гармату танка швидко і надійно сховали. Вночі вирішили йти на схід, але відразу наткнулися на німецький патруль і, під час сутички, загубили один-одного. 12 вересня бій за наше селище закипів з новою силою. Згодом, Кузьміна, голодного й пораненого, підібрали свої. Він повернувся вже тоді, як на вечір 16 вересня Петропавлівка була остаточно визволена.
м. Франкфурт на Одері, січень 1946р.
Його танк стояв на місці: Демид Кононович з сином Василем щоночі міняли маскування свіжим гіллям. Поволі повернулися до танка й механік-водій та заряджаючий, який попав було в полон, але втік, сховавшись у річці. Танкістів, які втратили танк і не загинули самі, за законами воєнного часу могли розстріляти свої ж.
Простуджені, хворі танкісти підлікувалися в сім’ї відважного колгоспника. Господиня Наталія Герасимівна напоїла їх настоянками на травах, з дочкою Ніною випрали білизну. Командир танка попросив потрібні запчастини у проїжджаючих танкістів і, відремонтувавши свою машину, поспішив навздогін наступаючим на с. Миколаївку та Дмитрівку, військам. Там бої кипіли з 16 по 18 вересня включно.
Ось така правда про прорив першого радянського танку в наше селище.
Вона збігається зі спогадами самого Кузьміна М.К., який після війни кілька разів провідував сім’ю Середи Д.К.
Після визволення Петропавлівки
Швидко минув рік відбудови господарства, комунікацій і житла. Діти працювали нарівні з дорослими, вибухи чули лише тоді, як сапери підривали боєприпаси та іншу смертоносну зброю при розмінуванні полів.
Корсун В.С. на Петропавлівському стадіоні
1 вересня 1944 року Володимира Семеновича Корсуна мобілізували в діючу армію. Юнаків 1927 року народження забирали на службу, але повоювати їм не довелося.
Спочатку служив у Тюменській області, пізніше, у складі окупаційних військ, перебував у східній Німеччині. Додому прийшов 19 серпня 1951 року. На моє питання, чому не ділився своїми спогадами раніше, як це робили інші, Володимир Семенович відповідає, що не любив вихваляння й брехні, а правда не така вже й героїчна та правдива. От і мовчав, бо після демобілізації з головою поринув у молоде, мирне життя, не хотів ображати людей, які вірили в те, що, іноді, самі про себе понавигадували.
Потім періодично перебував на службі при місцевих органах влади, в яких не прийнято було піддавати сумнівам одного разу сказане, а тим більше, «причесане» під комуністичну ідеологію. На жаль, людей, на чиїх очах відбувалися події радянсько-німецької війни в нашому краї у 1941-1943 роках, майже не залишилося.
В м. Дніпропетровськ, біля музею
Володимир Корсун, не зважаючи на свої більш, ніж похилі роки, зберігає хорошу пам'ять і має хист розповідача. Велика подяка цьому чоловікові за можливість відкрити ще одну сторінку в історії Петропавлівки.
