Донеччина… Дорога на схід… Покровський напрямок — один із найнапруженіших відтинків фронту на Донеччині. Місто Покровськ нині форпост і має стратегічне значення. Та справжня історія — не лише у великому місті. Вона — у селах довкола Покровська. У невеликих громадах, де люди залишилися попри небезпеку.
Ми їдемо на Донеччину, аби побачити й почути — як живуть ті, хто залишився. Як змінюються села? Чого бояться і на що сподіваються місцеві?
Проїхати прямою, звичною, автодорогою сьогодні у напрямку Покровська небезпечно. Хоч окремі ділянки траси й накриті захисними сітками, вона залишається під постійною атакою ворожих безпілотників. Тож рухаємося об’їзними шляхами — польовими дорогами, через невеликі села, які давно живуть під звуки вибухів.
Маршрут пролягає через міста та села: Іверське, Новодонецьке, Степанівку, Копані, Новоукраїнку. Зупиняємося в кожному населеному пункті — фіксуємо руйнації, спілкуємося з місцевими.
ІВЕРСЬКЕ
Пошкоджені будинки. Вибиті вікна у школах. Обгорілі автівки біля дворів. Посічені уламками дахи й паркани.
Війна залишила слід у селі Іверське, яке ми проїжджаємо. Іверське — Краматорський район. Село за 20–30 км від лінії фронту. І попри це тут живуть люди. Вони відбудовують і продовжують чекати миру.
Оглядаємо руїни й зустрічаємо пана Олександра. На камеру він говорить неохоче. Поза нею зізнається, що переїхав до Іверського з Мирнограду — у батьківський дім. Переїзд збігся з початком активних обстрілів Іверського.
— Летіло все над головою. У підвал так ховалися. Поставив ліжко. Хоч щось десь, бо воно як посипалося все дрібним камінням.
Про рідний Мирноград згадує з болем:
— Я в Мирнограді прожив 15 років. Була квартира — зробив ремонт: утеплив, поміняв вікна, балкон… Проте життя непередбачуване. Тепер переїхав у батьківський дім. Батьки живуть окремо, ближче до родичів. 18 років працював у шахті бригадиром. Залишився ні з чим.
Після важкої фізичної праці чоловік намагався оформити виплати за шахтарську працю, та бюрократія — на заваді. І роботи немає.
— Навіть сидячої роботи не можуть знайти. Це все наслідки важкої праці в шахті. І виплат немає. Живу завдяки допомозі рідних і власній праці. Город є — що посадив улітку, тим і виживаю, — говорить Олександр.
Війна змусила багатьох людей залишити дім, звичне життя й починати все з нуля. Олександр — один із тих, хто нині виживає завдяки власній витримці. Його історія — про втрати, самотність і щоденну боротьбу.
Іверське почало жити в новій реальності влітку 2025 року — саме тоді тут пролунали перші серйозні обстріли. Люди досі згадують той період із напругою та болем.
— Евакуація була Краматорськ, Дружківка, евакуювали людей, — згадує пан Олександр. — Після евакуації якраз, рознесли сусідський дім. Тому що скупчення людей було. Дуже багато людей. Тоді два шахеди прилетіло в інтервалі однієї хвилини. От теж клуб разнесли в той же день в той же час. Он там, за ялинками, школа — був прильот ще позаминулого року. А торік — ще три рази шахеди бомбили школу й клуб. Клуб розбили зовсім, фасад з цього боку лишився, а позаду — руїни — це було серед білого дня.
Один із найстрашніших моментів стався вночі. Удар припав на житловий будинок.
— У вересні це було 2025-го. Десь о першій ночі. Ми спали… У сусідському будинку загинула жінка, її завалило плитами. Обидвоє — пенсіонери. Сусід вижив. У лікарні лежав.
Чоловік зізнається, його родина також в іншому, безпечнішому місці. Він залишається вдома. Доглядає за будинком і за сусідськими будівлями. Годує собак, і своїх, і сусідських, і тих, що приблудилися. І каже, люди повертаються додому, незважаючи на небезпеку.
— Магазин працює у нас. Усе працює, кругом живуть люди. Поверталися багато. Гроші закінчились — і що далі? Виїхали, гроші, що були на руках, закінчилися. Житло дороге. Люди вернулися й почали все з нуля. Заново будують життя, — говорить місцевий житель Іверського. Багато хто повернувся. Люди хочуть жити вдома, як би там не було.
Новодонецьке — життя поруч із руїнами
Новодонецьке — наступний пункт нашої зупинки. Селище Краматорського району. Орієнтовна відстань до фронту — 20–25 км. Після загострення боїв у 2023–2025 роках регулярно згадується в офіційних зведеннях ОВА через ракетні й дронові атаки по цивільній інфраструктурі.
У центрі — понівечена будівля адміністрації: вибиті вікна, обгорілі стіни. Поряд — пошкоджені житлові будинки з чорними проваллями квартир.
Активні обстріли, зі слів 60-річного місцевого жителя Сергія Васильовича, почалися наприкінці місяця.
— Уся вулиця 7 домів тут побиті. Кажуть ракети. Падали просто по будинках, розбило он всі. У тому будинку хлопець знайомий жив. Вийшов з хати пройшовся, а коли прийшов додому, а дому немає. Можна сказати пощастило — живий.
Сергій Васильович зізнається: аби не гуманітарка, то жити було б скрутно для людей пенсійного віку. Пенсії невеликі. Для молодших — роботи немає. Тай життя тут не стало безпечнішим, попри те, що сусідні міста та села зазнають більших бомбардувань.
— Не так по Новодонецьку зараз б’ють, як сусідні села. Так чутно, що аж ковдра підпригує. До цього не звикнути. До цього ніхто не звикне.
Та за кілька десятків метрів — у сусідніх під’їздах живуть люди.
У селищі працюють магазини й невеликий ринок. Люди приходять на ринок по хліб, крупи, овочі, а ще домашні товари — мясо, рибу, які самі виготовляють місцеві. На ринку говорять про ціни, новини, тривоги.
Сергій і Володимир переїхали до Новодонецька з Білозерського. Сергій релокував бізнес — автомагазин. Не хотів закриватися — шукав місце, де ще можна працювати.
Сергій і Володимир — серед тих, хто вимушено покинув місто Білозерське через постійні обстріли. Уже близько трьох місяців вони живуть у Новодонецьку, намагаючись почати життя наново. Життя у Білозерському стало неможливим.
— Давно переїхали?
— Місяця три тому. Залишатися там немає сенсу. У місто прилітали КАБи, з нашого будинку зірвало дах. Хлопці їздили, сказали, що будинок цілий, а даху немає. Востаннє я був удома в серпні. Зараз туди неможливо — літають FPV-дрони, — говорить Сергій.
Невелике селище Новодонецьке стало місцем, де простіше відновлювати справу — тут працює їхній магазин і поступово повертається відчуття стабільності. «Хто ризикує — той працює»: кажуть.
— Я спочатку поїхав у Дніпро, на склад, — розповідає підприємець. — Проте там із роботою не склалося. Повернулися не в Білозерське, а в Новодонецьке — тут відносно спокійніше. Ми всіх тут знаємо, ми найсміливіші. Ніхто не хоче сюди їхати.
Проте люди тут живуть, і їм потрібні магазини.
Попри складні умови проживання в місті Новодонецьке, чоловіки намагаються зберігати спокій і працювати там, де це ще можливо. Для них це спосіб триматися й підтримувати життя в новому місці. Проте й у Новодонецькому не все добре. Робота на шахтах ледь жевріє. У місті проблеми з водою.
У прифронтовому Новодонецькому люди звикли рахувати ночі за звуком дронів. Тут уже не дивуються вибитим дверям і зруйнованим будинкам — але кожен новий приліт усе одно переживають як особисту трагедію.
