У цей світлий осінній день колектив газети «Степова зоря», рідні та друзі щиро вітають із ювілеєм чудову жінку, колегу, маму, бабусю і прабабусю — Світлану Миколаївну Лисенко.
Для нас вона — не просто частина редакційної родини, а її серце, тепло і світло. Саме тому цей ювілей — не лише особисте свято Світлани Миколаївни, а й подія, яку ми розділяємо всією великою сім’єю «Степової зорі».
Світлана Миколаївна — людина, яку добре знають і щиро поважають наші читачі. Адже саме вона зустрічає їх у редакції, допомагає з оголошеннями, приймає вітання, проводить передплату, спілкується з кожним тепло й уважно. Для багатьох вона — справжня душа газети, добра порадниця і щира співрозмовниця.
65 років — це не просто цифра, це історія любові, праці, доброти й натхнення. Її життєвий шлях — приклад щирості, людяності й жіночої мудрості, а її світло торкається кожного, хто мав щастя бути поруч.
Ця розповідь про жінку, яка оберігає свою родину, колектив редакції газети “Степова зоря”, вірна подруга, надійна людина.
Світлана Лисенко: 65 років любові, родини і натхнення
Кожна людина має свою особливу історію — зі щасливими миттєвостями, викликами й перемогами, з любов’ю, що не згасає, і з родиною, яка є найбільшим багатством.
Історія життя Світлани Лисенко — саме така. Вона народилася, щоб дарувати світло іншим: рідним, чоловікові, дітям, онукам та правнукові, людям, що її оточують.
У 65 років наша Світлана — найкраща дружина, матуся, бабуся має не лише прожиті роки, а й цілий всесвіт любові, тепла та добрих справ. Колега й людина, яку поважають.
Народилася у великій родині
Мама Світлана народилася 23 жовтня 1960 року. У родині Миколи та Ганни Беспалових. Найстарша дитина в родині, слідом за нею в родині народилися брат Олександр, сестри Людмила та Олена.
Наші Котики: історія кохання та подружнього життя
1 вересня 1979 року одружилася з Сергієм Лисенко.
Згадують день весілля: Волга з двома кільцями, попереду весільного кортежу три Яви, біла сукня з фатою та весільний костюм з кльошами (в стилі 1979 року).
1 вересня мама відвела сестер в школу, повернулася додому, перевдяглася і в РАЦС...
До слова, РАЦС тоді знаходився в приміщенні редакції газети "Степова зоря", тож на весільних світлинах від тих часів гарно видно напис єдиної діючої на сьогодні газети, яку очолює її старша донька, а мама працює.
Мій Котик і моя доля на все життя!
Сергій Лисенко — чоловік Світлани, пригадує юність, як закохався, як прислав сватів, та багато років прожитих разом.
Ми зі Світланою зналися ще з дитинства — жили на одній вулиці, усього за кілька будинків один від одного. Та справжня симпатія, а згодом і кохання з’явилися пізніше.
Після строкової служби я повернувся додому — ми випадково зустрілися, почали спілкуватися, а невдовзі й зустрічатися.
Пам’ятаю, як сказав їй: «Чекайте, сватів пришлю». І так і сталося — засватали. На щастя, гарбуза не отримав (усміхається). Весілля згуляли гучно, як годиться. І відтоді ми разом — щасливі, бо маємо двох гарних доньок, чотирьох онуків і вже навіть правнука.
Життя не завжди було легким, але ми долали всі труднощі разом. Тримали господарство, працювали, завжди були оточені друзями. У нашому домі гостям завжди раді. Головне — де б ми не були: на весіллі, на святі чи навіть у поїздці на море, — ми завжди були разом із нашими доньками. Жили насичено, яскраво, з радістю у серці.
Сьогодні я можу сказати: ми маємо все, що треба для справжнього сімейного щастя — дім, дітей, онуків і правнука. А головне — маю поруч свою Світлану. Вона для мене завжди була і є моїм Котиком, а я — її Котик. Ось так і йдемо ми все життя в парі, пліч-о-пліч, у любові та підтримці.
65 років щастя у родинному колі
Лавандове весілля...
1 вересня 2025 року, тато й мама, Сергій Васильович та Світлана Миколаївна Лисенко відзначають річницю весілля.
Наші котики, тато Сергій і мама Світлана, 46 років у подружньому житті.
Рік за роком, пліч-о-пліч, крокують разом по життю.
Батько каже: "Ото вже скільки? Стільки разом не живуть"... І сам сміється!
Як і 46 років тому, вони називають один одного котиками. Короткочасні "дискусії" між собою, а без них ну ніяк у шлюбі, завжди завершуються на "котику". Жартують, всміхаються і все роблять у парі.
