Вигнанці з рідного дому: як депортували розкуркулені родини села Миколаївка за межі України

Продовжуємо знайомити вас з історією Присамарського краю. Своїми історичними дослідженнями ділиться з нами Олександр Сидоренко — журналіст і дослідник родом із села Миколаївка.

Навесні 1930 року для багатьох жителів села Миколаївка життя розділилося на «до» і «після». Учора вони були господарями на своїй землі: засівали поля, будували хати, вирощували дітей, планували майбутнє. А вже за кілька тижнів стали «соціально чужими елементами», «куркулями», «контрреволюціонерами».

Їх не судили. Їм не давали права захищатися. Їхні долі часто вирішувалися за кілька хвилин — на зборах, у списках або в кабінетах районних трійок.

Потім приходили люди з постановами. За кілька годин дозволяли зібрати найнеобхідніше. Далі були товарні вагони, далека дорога до спецпоселень і невідомість.

Історії 10 родин з села Миколаївка тісно переплетені з однією з найбільших трагедій українського села — розкуркуленням, що змінило життя цілих поколінь. І після березня 1930 року Миколаївка перестала бути тим, чим вона була до того.

Це не сталося одразу — не було одного моменту, коли село раптом спорожніло. Зовні ще залишалися хати, вулиці, городи, навіть люди. Але внутрішня структура села, те, що тримало його разом десятиліттями, було вирвано майже синхронно — родинами, господарствами, зв’язками, пам’яттю.

Ті, кого вивезли за межі України 4 березня 1930 року через станцію Просяна, не просто зникли з географії. Разом із ними зникла економічна тканина села: млини, реманент, досвід господарювання, логіка сезонної праці, родинні кооперації, звичні маршрути обміну, навіть мовчазна ієрархія поваги, яка тримала сільську спільноту в рівновазі.На їхнє місце прийшла інша реальність.

Колгоспна система не одразу стала стабільною. Вона довго залишалася ламкою, примусовою, залежною від адміністративного тиску. Але головна зміна вже відбулася: село втратило автономію. Воно більше не було самодостатнім світом господарств — воно стало елементом державної економічної моделі.

ЯК У МИКОЛАЇВЦІ ЗАПУСТИЛИ МАХОВИК РОЗКУРКУЛЕННЯ

Наприкінці 1929 року радянська держава остаточно переходить від політики поступового економічного тиску на селян до форсованого зламу всього укладу українського села. Те, що ще в середині 1920-х років виглядало як податкові кампанії, хлібозаготівельні «перекоси» чи адміністративні утиски, тепер набуло нової, моторошної якості. Розпочалася системна операція з ліквідації самостійного селянського господарства. У тогочасних циркулярах це називалося «ліквідацією куркульства як класу», але в реальності йшлося про повне підпорядкування села колективній моделі, де приватна ініціатива оголошувалася підозрілою, а економічна самодостатність — злочинною.

У Миколаївці цей злам відчувався не як абстрактна політика далекого центру, а як раптове й брутальне вторгнення влади в кожне подвір’я. Світ перевернувся з ніг на голову: те, що в традиційному українському селі століттями означало працьовитість, відповідальність і життєвий успіх, у новій системі миттєво стало доказом «соціальної небезпеки» та «ворожим елементом».

Ключовим інструментом терору стали не лише районні уповноважені та чекісти з ДПУ, а й штучно розколота зсередини сільська громада. На місці колишньої селянської солідарності виникла нова каральна конструкція — комітети незаможних селян (КНС). Сільські люмпени та активісти отримали право вирішувати, кому з односельців жити на рідній землі, а хто підлягає знищенню.

Механізм розкуркулення запускався буденно — через «обліки», «перевірки майнового стану» та «складання списків». За цими сухими формулюваннями стояла жива людська драма. У Миколаївці активісти КНС прискіпливо фіксували все: кількість коней та корів, наявність млина, олійниці чи крупорушки, розмір орендованої землі та факт використання найманої праці в гарячу пору жнив. Будь-яка ознака міцного господарства автоматично перетворювалася на звинувачення.