— Тут упав дрон. Я бачив, був на вулиці. Один загинув чоловік — з Білозерського переселенець був, сюди прибув і тут загинув. Кожну ніч літає по 10-14 дронів. Що після прильотів - від цього перехрестя по вулиці всі багатоповерхівки побиті або пошкоджені. Чесно, якби було куди їхати, я б давно поїхав, але немає куди. і статків немає. Удома є вдома. Я з дружиною живу тут. Вирощую понад сто сортів винограду — просто сусідам роздаю.І це хоч якась радість для мене, — говорить місцевий житель.
У Новодонецьку навчилися жити між «було» і «може бути». Між зруйнованою адміністрацією та відкритим кіоском із кавою. Між порожніми вікнами й освітленими кухнями. Новодонецьке тримається — просто живе.
Степанівка
Степанівка — село Краматорського району. Відстань до лінії бойового зіткнення — близько 25–35 км. Під обстріли потрапляє з 2022 року, особливо після активізації боїв на бахмутському та покровському напрямках. Це наступний пункт нашої зупинки.
Віка — молода дівчина, мешканка села Степанівка відкрила тут магазин. Говоримо з нею про життя в селі.
— До війни я жила в Новодонецьке, а згодом ми переїхали до Степанівка. Так склалося життя: чоловіка забрали на службу. Коли я приїхала, відкрила магазин — уже два роки працюю. Більшість покупців — наші місцеві жителі, переважно люди старшого віку. Молодь здебільшого виїхала ще на початку повномасштабної війни.
Відкрити магазин у Степанівці — це про виживання. Адже роботи в селі фактично немає. Підприємства закриваються через ракетні обстріли.
— У нас тут аграрне господарство неподалік, усе порозбивали ворожі ракети. Шахти є: наразі працює тільки одна — Новодонецька, а Білозерську вже закрили. А люди живуть у селі: хліб треба, продукти треба. Та й постачальники ще до нас їздять: з Краматорська і з Лозової возять продукцію. А що, робота треба. Без роботи ніяк.
Війна розлучила родину: чоловік на війні, Вікторія — у Степанівці, бо тут єдине джерело доходу для їхньої родини. А семирічний син у рідних у селі, там де безпечніше.
— Тут у Степанівці підвал є. Було таке, що в підвал постійно спускалися. Син боїться всього цього, але він більше в Лозовій знаходиться. Отак і живемо, — говорить Вікторія.
Про перспективи життя в Степанівні говорить:
— Багато чого порозбивали: і підприємства, і будинки. Тому, які перспективи. Поки що тут на місці. Хоча речі ми вже зібрали. Якщо тільки загостриться ситуація, виїдемо. Спочатку в Харківську область, а потім скоріше за все в Польщу. Я не пропаду. Я не боюся, що я десь поїду і все почну спочатку. А старше покоління: їм тяжко.
Копані
Копані — наступне місце на мапі нашої подорожі Донеччиною. Це невелике село у Покровському районі. До повномасштабної війни тут проживали кілька сотень людей. Сьогодні — значно менше. Частина виїхала ще у 2022-му, частина — після перших серйозних обстрілів, коли фронт почав наближатися до покровського напрямку. Відстань до активної лінії бойового зіткнення — орієнтовно 15–20 кілометрів. Вибухи тут не рідкість.
Тетяну зустрічаємо на вулиці, саме повертається з магазину. Живе в селі Копані все життя. Вона вже й не пригадає моменту, коли було по-справжньому тихо.
— Та в нас кожен день стріляють. І вночі, і вдень. Буває — часто-часто, потім трохи рідше… Проте тиша — це рідкість, — говорить жінка.
Попри небезпеку, вона залишається вдома сама. Господарство довелося скоротити — утримувати його стало складно.
— Була корова — продала. Гусей порізала. Проте я лишилася вдома… Поки ще жити можна. Хоча село значно спорожніло. Багато людей виїхали.
Таня допомагає громаді разом зі старостою — підтримує тих, хто звертається.
— Як треба — переписуємося, організовуємо допомогу. Хтось звертається — стараємося допомогти.
Каже, у їхньому селі люди майже не повертаються після виїзду. До гучних звуків Тетяна вже звикла.
— Не лякає вже так, як раніше. Живемо… Тримаємося.
Хліб привозять кожну п’ятницю з Павлограду: по чотири буханки дають. Тетяна роздає біля двору, допомагає старості. Каже, тільки з пенсії та гуманітарної допомоги живуть.
Тетяна з сумом каже, що багато людей виїхало — це зрозуміло, у селі небезпечно. Проте чимало людей усе ж лишається.
— Тут уже молоді немає. В основному залишилися старші люди — тим, кому за 60 років. У нашому селі багато хто виїхав і ніхто не повернувся, бо ми поруч із Білозерське, а туди постійно літають КАБи, дрони… — каже Тетяна.
Дістатися лікарні — окрема історія. Громадський транспорт ходить нестабільно, тож виручають попутки й небайдужі люди. Води немає. Беруть воду в свердловинах, які залишилися на пустих подвір’ях (сусіди дозволили користуватися). Проте життя тримає…
Село Новоукраїнка
Новоукраїнка — невелике село Покровського району. До повномасштабного вторгнення тут мешкали кілька сотень людей. Сьогодні населення значно скоротилося: частина виїхала після 2022 року, інші — після масованих ударів по навколишніх громадах.
Відстань до активної лінії бойового зіткнення — орієнтовно 20 кілометрів. Село періодично потрапляє під обстріли — артилерійські та дронові атаки.
Ми заїжджаємо фактично в пустуюче село: довкола руїни, чимало бродячих собак та котів.
Біля одного з будинків зустрічаємо Миколу — місцевого, який не виїхав.
— У Новоукраїнці жило більше 800 людей. А зараз людей 20 якщо є від сили. Ось та вулиця сильно постраждала — там все побите. По моїй вулиці є прильоти й руйнації. Останні важкі прильоти були у лютому 2026 року. Основні масові всі прильоти були у січні цього року.
— Як з опаленням, з водою, електрикою? — питаю в співрозмовника.
— Немає нічого. Вугілля ношу від братового будинку — опалюємо так.
— Електрика, зв’язок?
— Немає нічого. Інтернет тільки з’являється, коли світло є. А світло від генераторів. Працівники РЕМу не їздять до нас, взагалі комапнія ДТЕК відмовилася від нашого села — небезпечно тут ремонтувати. Мобільний зв’язок — виїжджаємо ближче до переїзду, там вишка є, ловить краще. Або вже за шахтою можна зловити звязок.
Микола лишається в Новоукраїнці через роботу: працює на шахті. Родина виїхала, аби утримувати родину, лишився заробляти на житття рідних.
— Тут шахта, хоч якийсь заробіток. А там що, житло винаймаємо, заробітка немає взагалі. Як жити? Коли гучно — ховаємося в підвал — обладнав. А так в більшості я на роботі — в шахті.
До Новоукраїнки періодично хліб завозять. Микола каже, це завдяки старості. І гуманітарка буває раз на місяць: навіть овочі давали.
По вулиці бігають бродячі собаки, побачивши незнайомий автомобіль, підбігли з надією отримати щось ласеньке.
— Люди повиїжджали, собаки залишилися. Підгодовую всіх, куди ж їх дінеш. Тепер всі мої, — говорить Микола.
Копані. Українка. Степанівка. Іверське. Новодонецьке… У кожному з імст та сіл — сліди війни: зруйновані будинки, автівки, чорні плями від вогню на стінах. Школи без дітей. Подвір’я без господарів. Дороги, якими їдеш швидше, ніж хочеш, бо небо небезпечне. Ця поїздка — про те, як війна повільно змінює простір. Як вона забирає гомін, але не може повністю забрати життя. Поки в цих селах залишається хоча б одна родина, хоча б одне світло у вікні — Донеччина живе.
Наш маршрут на цьому не завершився. Попереду — міста та села, про які обов’язково розкажу.
Більше світлин:
