Шкільництву нашого краю досі не надавалось особливо уваги краєзнавцями і дослідниками історії, хоча якщо глибше подивитися в історію й погортати документи різних часів — стає зрозумілим, за яких правителів яке було ставлення до освіти. Усталено насаджена нам уява, що з дідів-прадідів селяни, зокрема, і в Присамар’ї, жили бідно й були цілковито неграмотними.
Коли ж вдалося доступитися до справжніх «держателів істини» — документів кількох архівів різних країн (а про Миколаївку, наприклад, виявив цікаві документи навіть в державному архіві Естонії, хоча найбільше їх, звичайно, у кількох ключових архівах колишньої російської імперії) — то історичне тло склалося досить відмінним від нав’язаної більшовицькою ідеологією історії України, а відтак й минулого нашого краю.
Отож, моїм найбільшим відкриттям став той факт, що в селі Миколаївка (а на той час це ще слобода Нікольська (Микольська)), а також, між іншим, і в слободах Дмитрівській та Петропавлівській) школа існувала вже в 1784 р. Кажу – ВЖЕ ІСНУВАЛА, а виникнути вона могла ще раніше, ймовірніше всього, в перші роки переселення пікінерів влітку 1776 р.
Знайомлячись з «Описанием Павлоградского уезда жителям, казенным, публичным и партикулярным строениям также церквам и прочему», яке архівісти датують початком 1784 р., надибую на твердження, що в нашій Миколаївці тоді була одна церква дерев’яна і одна ШКОЛА дерев’яна, що «содержатся от подаяния добрых дателей».
В іншому документі - «Описание Павлоградского уезда местечек, сел и деревень и жительствующих в них разного звания людей и с прочем» на кінець 1788 р. також згадується одна дерев’яна школа у Миколаївці, що утримується від «доброхотных дателей»…
Виявляється, що Миколаївка, схоже, вже з моменту свого заселення мала освічену громаду, яка цінувала грамотність і прагнула давати освіту дітям. Такі висновки навіяли нові архівні знахідки. Серед документів Торської військової канцелярії знайшовся запис від 23 вересня 1776 року, складений обозним Луганського пікінерного полку Кирилом Колесниковим. У ті часи, якщо людина була неписьменною, документи підписували за неї інші особи, з відповідним посвідченням. У цьому ж документі чітко зазначено: «К сему доношению луганского пикинерского полку полковой обозный Кирила Колесников руку приложил». Це означає, що дві сторінки документа були написані ним особисто.
В іншому архіві у справі «Про дозвіл генерал-майору побудувати млин на р. Самарі» знаходимо дозвіл мешканців сучасної Миколаївки на побудову генерал-губернатором Новоросії млина на річці Самарі, датований 24 червня 1781 р. У ньому вони підтверджували, що підтоплення сінних покосів, лісових угідь і ріллі на землях, що належать сільській громаді, не буде, і додають, що «з жителів слободи Микольської у названому капітаном Василем Новицьким місці водяного млина будувати ніхто не хоче». Оскільки поселяни, які давали це свідчення, виявились неграмотні, то від їхнього і від свого імені цей документ також ще підписали («а вместо их неграмотных по их рукоданному прошению и себя руку приложили») «отставной вахмистр Кирила Колесников, отставной вахмистр Иван Марков, отставной квартмистр Василей Конкин». Власне, всі вони — колишні пікінери та по-сучасному офіцери (вахмістри, квартмістри) Луганського пікінерного полку, яких з сім’ями переселили з міста Тора на землі вздовж берега Самари.
Вдалося знайти більше інформації про одного з підписантів — Кирила Колесникова, який у 1778 році служив вахмістром. До його обов’язків входила допомога командиру ескадрону пікінерного полку в проведенні стройової підготовки, а також організація господарства та підтримання внутрішнього порядку. Це звання було найвищим серед унтер-офіцерів того часу.
Кирило Колесников був одним з трьох «виборних від громади» слободи Микольської, кого селяни уповноважили особисто зустрітися з Азовським генерал-губернатором В. О. Чертковим у 1778 р. і клопотатись про спорудження церкви в поселенні. Цілком ймовірно, що не лише Кирило був освіченим, а й інші переселенці. Та й дітей у родинах було багато, тому напевне й самоорганізувались для навчання дітей грамоті, відтак і утворили школу.
