Війна продовжує забирати життя українців — не лише на фронті, а й у мирних професіях, серед звичайних людей, які жили, працювали і будували плани.
21 березня у Миколаївській громаді, в селі Кардаші Дмитрівського старостату, ворожий безпілотник влучив у цивільну вантажівку, яка рухалася дорогою. Унаслідок удару загинули водій та пасажир. За кермом був місцевий житель — Анатолій Іванович Пойдун.
Життєвий шлях
Анатолій Іванович народився 14 вересня 1969 року. З дитинства жив у рідному краї, де його добре знали і поважали. Навчався у місцевій восьмирічній школі, а згодом разом із однокласниками перейшов до новозбудованої Петропавлівської школи №2, де закінчив 9–10 класи.
Після школи Анатолій пройшов строкову службу в армії. Згодом обрав шлях служіння людям — понад 25 років працював у правоохоронних органах, переважно в підрозділах ДАІ. Мав офіцерське звання лейтенанта.
Родина
Анатолій Іванович був люблячим батьком і дідусем. У нього двоє дітей — донька Юлія та син Богдан. Юлія виховує двох доньок — Поліну та Софію, яких він дуже любив. Син Богдан нещодавно створив власну сім’ю.
Для родини він був опорою, підтримкою і теплом.
Останній день
Після виходу на пенсію не залишився осторонь життя — займався підприємницькою діяльністю, зокрема перевезеннями.
У день трагедії Анатолій Іванович був за кермом своєї вантажівки – перевозили селітру до фермерського господарства. Уже на дорозі до місця призначення ворожий дрон поцілив прямо в кабіну. Удар був настільки потужним, що транспорт повністю вигорів. Шансів вижити від прямого удару ні у водія, ні у пасажира не було.
Людина, про яку говорять тільки добре
Смерть Анатолія Івановича стала болем для багатьох жителів громади. У скорботі — рідні, друзі, однокласники, знайомі. Про таких людей кажуть просто: “хороша людина”. І в цих словах — усе.
Усі, хто знав Анатолія, говорять про нього однаково — як про надзвичайно добру, щиру і чуйну людину. Він був із тих, хто завжди підтримає, підкаже, допоможе. Людина, якій можна було подзвонити в будь-який момент — і він не відмовить.
Друзі кажуть: «У нього було золоте серце. Він ніколи не залишав людей у біді». Однокласники згадують його як вірного товариша, з яким пройшли шлях від дитинства до дорослого життя.
Рідні— як людину, на яку завжди можна було покластися, як опора в житті.
Окремо варто сказати про Анатолія Івановича як про людину великого серця. Він був із тих, хто ніколи не відмовляє. З перших днів повномасштабної війни активно допомагав українським захисникам — долучався до ремонту техніки, забезпечення необхідними матеріалами, підтримував військових як міг і навіть більше.
Його внесок не залишився непоміченим. За вагому допомогу Збройним Силам України Анатолій Пойдун був нагороджений нагрудним знаком «Почесна відзнака командира 16-го окремого полку підтримки».
Та найголовніше — це пам’ять людей. Бо для всіх, хто його знав, він назавжди залишиться щирим, надійним і безвідмовним. Людиною, яка допомагала не заради нагород, а за покликом серця.
Він залишиться у пам’яті як людина світла, добра і надійна. Людина, яка жила для інших.
Прощання
Звістка про загибель Анатолія стала болючим ударом для всіх, хто його знав. У скорботі — рідні, близькі, друзі, однокласники.
