Петропавлівщина у смутку: маємо гірку звістку з фронту – загинув старший солдат Удодов Дмитро Валерійович. Сьогодні, 11 жовтня, у Петропавлівці провели провели захисника у засвіти.
Дмитро Валерійович Удодов, старший солдат, який віддав своє життя за Україну, народився 25 серпня 1987 року в місті Стаханів, Луганської області. Він був єдиною дитиною в родині, 2005 року не стало у Дмитра батька, лишилася лише матір Олена. Дмитро проживав у рідному місті, навчався, коли виповнилося 18 років пройшов строкову службу в Десні. Після навчання у виші почав працювати на шахті імені Стаханова.
Дмитро прожив звичайне життя в шахтарському містечку, поки в 2014 році не розпочалася війна. З 2014 року місто увійшло під контроль бойовиків угруповання російських гібридних сил «ЛНР».
- Він зрозумів, що на місто чекає окупація, тож прийняв рішення виїжджати, – згадують про ті тяжкі часи дівчина Валерія.
Друзі Дмитра на той час вже виїхали зі Стаханова до міста Першотравенська, тож і він вирушив за ними.
У Першотравенську Дмитро працював на шахтах, спочатку на Степовій, потім – імені Сташкова та Дніпровській.
Дмитро не лише тяжко працював, а й зустрів в нашому Присамарському краї свою любов – Валерію, з якою познайомився 6 січня 2018 року.
- З Дмитром ми були разом шість років. Жили разом у Першотравенську. Він працював, я навчалася в медичному виші. А потім почалася велика війна, – розповіла Валерія.
Пара переїхала до її батьків у Петропавлівку, але війна не обминала їх.
7 березня 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення, Дмитра призвали до армії.
- Дмитро був одним з перших, кого призвали, адже мав військовий досвід, – згадує Валерія. Він хотів йти на війну. Ми говорили про це, він міг би залишитися вдома, бо шахтарям давали бронювання, але Дмитра це не зупиняло. Якось він сказав мені: «Одного разу в мене вже відібрали дім, не хочу, аби це сталося вдруге».
Це свідчило про рішучість та мужність Дмитра. Окрім того він знав, що таке лишити все в окупації, наново починати жити.
Дмитро служив у Президентському полку особливого призначення імені Богдана Хмельницького. Дмитро завжди був за справедливість, за правду, тож на честь войовничого племені отримав позивний "Мурсі". Під час своєї служби він брав участь у боях на різних напрямках: спочатку захищав Харківщину, визволяв Харків, а з червня 2022 року – на Донеччині, зокрема в районі Горлівки та селища Нью-Йорк. Його служба тривала в умовах, коли бойові дії не вщухали, і, незважаючи на це, Дмитро завжди намагався підтримувати бойовий дух своїх побратимів.
- Ми знали, в яких місцях Дмитро воює і які там обставини, хоча він мало говорив про бої, у нього завжди все добре. Але ворога він любив, він у мене був мінометником, якось на міні він написав послання ворогам «Від котика» (це він так завжди мене називав), а потім телефонував і говорив, що саме ця міна потрапила в ціль, - згадує Валерія.
На війні Дмитро не лише воював, але й допомагав людям.
- Він навіть на війні допомагав людям, – згадує Валерія. - Організовував евакуацію цивільним людям, надавав продукти сім'ям. Він рятував тих, хто опинився в небезпеці, говорить мені: "Ми ходимо, кажемо людям – виїжджайте, а вони пручаються, але потім погоджуються, бо ситуація стає небезпечною".
Якось Дмитро організував у Харківщині евакуацію старенького дідуся, якому нікого не залишилося, та піклувався про його добробут, приносив йому їжу.
- Дмитро приносив дідусеві макарони, хліб, тушкованку, – розповідає Валерія. Дмитро завжди намагався йому допомогти. Дуже засмучувався, що дідуся не могли вивезти, казав: «Дід нікому не потрібен». Дідусь і справді нікого не мав і багато чого не розумів. Але врешті дідуся евакуювали.
Була історія ще з одним подружжям на Харківщині. Дмитро допомагав їх евакуювати, знайшов їхню доньку. Волонтерів. Подружжя, яке мало чотирьох кіз не погоджувалися виїжджати.
- Подружжя не хотіло виїжджати через худобу, – розповідає Валерія. Дмитро не залишав їх у біді. Він знову йшов до них, умовляв виїхати, і таки вмовив, а потім сам підгодовував тих кіз.