Наші Котики: усі хто знає наших батьків, знають, що інакше як котики вони один одного не називають. І це неймовірно.
Любов з роками міцнішає
Підсумуємо 46 років життя душа в душу у шлюбі: дерев насадили, будинок побудували, а головне, виростили й виховали двох неймовірних доньок Ірину та Ларису.
Мають гарних онучок та онука: Вікторія, Артур, Аріна та Софія. І найчудовішого правнука Давидку.
Легкий, приємний багаж, яким пишаються і який примножується.
За життя у шлюбі вони завжди були і лишаються душею компанії — спільною душею.
Спостереження: любов із роками стає лише міцнішою, набуває свого колориту, але наші котики, як і в юності веселі, жартівливі, люблячі та енергійні.
І все життя у праці…
Світлана працювала на елеваторі: була і ваговичкою, і сушильною майстринею. На цьому підприємстві пропрацювала майже все життя. Де мала повагу від колег і керівництва.
І вже могла б відпочивати, але й сама зізнається, що робота — то життя, тож працює у старшої доньки в редакції газети "Степова зоря" менеджером.
Опікується добробутом невеликого колективу, спілкується з читачами, приймає оголошення та вітання, одним словом — незамінна!
Душа родини і душа компанії
А вдома теж роботи вдосталь, бо на городі порається, і в саду, і на подвір'ї, яке завжди потопає у розмаїтті квітів, виплеканих нею.
На кухні завжди гарно пахне, бо готує і для родини, і для гостей. А власні рецепти навіть публікує в газеті, нехай і інші смакують.
Стильна й сучасна! Із гарним почуттям гумору і завжди душа компанії.
І добра, і строга. І посварить, і захистить. І все це — з любов’ю: до рідних, до людей, до життя.
Світлана — моя старша сестра і моя фея з дитинства
Олена Волкова — наймолодша в родині безпалових донька. Ділиться спогадами про сестру Світлану.
Я найменша в нашій великій родині, а Світлана була найстаршою. Різниця між нами — цілих дванадцять років. Вона завжди була для мене не просто сестрою, а справжнім взірцем. Ще з дитинства Світлана доглядала за нами, молодшими братом і сестрами, адже нас у сім’ї було четверо.
Коли вона закінчила школу, сміливо поїхала в місто здобувати вищу освіту в Самар (тоді Новомосковськ). Для нас це було і гордістю, і великим очікуванням — ми завжди чекали її додому, наче фею. Бо щоразу, коли Світлана приїжджала, вона привозила з собою не лише тортики й солодощі, а й особливу атмосферу свята.
Я добре пам’ятаю, як на Новий рік вона подарувала мені костюм Сніжинки — я тоді відчувала себе найщасливішою дівчинкою. А ще пригадую сукню з жовтим котиком, яку вона привезла мені. Здавалося, що для кожного з нас у Світлани завжди знаходився час, увага і маленьке диво.
А ще є особливий спогад, який я ніколи не забуду. Це було 1 вересня, коли я йшла до першого класу. У той самий день у Світлани було весілля. Батьки, звісно, не могли повести мене на шкільне свято, тож саме Світлана взяла мене за руку й відвела до школи. Вона подарувала мені відчуття важливості цього дня. А вже потім ми повернулися додому, і вона вдягла весільну сукню, щоб піти під вінець. І для мене той день назавжди залишився подвійним святом: моїм першим дзвоником і її весіллям.
Я дуже люблю свою сестру. Вона у мене найкраща, і для мене завжди залишиться найкласнішою!
Сестра, яка була для мене і мамою, і взірцем стилю
Сестра Людмила Зелениця розповідає, як вчилася у старшої сестри стилю.
У нас зі Світланою десять років різниці. Вона завжди була для мене не просто старшою сестрою, а наче друга мама — піклувалася про нас, молодших, оберігала, допомагала. Для мене вона з дитинства була взірцем у всьому — і в поведінці, і навіть у стилі.
Сестра, яка була для мене і мамою, і взірцем стилю! Я добре пам’ятаю, як одного разу Світлана приїхала з навчання в модному джинсовому сарафані. Він мені так сподобався, що я тоді навіть запитала: «Ти залишиш мені його, коли я виросту?» Для мене вона завжди була еталоном краси й смаку. А ще пам’ятаю її весільне вбрання — особливо ті модні підбори: на платформі, високий каблук та зі стильними закльопками. Я тоді тільки мріяла, щоб колись сестра мені їх віддала.
Дитячих моментів зі Світланою в пам’яті збереглося безліч. Як вона вчила мене кататися на велосипеді. Як привозила нам торт, завжди коли приїздила з навчання. Як у день свого весілля все одно відвела мене й молодшу сестру до школи, а вже потім побігла збиратися нареченою. Для мене це була справжня казка — сестра у весільній сукні, і водночас така уважна, турботлива до нас.
А ще особливим спогадом стало народження її першої донечки Ірини. Я тоді часто приходила до Світлани в гості, допомагала доглядати дитину. Вона була така маленька, мов лялька. Я любила катати її у дитячому візочку, накривати зверху накидкою з гіпюру з рюшами. Для мене це було справжнє диво — ніби власні дитячі мрії ожили поруч із сестрою та її дитиною.
Я вдячна долі, що маю таку сестру, як Світлана. Вона завжди була для мене прикладом, підтримкою і моєю гордістю.
«Мама, бабуся, прабабуся — наша опора і натхнення»
А це вже спогади нас, дітей та онуків, бо Світлана — це і мама, і бабуся, вона з нами усіма упродовж усього життя. Який би спогад не виринув із дитинства чи юності — там завжди поруч мама й тато.
Донька Ірина: Добре пам’ятаємо, як мама брала нас із собою на роботу, коли працювала ваговичкою на елеваторі в селищі Залізничне. Ми проводили з нею цілий робочий деньі на елеваторі, у ваговій. Під’їжджали вантажівки на величезні ваги, мама фіксувала їхню вагу з зерном і вже без збіжжя, а всі записи вносила у великі амбарні книги. Нам з сестрою також давали такі книги-зошити, аби ми могли малювати в них. Це було дуже цікаво й для нас стало особливими спогадами дитинства.
Із дитинства ми завжди були стильно одягнені, навіть перед однолітками могли похизуватися новинками моди. Перші обновки завжди з’являлися саме в нас: пальто, капелюх, чобітки, сарафан чи спідниця.
А ще пам’ятаємо, що наші батьки майже не ходили в школу на батьківські збори. Якось мама сказала: «Про вас завжди говорять тільки хороше, а слухати про тих, хто погано вчиться — навіщо?» У цьому ми бачимо її велику заслугу. Бо саме мама з татом навчили нас відповідальності.
Зараз мама незамінна підтримка вже для нас, дорослих. Вона стала опорою й для наших дітей — Вікторії, Аріни, Софії та Артура. Вони завжди були в центрі її уваги, відчували тепло й любов.
Вікторія та Аріна згадують, що саме бабуся навчила їх плавати на морі, а ще — кулінарним секретам. Її смачні страви та любов до готування передалися й нам, онучкам. Софія пригадує літні канікули в бабусі, довгі щирі розмови, коли можна було ділитися думками й мріями.
Вікторія згадує: «Пам’ятаю, що в дитинстві бабуся з дідусем брали мене з собою, коли ходили в гості до друзів. Це було дуже весело. Ми їздили завжди разом на річку і на море. Бабуся навчила мене всього: від того, як почистити картоплю, до того, як ліпити вареники. Це вплинуло і на мій вибір професії — я пішла вчитися на кулінара».
Аріна каже: «З бабусею було найкраще вчити вірші та робити домашнє завдання, з нею все виходило легко. І саме вона навчила мене варити борщ. А ця страва не всім вдається смачною. Я вмію».
Софія пригадує: «З бабусею ми завжди готували багато смачних страв, у тому числі ліпили вареники. Це було класно й дуже весело».
Донька Лариса зізнається: Мамина рішучість і сміливість навчили нас, що завжди потрібно йти вперед, досягати цілей, не здаватися й вірити в себе. Ми справді відчували себе особливими дітьми серед інших — і це багато чого варте. Усю цю мамину мудрість ми вже передали своїм дітям — Світланиним онукам.
Для всіх онуків бабуся Світлана стала однією з найавторитетніших людей у житті, джерелом любові, порад і натхнення.
Для доньок вона завжди була і залишається не лише мамою, а й найсвітлішою людиною, яка вміє робити щасливими всіх навколо.
Вітаємо з ювілеєм!
Життя нашої найріднішої дружини, мами, бабусі, сестри. подруги Світлани — для нас усіх взірець того, як любов до рідних, до життя здатні творити дива.
Іменинниця виростила дітей, була опорою для чоловіка й рідних, тепер має теж подарунок долі — онуків і правнука, а сьогодні залишається натхненням для всіх, хто поруч.
Її мудрість, гумор, доброта й енергія — це скарб, яким дорожить родина і який цінують друзі.
65 років — це не підсумок, а новий початок. Адже поруч рідні, у серці любов, а в очах — жага до життя.
Дорога наша іменинниця, нехай попереду буде ще багато квітучих весен, затишних вечорів у родинному колі й щасливих днів, наповнених світлом!