Кирило Колесник (ов) одним з перших у 1776 р. переселився з м. Тор до слободи Микольської зі своєю родиною та родиною брата, і вони разом з молодшими братами і сестрою жили великою однією родиною, яка загалом нараховувала 13 осіб. Кирило був старшим сином у батьків – у 1776 р. йому виповнилось 30 років, і він був одружений на Анісії, донці Спиридона, у них на час переселення було вже троє дітей: Федосія (9 років), Ганна (4 роки) та Мотрона (півтора року) жили разом із родиною молодшого брата Стефана (28 років), де були його дружина Олена Іванова (26 років) та діти Катерина (4 роки) і Андрій (2 роки). Під одним дахом також мешкали брати Іван (26 років) та Петро (15 років) і сестра Агафія (22 роки). 2 лютого 1784 року донька Кирила, Феодосія, вийшла заміж за мешканця державної слободи Григорівки Кирила Павловича Липченка.
Отож, достеменно невідомо, хто ж саме навчав дітей у тій микольській школі, але цілком ймовірно, що Кирило та його брати (а родина на загал була грамотною), а також досить освідчений батько Силуан, який читав книжки й іноземними мовами, також могли долучитись до навчання микольських дітлахів.
Я не випадково закінчення прізвища Колесников взяв у дужки. Звісно, ми усвідомлюємо, що то зросійщене написання українського прізвища Колесник. І вдалось докопатись до першоджерел, коли таки дійсно дід Кирила у 1724 р. давав такі свідчення про себе: «Бахмутської провінції містечка Тор житель кінної служби козак Микита Омелянів син Колесник за світлою і непорочною євангелічною заповіддю правду сказав: від роду мені п’ятдесят років, уродженець я містечка Бохова мостової служби з того містечка /служив у них/, тому тринадцять років служу в козаках за визначенням колишнього торського управителя Семена Шеволдиника». Микита працював на бахмутських соляних заводах «без платні і за цю службу подать з мене не береться, а землі у мене немає». Для прожиття займався косінням трави на степовій землі.
Сьогодні лишається всього лиш подивуватися, як Микиті Колеснику вдалось дати освіту своєму синові Силуану, а останньому — відповідно своїм дітям, зокрема, й Кирилу. Вірогідніше за все, саме родина Колесник (ова) стала промотором і першої школи в слободі.
Лише можемо припускати, хто ще міг долучитися до вчителювання. Імовірно, це міг бути дячок церкви, заснованої в слободі в 1781 році, Іван Самоборщенко (народжений у 1764 році), який ретельно вів метричні книги цієї церкви (на жаль, донині збереглася лише одна з них — за 1784 рік). Можливо, священник церкви також опікувався освітою дітей прихожан, адже згодом у церковно-приходських школах саме священники часто навчали Закону Божого. Першим священником у 1781 році був призначений Карпо Митницький, уродженець Польщі (народжений у 1742 році). Він переїхав сюди з сім’єю, серед його дітей була донька Євдокія та син Степан, який, на жаль, помер у 17 років у Миколаївці 29 червня 1784 року.
Очевидно, всі грамотні батьки прагнули навчити своїх дітей письму й читанню. Так, вахмістр Іван Марков, батько синів Івана (5 років) та Харитона (3 роки) станом на квітень 1776 року, ймовірно, також міг долучитися до шкільництва в Микольській.
Цікаво, що в не досить густозаселеному на той час краї 24 листопада 1777 року була відкрита Катеринославська духовна семінарія. Хоча її головною метою була підготовка кандидатів у священство, з перших років там навчалося багато дітей цивільного походження — синів чиновників, офіцерів та поміщиків. Семінарія приймала учнів із Полтавської та Катеринославської губерній. На жаль, документів того часу збереглося мало, тому можемо говорити лише про дані за 1788 рік, коли з 259 учнів 59 не належали до духовенства, та за 1792 рік, коли серед 327 семінаристів було 81 цивільний. Відомо також, що у 1785 році 30 семінаристів консисторія направила до Катеринославського намісницького правління для зайняття цивільних посад.