Паралельно з буденними реаліями війни, Дмитро турбувався про свою матір, яка залишалася на окупованій території. У грудні 2023 року, коли його мама почала серйозно хворіти, він вирішив, що її потрібно вивезти з ЛНР.
- Гроші роблять усе, – згадує Валерія.
Дмитро знайшов людей, які займалися переправою, і влаштували "чорний коридор" для евакуації матері. Цей шлях виявився небезпечним, але син був готовий ризикувати заради матері.
- Дмитро дуже хотів, щоб мама була з ним, – говорить Валерія. Але мати не хотіла виїжджати, адже там залишився її дім, де були квіти, коти та собаки, і могила чоловіка. Дмитро продовжував переконувати її, що їй потрібно виїхати. Він розумів, що на окупованій території вона не може залишитися.
Евакуація мами була небезпечна. Їй треба було подолати сіру зону та великий шлях через Росію та Білорусь. А ще жінка пройшла сильну фільтрацію в окупації. Та й український номер з підписом «Діма» в телефоні жінки викликав велику зацікавленість в окупантів. Дмитро дуже хвилювався за рідну людину, переживав, аби не дізналися, що в неї син військовий. Заспокоївся лише коли мама опинилася на підконтрольній Україні території.
Після успішної евакуації син та матір не довго були разом. 12 лютого 2024 року мати померла. Дмитро лишився один однісінький зі своєї сім’ї. Єдиною рідною душею лишилася лише дівчина Валерія. Її родина стала для нього рідною.
У червні 2022 року полк Дмитра перевели на Донеччину, де він служив на різних напрямках.
- Ми знали, в яких місцях він воює, але сам Дмитро мало говорив про бої, – говорить Валерія. Він завжди намагався залишити нас спокійними. Навіть перебуваючи на передовій, він хвилювався за мене більше, аніж за себе.
Дмитро та Валерія завжди були на зв’язку. Щоденно спілкувалися. Остання розмова закоханих була 29 вересня 2024 року, незадовго до того, як Дмитро отримав важке поранення.
- Моя остання розмова з ним відбулася за 10 хвилин до його поранення, – розповідає Валерія. О 12:20 він надіслав мені своє фото та написав: «Красавчик, але втомлений». А о 12:30 стався приліт. Ми дізнавшись про його поранення від побратимів, з сестрою Юлією одразу почали шукати інформацію, де він. Згодом Юля дізналася, що його доправили до лікарні в Запоріжжі з важкими травмами. Він отримав багато уламкових поранень, уламки потрапили в нирки, хребет.
Лікарі боролися за його життя Дмитра десять днів, але 8 жовтня серце Дмитра перестало битися. 29 вересня 2024 року під час виконання військового завдання Дмитро отримав поранення поблизу селища Цукурине Покровського району. Лікарі міста Дніпра боролися за життя захисника, проте 8 жовтня серце Дмитра перестало битися, отримані рани не дали шансу вижити.
- Для мене Дмитро був всесвітом. Після війни ми хотіли одружитися. Мріяв, як усі хлопці, про щасливу родину. Я знаю, що він сумував за рідним домом. Але знаю, що він би ніколи не проміняв своє вільне життя на життя в окупації. Він пишався, що він українець. Казав: «Ми відвоюємо свої міста і території», - згадує Валерія.
Дмитро залишив по собі спогади про добру людину та справжнього воїна, готового до самопожертви.
- Він любив справедливість і був дуже добрим, віддасть останнє людям, – каже Валерія. І я знала, що він завжди мріяв зробити мене найщасливішою. Його мрії та спогади про нього житимуть в серцях тих, хто його любив, - говорить Валерія.
Сьогодні, 11 жовтня, у Петропавлівці зустрічали свого Героя вдома. Наш край давно став для Дмитра рідним. Шануючи Дмитра, дякуючи за захист зустрічають воїна приклонивши коліна та тримаючи в руках синьо-жовті прапори. Почесне коло шани селищем і до його останнього місця спочину, поруч біля мами.
Панотець Олег – настоятель храму Святого мученика Іоанна Воїна відспівав полеглого воїна. Три салютні постріли пролунали над кладовищем на честь Героя.
- Ми прощаємося з військовослужбовцем, старшим навідником мінометного відділення механізованого батальйону військової частини А0222. Дмитро став на захист своєї Батьківщини, захищав її територіальну цілісність. Свободу та незалежність нашої країни. Ми прощаємося з мужнім військовослужбовцем. Патріотом та громадянином своєї держави, – промовив побратим.
Світла і вічна пам'ять Герою Дмитру!
Прощання з Дмитром у нашому відео:
