Іван Кобець: "У мене був лише один шлях – на Батьківщину!"

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

"Дід був для нас завжди взірцем в усьому – в праці, в служінні народу, в любові до Батьківщини, – говорить  житель села Дмитрівки Олександр Борисенко. Щороку вся наша велика родина збиралася на його подвір'ї в день народження і в День Перемоги. Ми уважно слухали його розповіді, дивувалися його дивовижній пам'яті – у 90 років він декламував напам'ять вірші Шевченка! Розуміли, що не можемо зупинити час, не можемо повернути дідусю здоров'я і молоді роки".

Фото із сімейного архіву

Ось і виникла думка: зробити відеозапис його розповідей. Дідусь погодився записати спогади на відеокамеру. Було це в травні 2006 року. А в липні дідуся не стало. Переглядаємо запис, згадуємо його. Хочемо, щоб і читачі нашої газети дізнались про нашу рідну людину – Кобця Івана Захаровича, який більш за все на світі любив Україну і наш рідний край. І якому вдалось здолати довгий шлях додому.

Олександр Борисенко передав до редакції відеозапис зі сповіддю свого діда та фотодокументи. На відео, немовби книгу, переказує сторінки свого життя Іван Захарович Кобець. Чітко називає всі дати, прізвища учасників подій, географічні назви.

Життя простого чоловіка, якому довелося пережити голод, поневіряння, війну, полон, нацистські концтабори і післявоєнні табори СРСР. Знущання фізичні і моральні, приниження і біль, не зламали його, не знищили людську гідність. Він знову й знову піднімався, щоб йти. Подолавши шлях через всю Європу, Іван стає до лав руху Опору в Франції. І лише в 1947-му році зміг повернутися в рідне село.

Ось його розповідь від першої особи.

Батьки мої були простими селянами

Фото із сімейного архіву

Обоє були вихідцями з бідних родин. Навіть коней у них не було. Зійшлися докупи після одруження, працювали, дбали про господарство. Розбагатіли – коней купили. А тут колективізація, то й довелось коней здавати в одну колгоспну стайню. Спочатку колективізація була добровільною. А потім стала суцільною. А все, що люди надбали, треба було віддати для спільного майна колгоспу.

Батько розповідав, що до колгоспу брали не всіх. Найбагатших селян називали куркулями, їх висилали, а майно відбирали в колгосп. Куркулів відправляли на Кольський півострів з документами добровільних переселенців. А насправді ніякої добровільності не було.

Батьки працювали на рядових роботах увесь час. А 11 квітня 1915 року народився у них я. Було це у великому селі Миколаївка Павлоградського повіту Єкатеринославської губернії.

У сім'ї було троє дітей. У голод один брат помер. Лишилися ми з братом Яковом. Жили в батьківській родині до призову в армію.

У молоді роки працював вчителем

Закінчив я школу добре, то мені й дали путівку, щоб я пройшов навчання і йшов до школи вчителювати. Працював я вчителем молодших класів спочатку рік в хуторі Сидоренків Миколаївської сільської ради, а далі був переведений в село Дмитрівку. Був це 1934-1935 навчальний рік. До цього часу пам'ятаю, як любили діти читати, вчити вірші напам'ять і навіть самі вірші писали. А я знав напам'ять й дитячі вірші. А ще завжди любив читати напам'ять твори Тараса Григоровича Шевченка. (На відео Іван Захарович декламує звернення Тараса Шевченка до Івана Котляревського).

На той час моїми кращими друзями були Сашко Пожар, Мусій Мошник, Іван Хомич. Та вони дуже швидко одружились, а я ще парубкував. Настав і мій час весілля гуляти. Взяв я молоду простеньку дівчину Серафиму Макарівну Червону, яка й стала моєю дружиною на увесь вік. Прожили ми разом 58 років. А з 1994-го року став я удівцем.

Зараз я на опікуванні своїх двох доньок Зої і Ніни.

У 1935-му році був призваний до лав армії

До війни народилась у нас дівчинка – доця Зоя. А тут призвали мене служити в армію. Так як я був грамотний і простого селянського походження, мене записали в полкову школу молодших командирів. Після закінчення школи я отримав звання старшого сержанта і був направлений в місце формування військової частини 46-го стрілкового полку в районі Новгорода. Згодом перевели в Ленінград, а звідти на острів Езель (Естонія), де я й служив до початку війни.

Служба проходила нормально. У полку були вихідці з робітників і селян з усіх куточків Радянського Союзу: з Талліна, Краснодару, Вінниці, з Уралу й Сибіру.

Всі були віддані справі захисту Вітчизни, служили на совість.

Вранці 22 червня 1941-го року політрук оголосив: "Германія пішла на нас війною!"

В  країні оголошено воєнний стан. А це означало, що всі накази виконувались чітко й негайно. На острів нападали з усіх кінців – з моря, з повітря. Окупанти висадили десант мотоциклістів – його було знищено нашими військами. Але наступ ворога не припинявся.

Щоб відбити атаку, потрібні були великі сили і техніка. А ми почали слабнути, чекали підмоги, а її не було. Нам сказали, що війська повинні підійти вночі, по-іншому до острова неможливо було дістатись. А наша частина на острові вже не могла чинити опір ворожим військам, які все насувалися й насувалися. 

Я був кулеметником. Без наказу стріляти нам було не можна. А ми знаходились від градом куль. Я отримав поранення в ліве плече.

Великий намет – польовий шпиталь

Забрали мене санітари у великий намет-шпиталь. А там нашого брата вистачає – хто в руку поранений, хто в ногу, хто без ока, в кого голова перев'язана. Всі запитували лиш одне: коли поранених вивезуть на материк. І знову така є відповідь: тільки вночі! Адже острів був для ворожої авіації, мов на долоні. Вдень перевезти шпиталь було неможливо.

Наші очікування перервали розвідники-окупанти, які ввірвались у намет. Познімали карабіни, ціляться в поранених, погрожують розстрілом. Потім підійшли до лікаря й запитують, тикаючи на нас: хтось з них воювати зможе?

Лікар відповів:

"Ні. Всі, хто тут є, вже для війни списані"

Німці на мотоцикли та й поїхали.  Що буде далі – ніхто не знав. Ввечері приїхала машина, німці зайшли в намет і показують нам, щоб ми туди сідали. А майже всі неходячі. Тоді вони за руки й за ноги почали жбурляти всіх в кузов. Серед них був і я. Машиною вивезли з шпиталю всіх у центр острова в бухту Куресааре. Так почався полон.

Їжі й води ніхто не просив і ніхто не давав

Місцеві жителі намагались підтримати полонених, кидали пакуночки харчів через проволоку. Але зголоднілі полонені накидалися на ці пакунки, рвали на шматки, розтрушували і нікому нічого не попадало. А німці відганяли всіх від колючої проволоки й забороняли кидати харчі.

У порівнянні з іншими я відчував себе краще – міг пересуватися. Зі школи знав декілька слів німецькою. Підійшов до часового з відром і прошу: "Комрат, кранк, ніхт вассе…" , мов товариш хворий, хоче пити, води немає і показую на мельницю. Відпустив мене вартовий. А я лише прийшов до млина, люди почали мені кидати у відро, хто хліба, хто крупи. Приніс тяжкопораненим товаришам хоч деякий харч. Знаходились ми у таборі до грудня 1941 року.

На материк

"Морген аллес век"

Крикнув вартовий. Куди це той "век" ми не знали. Вранці всіх погнали на пристань. Зрозуміли ми, що будуть нас перевозити на материк. Бігли ми чимдуж під дулами автоматів. Хто спотикався – пристрілювали. Хто відставав – теж. Ми були виснажені, голодні, обезсилені. І кожен – поранений. Сил долати відстань до берега не було. А німцям тільки того й треба: впав – застрелили.

Із документальних джерел:

Більша частина радянських військ, які охороняли архіпелаг, загинула або попала в полон. Втрати підчас операції: 230 солдат загинуло, 2 760 чоловік пропали безвісти; 12 875 – потрапили в полон.

Концтабір Вільянді

Нас переправили на материк. Скільки очі бачили – колюча проволока. Концтабір Вільянді. Ніхто не знає, скільки там було людей. Сюди звозили й зганяли звідусіль. Про харчування й не балакай. Німці чекали, доки помруть найслабші. Тулилися по кутках. Холод був неймовірний. Вибрали мене як ходячого в похоронну команду. Було нас 10 чоловік. Ми збирали померлих по табору, вивозили за місто й складали в траншеї. Прикривали як могли земелькою й снігом. А навесні їх загорнули в одну братську могилу трактором.

Наша бригада разом з охороною їздили в степ збирати мерзлу капусту, гичку буряка, якісь ще лишки на полі. Все це привозили в табір, засипали в котли, варили баланду. Така була наша їжа. Та й за нею шикувалась черга й сварились люди – на всіх не вистачало. Невмоготу стало все те терпіти. Почали говорити про бунт. Вирішили по сигналу всім натовпом  навалитись на ворота і втекти. Вже почали виходити бараками. А тут чуємо: щось за шум біля воріт. Придивились – сліпий дідусь з хлопчиком. Проситься він:

"Пустіть мене, я їм поспіваю"

Не знаю, як йому вдалось вмовити вартових, та до табору він зайшов. Хлопчик почав гукати, щоб ми зібрались біля діда. Ми підійшли. Дід почав співати про рідну землю, про тяжку долю полонених. А тоді серед пісні говорить: "Сини мої! Не робіть того, що ви задумали! Багато крові й смертей буде. А свого ви не доб'єтесь! Потерпіть ще день-два і легше вам стане". Та повернув з хлопчиком до воріт.

І правда – через два дні приїхали машини і почали кудись вивозити людей по 50 чоловік за один раз. Виявляється, вивозили здоровіших дороги від снігу чистити. Попав і я туди. Там сила потрібна була, тож хоч один буханець на 10 чоловік, а давали. Та ще й суп який-небудь з кісток риби.

Та інша біда напала – воші! Пішов по табору черевний тиф. Температура спалювала людину миттєво. Підказав мені один товариш сорочку в снігу виваляти, а потім на буржуйку повісити, щоб гнид знищити. Таку процедуру я щоночі повторював. Мабуть, це й спасло мене від страшної хвороби.

Всіх, хто вижив, роздали в найми на фабрику естонцям

Багато померло тієї зими, а тих, хто пережив страхіття, роздали капіталістам. Естонці не любили ні росіян, ні німців. Вони самі хотіли хазяйнувать на своїй землі. Лаяли наші господарі й нас, і німців. А в роботі до нас ставились дуже погано.

Попав я працювати в підвали, де нафту добували. Весь день в холодній воді. Ноги просто відказували. Я хоч на хвилину старався вийти зігрітись – мене били й знову кидали у воду. Вирішили ми з товаришами воронежцями Шурміним і Муравйовим тікати й іти на Ленінград. Домовились після роботи заховатись  в траншеї. Сховався я, дочекався темноти, почав товаришів шукати, а їх немає. Раз, другий пройшов – нікого! Зоставалось лише одне – йти самому.  Пішов куди попало. А тут – річка! Що робити? Плавати я вмію. Але ж холодно – березень! Треба в одну руку одяг, а іншою гребсти. Не ризикнув, пішов місток шукати. І прямісінько в руки вартовим естонцям, які на мосту чекали:

"Ану йди, чорт тебе візьми! Ось ти сам і прийшов! І ловити не прийшлось"

Забирають мене та й ведуть в той табір назад. Йдуть вони та мізкують, що зі мною робити. Один з них розвертається та як ударить мене прикладом в спину. А інший якби вже й добити мене. А я йому:

"Ніхт! Кляйне кіндер дома!"

На себе показую. Повели мене в табір, здали поліцаям.

Прийшов директор фабрики та давай випитувати, з ким я втечу планував. Розуміють, що одному бігти неможливо. Я сказав, що сам. Директор пішов, а поліцаї як почали мене бити кабелями скрученими. Не болить, а пече. А згодом свідомість втрачаєш. Втягли мене в камеру та й кинули. Наступного дня директор знову запитує: з ким? Я мовчу. Він мені: "Скажеш  кушай хліб, масло" й на стіл показує. Я ні слова. Він пішов, а поліцаї знову мене бити. Шкури вже на мені не було. А ввечері тих поліцаїв та до мене в камеру посадили. Це вже пізніше мені сказали, що хтось підкинув записку директору фабрики, що поліцаї втекти хочуть і цукор і масло збирають. У них зробили обшук і все це знайшли. Тож і кинули їх в камеру. Це вже за мене мстили ті, кого я не видав. Бо була в нас така домовленість відомстити за товариша.

Вночі приїхала машина, яку всі "чорним вороном" називали, заперли мене туди, а за мною й поліцаїв та й закрили на замок. Я вже й з життям попрощався. А ми їхали дуже довго. Приїхали, відкривають двері "воронка", а переді мною напис великими буквами: "Штрафтабір Тарту".

У штрафтаборі тримали тих, кого першими планували знищити

Так і опинився я в одному таборі поряд зі своїми катами. Разом йдемо на роботу, разом живемо. Робота була нелюдська: лопатою вантажити щебінь, молотом довбати камінь. А треба ще все це  навантажити на візок. А норми такі, що злягти можна.

Дійшли до нас чутки, що на Волховському напрямі наші війська почали наступати. Забігали окупанти. Почали думати, як полонених вивезти, щоб руським підмоги не було.

Під'їхали товарні вагони, всіх запхнули туди, мов худобу й повезли в Німеччину. Скільки тієї робочої худоби для окупантів везли й порахувати важко.

Привезли в Дублін. А німці сказали: карантин! Зупинились ми тут на 20 днів, щоб вивести вошей та продизенфікувати вагони. Ось тут вже наступила наша влада – ніхто не заходить. І пішли ми по камерах поліцаїв вишукувати та знищувати. Отака була розправа з нашими мучителями й зрадниками. Коли закінчився карантин, вагонами нас повезли в Німеччину.

Місто Мец, шахта Іда: на французькій шахті хазяйнували німці

Працював разом з такими ж як я невільниками. Було нас 150 полонених. Треба було по 6 вагонів руди  за зміну навантажити. Не встигали, залишалися на нічну зміну. Вода зверху капає, холодно. Неможливо було витримати!

Знову думка виникла про втечу. Знайшов я собі надійного та впертого напарника азербайджанця Якова Агоєва. Він до війни був журналістом, добре знав німецьку мову. Та не признавався нікому, щоб німці його перекладачем не взяли. Вирішили ми вдвох тікати. Заготовили кусачки, щоб колючу проволоку перерізати та ковдру, щоб на перерізаний дрот кидати, аби не заплутатися.

Таке почуття було – словами не передати. Страшно й лячно, а ще дужче втекти хотілось.

Вдалося нам подолати декілька рядів колючої проволоки. Пробігли ряд стовпів – все! Франція!

Йшов у напрямку Швейцарії

Вирішили ми з Яковом прямувати далі. Французьку я дещо знав: мене вчив друг Мішель, я запитував, як головні фрази говорити, а він мені відповідав. 

70 кілометрів пройшли ми Францією, обминаючи великі міста й села. Ночували, де прийдеться. Одного разу натрапили на приміські будиночки – дачі. Людей там не було. Тож декілька днів ми провели в маленьких сховищах. Якось побачили ми двох чоловіків зі зброєю. Злякалися. А діватися нікуди – вийшли ми, заговорили:

"Бонжур, ми гарні люди"

Розговорились, вони сказали, що вони охороняють цю територію. А ще повідомили, що у місті є організація, яка допомагає втікачам, забезпечує навіть документами. І навіть назвали адресу: площа Ротердам, дім 10. Запитати Данілова. Домовились, що вони привезуть нам наступного дня нам одяг. Яков вирішив поїхати з ними, щоб знайти ту організацію. Обіцяв повернутись наступного ранку. Він так і не повернувся. А я зрозумів, що мені треба залишати це місце. Далі я пішов сам.

Місцевість була невідома. Гори хвилями, по горах мішаний ліс.

Коли вибився із сил, вирішив спуститись до села. Зустрів чоловіка похилого віку, який рубав сосну. Він зрозумів, що я із втікачів і запропонував свою допомогу, розповів, що проти церкви живе мадам Данілова,  яка допомагає всім. Я попрохав зустрітись з російським офіцером і мені пообіцяли. Вже пізніше мені розповіли, що по горах були розставлені пости, які допомагали втікачам і залучали їх до руху Опору проти нацистської Німеччини

Так я став учасником руху Опору

Через 2 дні мене познайомили з офіцером-росіянином. Старша донька господині на велосипеді мені показувала дорогу. Ми вже підходили до потрібного будинку, як вискочив хлопчик, ухопив мене за руку, завів до будинку і закрив на замок. Я злякався й здивувався. Потім прийшов російський офіцер. Він повідомив, що хлопчик мене спас від облави, яка була в місті. Офіцер розповів мені про те, що відкрився другий фронт союзників і сили Опору чинять супротив нацистам. Він запропонував мені вступити в їхні лави. Я згодився. А через декілька місяців англійці й французи почали витісняти німців. Долучилися війська американців. Сили Опору виконали свою місію. Нам треба було вирішувати, до кого примкнути – до американців чи до англійців..

Командиром у нас був Іван Задора з Мінська. Ми з ним дійшли до американських військ, розповіли, хто ми. В штабі розібрались і повірили нам. Зброю ми здали. Поселили нас поряд з американськими наметами.

Допит тривалістю в півтора роки

Приїхала комісія з СРСР. З нами зустрілись, пропонували повернутись додому. Нас завіряли, що проти нас не будуть вести справ, адже війни без полонених не буває. Американці їм не вірили і говорили нам: в Союзі вас чекають тюрми й далекий Сибір. Американці пропонували нам перейти на їхню сторону. Вони поставили великий намет, у якому приймали тих, хто відгукнувся на їх пропозицію. Той, хто відчував за собою вину, – йшли до того намету. Я вини не відчував, у мене був один шлях – на Батьківщину!

Додому нас доправляли Середземним морем. В Москві нас зустріли. А далі – землянки й допит, який тривав півтори року. Мене допитували довго й часто: з ким я був, що робив, де був. Я все повинен був розповісти щохвилинно за всі чотири роки. Мені приховувати було нічого: я розповів усе.

У трудовому батальйоні мене відправили в Башкирію, в Уфу. Там розпочались нафтові розробки. Працював рядовим на заводі. Робота була непростою. Але втоми не було - ми працювали на благо своєї країни. Коли я пройшов всі перевірки, мені запропонували стати вільнонайманим працівником. Я попрохав директора, щоб дозволив мені повернутись додому. Мало кого відпускали - робітників не вистачало. Та через декілька днів директор все-таки відпустив мене. І я повернувся в Україну.

Фото із сімейного архіву

Дорога в Україну довжиною в 12 років

Повернувся Іван Захарович у село Дмитрівку в 1947-му році. Йшов на війну – донька була в пелюшках, а повернувся – вже школярка. З трьох чоловіків, які пішли на фронт, повернувся лише Іван – батько й брат загинули.

Працював спочатку обліковцем, потім закінчив з відзнакою Межівське училище, став працювати трактористом.  В степу пропрацював на тракторі 20 років. Останні роки працював на свинофермі. В 1975-му році вийшов на пенсію. Зберіг бадьорий дух і був прикладом незламності для нащадків. "Ми вчилися у дідуся любити Україну", "Ми вчилися у дідуся любити Україну," – говорить онук Олександр Борисенко.

Коментарі:

Останні новини