Чому згадав тут цю семінарію? Адже після здобуття освіти в слободських (сільських) школах саме там могли продовжувати навчання діти з поселень Присамар’я. На жаль, зберігся лише список семінаристів за один рік – 1788, і в ньому знаходимо двох учнів – з с. Петропавлівки і с. Дмитрівки, а скільки і з яких сіл їх могло бути й в інші роки?
18-річний Дмитро Соколовський, син протопопа с. Петропавлівки Якова Соколовського вступив до семінарії 9 вересня 1785 р. Він навчався у школі вищих класів латинської граматики. До речі, це його батько – Яків Солоковський – освячував церкву Св. Миколая у слободі Микольській (нині с. Миколаївка) 25 травня 1781 р.
Того року в семінарії було шість шкіл: богословський клас (18 учнів, з них цивільного походження – 1 учень), школа філософії (23-5), школа риторики 58-10), школа вищих класів латинської граматики (53-14), школа нижчих класів латинської граматики (43-12), російський клас (64-17).
Другим нашим краянином серед семінаристів значиться 14-річний Данило Ставровієвський, син священника церкви с. Дмитрівка Іоанна Ставровієвського. Він вступив до російського класу семінарії 29 вересня 1788 р., але вже 14 жовтня полишив навчання, проте встиг зарекомендувати себе як такий, що досяг «неабиякого успіху».
Як довго проіснували сільські школи у Миколаївці, Дмитрівці та Петропавлівці, достеменно невідомо. Тодішній імперський уряд не був зацікавлений у розвитку освіти серед селян. Хоча у 1782 році була створена Комісія із влаштування народних училищ, а в 1786 році оприлюднено Статут народних училищ, створення навчальних закладів відбувалося дуже повільно.
Реформа освітньої системи, що відбулась у 1801-1802 рр., і в рамках якої було створено Міністерство народної освіти, надавала більше шансів на повернення шкіл і в такі села, як Миколаївка, Дмитрівка чи Петропавлівка, бо новий статут визначав, що існують початкові школи двох розрядів — повітові та парафіяльні училища.
Фото ілюстративне (картина «На уроці грамоти у д’ячка» Івана Владимирова).
Проте Миколаївці цього разу не поталанило, і єдине парафіяльне училище Павлоградського повіту було відкрито в сусідньому селі — Дмитрівці. Вдалось знайти в архіві документ про це — «Справа про відкриття парафіяльного училища в казенному селі Дмитрівка Павлоградського повіту Катеринославської губернії». Училищний комітет Харківського університету повідомляв міністра народної освіти: «Катеринославської губернії Павлоградського повіту в казенному поселенні Дмитрівка 19 лютого цього [1811] року відкрито парафіяльне училище, в яке вступило десять учнів. Наглядачем цього училища є поселянин Амполікий, а вчителем диякон Левицький». Та проіснувати йому довго не судила доля — у квітні 1824 р. Дмитрівське приходське училище було закрито. У листі департаменту народної освіти до Міністра духовних справ і народної освіти від 18 квітня 1824 р. говориться: «Дмитрівське парафіяльне училище, що знаходиться в Катеринославській губернії в слободі Дмитрівка, не отримуючи нічого потрібного для свого утримання від місцевої громади, не може далі існувати, ось чому комітет [Училищний комітет Харківського університету] визнав необхідним ліквідувати його і виключити з навчального відомства». Упродовж наступних кількох років подібна доля спіткала й інші повітові та парафіяльні училища на Катеринославщині — вони були ліквідовані «у зв’язку з нестачею коштів на їх утримання».
У наступні 35 років освіта цілковито занепала, і кілька поколінь дітей сіл Присамар’я, по суті, були позбавлені формальної освіти. Лише деякі селяни, які вміли читати та писати, усвідомлено передавали свої знання дітям у процесі домашнього навчання. Цікаво, що в той час також з’явилася вимога до сільських громад обирати з юнаків кандидатів на волосного чи сільського писаря та надсилати їх до повітового училища для навчання. Досить часто можна натрапити на документи того часу, які підписувалися лише писарем, а старшина громади, який не вмів писати, ставив свою печатку.
Гіпотетично, діти миколаївських, дмитрівських, петропавлівських державних селян (а саме такий статус мали мешканці цих сільських громад) могли навчатися у Павлоградському повітовому училищі. Власне, повітові училища, що були створені водночас з тим, заснування якого водночас відбувалось і в Дмитрівці, були «відкриті для людей усіх станів, в особливості призначені для того, щоб дітям купців, ремісників та інших міських обивателів, разом із кращою моральною освітою, надати ті відомості, які за способом життя їх, потребам і вправам, можуть бути їм найбільш корисні». Навчальний план традиційно включав такі дисципліни: Закон Божий, Святого письма і церковну історію; російську мову, включаючи вищу частину граматики; арифметику; геометрію до стереометрії включно, але без доказів; географію; скорочену загальну і російську історію; чистописання, креслення і малювання.
До того ж 30 листопада 1837 р. почесним наглядачем Павлоградського повітового училища призначено було петрівського поміщика Івана Петровича Герценвиця, онука того самого Івана Івановича, який відкупив у колишнього Новоросійського губернатора Миколи Даниловича Язикова його рангову дачу з селами Катеринівка та [Мало]Миколаївка. Посада почесного наглядача, як і переважна більшість інших виборних посад того часу, надавала досить високий суспільний престиж і низку службових привілеїв.
Обіймаючи її, Іван Петрович Герценвиць вважався державним чиновником, кандидатуру якого затверджував міністр народної освіти, сповіщаючи про це на шпальтах «Журнала Министерства народного просвещения». Відтак почесний наглядач був чиновником відомства Міністерства народної освіти, хоча й не отримував штатної платні, а навпаки, сам мав робити пожертвування на користь навчального закладу. Посада наглядача училища була дуже популярною серед дворян, оскільки гарантувала отримання чинів (а як наслідок, і особливою поваги у суспільстві). Вже 31 січня 1838 р. він отримав чин губернського секретаря. Вочевидь, не без особистої долученості почесного наглядача Герценвиця, у 1838 р. Міністерство народної освіти дозволило Павлоградському училищу викладання ще двох дисциплін — французької й німецької мов.
Відомо, що впродовж 1843–1852 років у Павлоградському училищі навчалося загалом 1042 учні (з них 430 — діти дворян і чиновників, які не могли собі дозволити виховувати дітей у гімназії). Таким чином, більшість учнів все ж таки належала до податних станів (міщани, ремісники, державні селяни, «сільські обивателі»). На жаль, відомості про учнів не збереглися, але можна припустити, що й миколаївські діти там навчалися, принаймні ті, хто потім обіймав посади сільського та волосного писаря.
Цікаво, що далеко не всі учні закінчували навчання. Протягом 1836–1854 років кількість тих, хто вибув з повітового училища до закінчення навчання, майже в 3,5 рази перевищувала кількість тих, хто отримав відповідні атестати. Павлоградське училище було одним з найбільших у Катеринославській губернії. Станом на 1 січня 1855 року воно поступалося лише Катеринославському, де навчалося 162 учні. В самому ж Павлоградському на той час було 126 учнів, у Бахмутському — 125, Олександрівському — 104, Новомосковському — 102 і Слов’яносербському — 57.
Хоча повітові училища утримувались за рахунок державної скарбниці, проте перебування на посаді почесного наглядача фактично вимагало від того, хто її обіймає, щорічної сплати певних внесків на користь училища. Отож, почесний наглядач виступав одночасно й у ролі благодійника, заохочуючи й інших дворян до таких кроків. Майже 75 % надходжень училища були особисто від Івана Петровича Герценвиця, який відзначився неабиякою щедровністю. За 19 років він пожертвував 4946 руб., зокрема, на ремонт приміщення училища і на бібліотеку 1131 руб.
До реформи 1861 року практично єдиним освітнім закладом у сільській місцевості Російської імперії були церковно-парафіяльні школи. Імператорський указ від 26 січня 1804 року передбачав створення початкових шкіл у селах, і навчання селян мав бути обов’язком духовенства. Проте в селах Присамар’я це не стало практикою, і церковно-парафіяльні школи з’явилися значно пізніше — вже наприкінці століття. А в між часі (в середині століття) відкривалися у наших селах школи (вірніше — вони називалися училищами) Міністерства народної освіти та земські школи… Але про них — окремі оповіді.
Олександр Сидоренко
м.Київ