Швидко змінювалася й мова сільського простору. Поважне слово «господар» витіснялося тавром «куркуль», яке втратило суто економічний зміст і набуло карального характеру. Це був вирок. На сільських зборах, які в Миколаївці проводилися дедалі частіше, запровадили новий ритуал — публічне голосування за долі односельців.

Звісно, ці збори не мали нічого спільного з вільним волевиявленням. Вони проходили під щільним наглядом районного начальства та озброєних працівників каральних органів. Атмосфера була наелектризована страхом. Людина, яка намагалася заступитися за сусіда, миттєво опинялася під підозрою і ризикувала сама потрапити до категорії «підкуркульників». Старі сусідські конфлікти, заздрощі та образи трансформувалися в офіційні «характеристики-звинувачення».

Паралельно із конфіскаціями запускається процес позбавлення селян виборчих прав. Проте для Миколаївки це не було новиною — механізм соціального виключення радянська влада успішно випробувала на місцевих мешканцях ще у 1924 році. Тоді до чорних списків «лишенців» внесли 319 осіб, яких уже тоді офіційно таврували «куркулями». Їм суворо заборонили обиратися та голосувати на виборах до Миколаївської сільської ради.

Бути «лишенцем» у селі означало цивільну смерть: людина втрачала доступ до кооперації, медичної допомоги, правового захисту й ставала абсолютно безправною перед свавіллям активістів. Зима 1929–1930 років у Миколаївці стала моментом, коли масове виселення ще не розпочалося, але вся інфраструктура для нього була повністю готова. Списки складено, «категорії» визначено, сценарії зборів відпрацьовано, а механізм конфіскації майна — налагоджено. Село ще фізично стояло на своєму місці, але його жива соціальна структура вже була демонтована.

Найстрашнішим на цьому етапі було те, що розкуркулення подавалося пропагандою як «наведення справедливості» та «боротьба з експлуатацією». Ця цинічна маска нормальності й дозволила тоталітарній системі безперешкодно перейти до наступної, найкривавішої фази — фізичної депортації цілих родин за межі України.

ПАРТІЙНІ ВКАЗІВКИ: МЕХАНІКА ПІДГОТОВКИ ВИСЕЛЕННЯ

Рішення про ліквідацію «куркуля як класу» не виникло раптово на сільському сході — воно планомірно визрівало у тиші партійних кабінетів, шифрованих циркулярів та закритих чекістських зведень. Архівні документи початку 1930 року, віднайдені у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки (ЦДАГО) та Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО), чітко фіксують момент, коли радянська влада перейшла від економічного тиску до масштабної військово-чекістської операції з фізичного очищення землі від її господарів.

У лютому 1930 року органи Державного політичного управління (ДПУ) отримали таємні директиви, де головною метою проголошувалося «очищення території України» від «активних контрреволюційних та куркульських елементів». Найбільш небезпечних господарів, здатних на спротив, планували ізолювати в концтаборах або розстріляти. Для решти була визначена інша доля — масове примусове виселення.

Оскільки Васильківський район (до складу якого тоді входила Миколаївка) рапорти передовиків уже віднесли до зон «суцільної колективізації», вироку уникнути було неможливо. Загалом із таких районів України до Північного краю СРСР планували депортувати 20 тисяч селянських родин.

Депортація розглядалася більшовиками не як кара за конкретні злочини, а як хірургічний засіб назавжди змінити соціальний склад українського села.

Для Дніпропетровської округи встановили кривавий «план» — вислати 701 сім’ю (3505 осіб).

Телеграма Дніпропетровського окружкому партії від 1 березня 1930 року до Петропавлівського райкому звучить як сухий бойовий наказ: «Підготуйте 30–40 багатих кулаків і напівпоміщиків для висилки за межі України». Такі ж директиви з «лімітами» полетіли в усі інші райони округу.

З фондів Державного архіву Дніпропетровської області.

Кампанія розгорталася за жорстким сценарієм: спочатку виявляли та арештовували потенційних лідерів спротиву, а вже потім запускали конвеєр масового виселення. По селах призначалися спец-уповноважені, створювалися каральні «райтрійки». У Миколаївці щодня скликали збори партосередків, комсомольців, жіночих та бідняцьких комітетів, щоб створити штучну ілюзію «всенародного схвалення» терору.

Проте архівні звіти свідчать: одностайності в селі не було. Навіть середняки та окремі рядові комуністи висловлювали обережний, але відчайдушний спротив. У Васильківському районі (включно з Миколаївкою) інформатори ДПУ фіксували на зборах протестні голоси селян: «Навіщо чоловіка кудись то висилати, хай живе, він гарний чоловік», «Куркулів зараз немає, а є трудящі». Траплялися й партійці, які прямо заявляли на закритих засіданнях: «Можна куркуля давити економічно, не вживаючи політичних заходів» або «Хоч він і куркуль, але допомагає бідноті». Подібні прояви співчуття до майбутніх вигнанців радянські органи одразу таврували як «опортунізм» та результат «недостатньої класової роботи».

Коли маховик терору розкрутився, межа між «багатієм» і «середняком» остаточно стерлася — під удар міг потрапити кожен. В архівних справах зберігся показовий випадок по Васильківському району: до списків на депортацію занесли звичайного миколаївського середняка на прізвище Загреба (з рукописних документів його помилково відтворили у публікації як Застепа). Село здригнулося від цього рішення: в пам’яті миколаївців Загреба був не «експлуататором», а ветераном громадянської війни, якого свого часу жорстоко катували білогвардійські окупанти. Цей розрив між офіційним ярликом «ворога» і живою пам’яттю громади наочно демонстрував селянам: у жорнах нової системи не врятують жодні минулі заслуги.

Відчуваючи смертельну небезпеку, мешканці Миколаївки почали діяти зсередини, рятуючись масовою втечею на промисловий Донбас. Це не був звичайний відхід на заробітки, а панічна спроба змінити статус і розчинитися серед шахтарів та будівельників.

Сільські господарі забирали з собою коней і виїжджали цілими сім’ями. Окружні зведення били на сполох: у розпал весняної посівної кампанії з колгоспів Миколаївки одночасно вибували десятки людей і голів робочої тяглової сили. Руйнувався весь традиційний господарський устрій.
Навесні 1930 року Миколаївка опинилася між двома протилежними рухами: один ішов згори — у вигляді чекістських списків, розверсток та вироків на виселення; інший вирував зсередини — через масову втечу, розрив предківських зв’язків та порятунок власних життів. Тканина традиційного українського села розривалася на шматки.

КОЛЕКТИВНИЙ ПОРТРЕТ РОЗКУРКУЛЕНИХ РОДИН

Якщо перші етапи репресивного конвеєра мали переважно економічний та адміністративний характер (податки, позбавлення прав, конфіскація), то фінальний акт вимагав ідеологічного та політичного обґрунтування. Держава не могла просто забрати майно; їй було необхідно перетворити успішного господаря на «класового ворога», чиє перебування в громаді є смертельно небезпечним.

Аналіз кримінально-слідчих та адміністративних справ ДПУ щодо мешканців Миколаївки дозволяє реконструювати, як саме працювала радянська мовна та судова інженерія, перетворюючи живі людські біографії на стандартні формуляри для винесення смертних вироків і депортацій.
Політичні звинувачення, які лягли в основу виселення миколаївських родин навесні 1930 року, не виникли раптово. Вони конструювалися каральними органами ретроспективно, збираючись роками, мов шари компромату, який чекав свого часу.

Головним джерелом для фабрикації політичних ярликів стали події громадянської війни (1918–1920 рр.). Специфіка Катериносавщини, і зокрема Миколаївки, полягала в тому, що село опинилося в епіцентрі безперервного хаосу, де влада змінювалася з калейдоскопічною швидкістю. Стабільної лояльності в ті часи не могло існувати в принципі — селяни не обирали ідеологію, вони намагалися вижити й захистити свою землю та хліб. Через село проходили і червоні загони та більшовицькі продзагони, які вигрібали зерно; і денікінські білогвардійські частини; і махновські формування, що мали величезну підтримку в регіоні; і гетьманські адміністрації Скоропадського та австро-німецькі війська; і місцеві повстанські загони самооборони (зокрема, загони Удовицького, Пушкарьова, Роговського), які створювалися самими селянами для захисту від грабунків з боку будь-яких армій.

Проте в 1930 році ДПУ відкинуло весь історичний контекст. Будь-який вимушений контакт селянина з небільшовицькими силами через десять років перетворився на «доказ свідомої контрреволюційності». Служба в старій армії за призовом ставала «добровільним білогвардійством», здача хліба гетьманцям чи денікінцям під загрозою розстрілу — «фінансовою допомогою буржуазії», а участь у сільській самообороні проти грабіжників — «бандитизмом».

Особливо чітко у справах родин Кисілів, Безкровних, Маркових та інших фігурує стандартне звинувачення в участі у «каральному загоні Роговського» або перебуванні в «Спілці хліборобів». Матеріали справ доводять: слідству було байдуже, чи дійсно конкретна людина тримала зброю, чи це був побутовий конфлікт між сусідами у 1919 році, який у 1930-му хтось вигідно описав як «видачу червоних партизанів». Документи ДПУ не пояснювали минуле, вони реконструювали його «заднім числом» під готовий шаблон вироку.

Унікальною і водночас страшною рисою колективного портрету розкуркуленої Миколаївки є те, що радянська каральна система запровадила принцип спадкової, генетичної відповідальності.

Звинувачення поширювалися не лише на главу родини, який безпосередньо володів млином чи землею, а й на його дітей, які на момент громадянської війни часто були неповнолітніми або немовлятами.

У довідках ДПУ та протоколах сільських зборів дорослі сини репресованих господарів масово фігурують під маркуваннями:

• «син білогвардійця»;
• «учасник повстанських банд (за батьком)»;
• «співучасник контрреволюційного куркульського гнізда».

Цей підхід мав чітку прагматичну мету — повністю зачистити село від потенційних лідерів спротиву, ліквідувати молодих, сильних та освічених господарів, які могли б очолити протести проти колективізації. Якщо син успадковував працьовитість батька, він автоматично успадковував і його статус «ворога». Логіка каральних органів була накопичувальною: що більше звинувачень (навіть абсурдних чи суперечливих) збиралося на всю родину, то законнішим виглядав фінальний вирок.

Процедура розкуркулення в Миколаївці мала цинічне юридичне оформлення. Влада прагнула продемонструвати, що знищення заможного селянства — це не терор чекістів, а «вимога самих трудящих мас». Для цього було запущено конвеєр так званих «загальних зборів».

Формально в документах усе виглядає як тріумф радянської демократії. У протоколах зафіксовано участь «комітетів незаможних селян (комнезамів)», «батрацьких активів», «колгоспників та червоних партизанів». Цифри присутніх у протоколах вражають своїм штучним розмахом: на зборах фіксували по 285, 312, 560 і навіть 1987 осіб. Створювалася ілюзія, що все село в єдиному пориві вимагає вигнання своїх сусідів.

Проте ретельний текстологічний аналіз документів викриває цю масовість як звичайну адміністративну декорацію. За величезними цифрами «присутніх» ховається дивовижний дисбаланс: маса мовчить, а на всіх зборах говорять одні й ті самі люди. Зі справи в справу, міняючи лише прізвища жертв, переходять виступи однієї й тієї ж невеликої групи осіб — так званих «штатних голосів» системи: Прокіп Ріпний, Роман Коробка, Тимофій Фоменко, інколи Лисенко чи Безкровний.

Саме в їхні вуста стенографісти ДПУ вписували заздалегідь підготовлений репресивний лексикон. Їхні виступи — це не свідчення очевидців, а зачитування готових ідеологічних кліше: «знущався над батраками», «агітує проти радянських заходів», «злісний саботажник хлібозаготівель», «соціально невідповідний елемент».

У цих протоколах повністю відсутній живий людський діалог. Там немає запитань, немає уточнень, немає спроб розібратися чи вислухати виправдання самого звинуваченого. Структура «суду» була ритуальною: зачитка прізвища — черговий виступ Ріпного чи Коробки за шаблоном — і миттєве ухвалення резолюції: «Виселити за межі України з конфіскацією всього майна».

Фінальну юридичну печатку на цю сфабриковану «волю народу» накладала районна трійка ДПУ. Її роль зводилася до сухого технічного штампу: «Постанову загальних зборів бідноти села Миколаївка затвердити». Коло замикалося.

Березень 1930 року став часом, коли паперові протоколи перетворилися на залізничні ешелони, а юридичні формули ДПУ — на зламані людські долі. Для Миколаївки це був місяць тотального розриву родинних, господарських та людських зв’язків.

Операція з виселення проводилася одночасно, на світанку, щоб не допустити масових селянських повстань. Під конвоєм озброєних загонів ДПУ та місцевих активістів цілі родини — від немовлят до глибоких старих — виганяли з власних хат, дозволяючи взяти лише мінімум ручної поклажі.

Головним збірним пунктом для розкуркулених сімей району стала залізнична станція Просяна. Саме туди з усіх навколишніх хуторів та вулиць звозили людей. Архівні картки етапованих фіксують жахливий демографічний зріз цих «ворогів радянської влади»: поруч у списках стояли прізвища 75-річних патріархів родин, які вже фізично не могли тримати зброю чи вести агітацію, і тут же — діти, яким ледве виповнилося два або три роки, але які вже офіційно вважалися «куркульським відродженням».

Під час депортації радянська влада свідомо руйнувала саму структуру української родини. Сім’ї штучно розривалися: якщо старші діти на той момент встигли виїхати на заробітки на шахти Донбасу, служили в Червоній армії чи навчалися в містах, вони не потрапляли до батьківського ешелону. Батьків везли на Північ, а діти залишалися в Україні з тавром «дітей ворогів народу», піддаючись цькуванням та звільненням.

На станції Просяна людей завантажували у холодні, непристосовані для перевезення людей товарні вагони («теплушки»). Попереду на родини Антипових, Безкровних, Бондаренків, Кисілів, Маркових, Мишустіних, Осипових, Познякових, Пушкарів, Тупик, Чумаків чекав багатотижневий шлях у повну невідомість — на спецпоселення замерзлого Сибіру та лісоповали Уралу.

У масштабах історії одного села Миколаївки події березня 1930 року означали не просто механічне виселення десятка сімей. Це була штучна, насильницька ампутація господарського й культурного хребта громади.

Разом із розкуркуленими родинами село назавжди втратило: унікальний людський капітал: людей, які володіли спадковою культурою землеробства на ризикованих землях Півдня, знали цикли посіву, логістику збереження зерна та селекцію худоби; організаторів виробництва: тих, хто вмів створювати складні аграрні комплекси (млини, олійниці, переробні промисли) без державних дотацій, виключно за рахунок власної праці та підприємливості; економічну незалежність: знищивши міцного приватного власника, держава ліквідувала будь-яку альтернативу колгоспному рабству. Село перетворилося на слухняну, залякану та позбавлену ресурсів масу, повністю залежну від волі партійних чиновників.

Сьогодні, читаючи сухі, пожовклі сторінки справ ДПУ, ми бачимо те, що радянські каральні органи намагалися стерти назавжди. За страшними, бездушними штампами «куркуль», «лишенець», «контрреволюціонер» чи «соціально шкідливий елемент» стояли не міфічні шпигуни, а трагедії реальних українських родин Миколаївки. Їхня праця створила це село, а їхнє примусове зникнення стало найглибшою людською, культурною та соціально-економічною катастрофою Миколаївки у всьому ХХ столітті — катастрофою, яка відкрила прямий шлях до Голодомору 1932–1933 років.

АНАТОМІЯ ДЕПОРТАЦІЇ ТА СОЦІОЛОГІЯ «НЕСУМІСНОГО СВІТУ»

4 березня 1930 року стало точкою неповернення для традиційного укладу Миколаївки. Цього дня під озброєним конвоєм на залізничну станцію Просяна (а також на сусідню станцію Варварівка) було доставлено першу масову хвилю приречених на виселення селянських родин із Васильківського району.

Архівні документи виявляють вражаючу деталь: репресивна машина поспішала настільки, що паперова бюрократія не встигала за темпом депортації. На окремі родини, які вже стояли під конвоєм на пероні, документи просто не були готові. Протоколи районних трійок ДПУ про виселення оформлювалися «на колінах» — безпосередньо 4 березня, коли люди в розпачі вже чекали на завантаження у товарні вагони. По суті, юридичний вирок наздоганяв людину вже тоді, коли вона тримала в руках клунки з останніми речами.

Збережені в архівах оперативні повідомлення з пунктів завантаження (зокрема, по станції Варварівка) сухо й буденно описують картину людського пекла, перетворену чекістами на звичайний логістичний процес: «Вагони переповнені, речі перекидаються з місця на місце, бракує місця, бракує води, бракує часу. Людей розміщують по п’ятдесят осіб у вагон, багаж розділяють і розкидають між ними, частина сімей чекає по дві доби, не знаючи, чи їх взагалі посадять...»

У цій залізничній механіці проглядається головна ознака тоталітарної системи — вона діяла абсолютно безособово, без емоцій, без паузи, рухаючись за планом, наче гігантський конвеєр. Але всередині цього конвеєра вирував страшний людський хаос. Жінки народжували безпосередньо на холодних підлогах станцій; людей не попереджали про точний час замикання вагонів; через поспіх виникала тиснява, дехто не встигав закинути свої клунки у вагон і втрачав останній теплий одяг прямо на пероні.

Порядок, який намагалися підтримувати конвоїри, постійно зривався: речі зникали, майно відверто розграбовувалося активістами, виникала плутанина з багажем. Але цей хаос не міг зупинити систему — поїзд мав відійти чітко за графіком.

Парадоксально, але документи зафіксували й інший, глибший психологічний стан приречених. Серед загального відчаю та плачу звучить дивна, майже моторошна фраза: частина спецпоселенців приймала виселення абсолютно спокійно, з німим фаталізмом.

«Нам створили таку обстановку, що краще виїхати», — казали селяни. Ця думка була фінальним підсумком тривалого внутрішнього зламу. Роки безперервних обшуків, непосильних податків, принижень та статус «лишенців» довели людей до стану, коли далекий, невідомий Сибір здавався порятунком від щоденного терору на рідній землі.

Якщо розглядати перший ешелон депортації через станцію Просяна як цілісну соціально-політичну операцію, стає очевидним: радянська влада здійснювала не «покарання окремих порушників закону», а планомірне, хірургічне вилучення певного типу селянського світу. Цей світ, заснований на приватній власності та самодостатності, більшовицька модель визнала абсолютно несумісним із колгоспною системою.

Дослідження депортаційних справ дозволяє виділити три чіткі критерії, за якими родини з Миколаївки відбиралися до розкуркулення та депортації:

Критерій І. Економічна самодостатність та патріархальна структура

Миколаївка ще з дореволюційних часів мала репутацію заможного, міцного степового села, де більшість мешканців ніколи не були злидарями. Під удар першої хвилі потрапили родини, які зберегли здатність до самоорганізації праці без контролю з боку державних структур.

Каральні органи цілилися насамперед у багатопоколінні патріархальні родини. Модель, коли в одному великому господарстві спільно працювали батьки, дорослі одружені сини, невістки та онуки, робила селянський двір надзвичайно стійким. Така родина могла накопичувати ресурси, купувати техніку і виживати в часи найважчих криз чи неврожаїв. Для радянської влади ця автономність була головною небезпекою: патріархальний двір являв собою альтернативний, незалежний центр економічної сили поза колгоспом. У документах ДПУ це формулювалося як «кабальні відносини» або «експлуатація», хоча насправді родина просто створювала надлишок продукту і розпоряджалася ним на власний розсуд.

Критерій ІІ. Технологічна модернізація (наявність засобів виробництва)

Другим маркером «куркульства» була наявність у дворі механізованих або напівпромислових об’єктів — млинів, крупорушок, маслобоєк, складних молотарок, чи навіть тракторів. Ці об’єкти символізували перехід від примітивного натурального господарства до ринкової аграрної економіки.

Власна маслобійка чи вітряк дозволяли селянину не просто збирати зерно, а й переробляти його, надаючи послуги сусідам. Радянська пропаганда інтерпретувала це як «експлуатацію бідноти через засоби виробництва». Насправді ж руйнувався технологічний фундамент села.

Критерій ІІІ. Соціальний авторитет та опір хлібозаготівлям

Третім критерієм виступала громадська репутація селянина. Будь-який опір діям влади — навіть пасивний, у формі незгоди, критики або запитань на сільських зборах щодо грабіжницьких планів здачі хліба — миттєво фіксувався ДПУ як політична нелояльність.

До списків на депортацію включали так званих «впливових господарів» — авторитетних старших селян, до чийого слова прислухалася громада. Владі було необхідно вислати потенційних лідерів, здатних скоординувати пасивний чи активний саботаж колективізації.

У результаті перший ешелон сформувався як точний соціальний зріз виробничо-господарської еліти Миколаївки. Це були люди, які тримали на собі продовольчу стабільність села, забезпечували обіг зерна, худоби й реманенту та задавали природний ритм усьому сільському життю.

Виселення першого ешелону не було ізольованим адміністративним актом. Воно стало точкою зламу всього соціального механізму, після якої Миколаївка вже ніколи не змогла функціонувати в колишній логіці. Каральна система знищила не просто окремі хати — вона зруйнувала цілі родові системи й традиційну сільську солідарність.

Разом із депортованими родинами з Миколаївки назавжди зникли носії унікального, накопиченого віками практичного знання. Це були тонкі, не зафіксовані в жодних підручниках чи інструкціях навички: як правильно обробляти специфічні степові ґрунти, як доглядати за худобою в періоди зимового браку кормів, як вираховувати сезонні аграрні цикли, як зберігати тонни зерна, щоб воно не згнило, та як організувати працю десятків людей під час жнив. Це знання існувало виключно як жива традиція, що передавалася від батька до сина в межах міцних династій. Конфісковані млини, реманент та худобу передали до колгоспів, але новостворені структури не мали ані досвіду, ані мотивації для їхнього збереження — техніка іржавіла, а конфіскована худоба масово гинула від безгосподарності.

Оскільки виселенню підлягали абсолютно всі члени родини без винятку — включно з немовлятами та непрацездатними старими — з історії Миколаївки були фізично вилучені цілі лінії генетичної спадковості. Село втратило історичну безперервність. На місце висланих господарів згодом приходили інші люди, але вони вже не мали коріння й прив’язаності до цієї землі.

Депортація цілих родин на очах у всього села за те, що вони просто добре працювали, назавжди зруйнувала традиційну селянську взаємовиручку. Сам факт того, що будь-який статус, майно і навіть право жити у власній хаті могли бути скасовані одним розчерком пера трійки ДПУ, надіслав решті мешканців чіткий сигнал: межі між «своїми» і «чужими» більше немає. Кожен опинився під загрозою. На зміну солідарності прийшли страх, підозрілість та вимушена покора.

За сухими цифрами звітів ДПУ, які сьогодні відкриваються в архівах, стоїть гігантський масштаб трагедії, що охопила всю країну. Уже в перші тижні кампанії розкуркулення набуло рис тотального демографічного зсуву.

Як свідчить представлена статистика, план депортації по Дніпропетровській окрузі, до якої належала й Миколаївка, був не просто виконаний, а перевищений каральними органами (замість запланованих 701 родини вислали 743). Система працювала з випередженням графіків, намагаючись перевиконати «контрольні завдання» з виявлення ворогів. Менш ніж за місяць в масштабах республіки було реалізовано понад половину загального плану депортації.

Ці цифри легко читати у звітах, але за кожною одиницею обліку стояло повне руйнування людського всесвіту. За словом «родина» у списку ешелону ховалися вагітні жінки, які їхали в товарняках під конвоєм, літні батьки, що помирали на нарах від застуди, та маленькі діти, які не розуміли, чому їх везуть у замерзлі сибірські ліси з рідного степу.

У ширшій історичній перспективі перший ешелон депортації через станцію Просяна став безпосереднім, прямим прологом до Катастрофи 1932–1933 років. Знищення господарської еліти повністю позбавило Миколаївку здатності чинити опір подальшому хлібозаготівельному тиску більшовиків.

Коли в 1932 році держава почала вигрібати з села останнє зерно, в Миколаївці вже не залишилося сильних організаторів виробництва, здатних прорахувати критичний мінімум для виживання громади; зникли авторитетні лідери, спроможні координувати таємне приховування або справедливий внутрішній розподіл залишків врожаю серед односельців; було ліквідовано традиційні патріархальні структури взаємодопомоги, які раніше завжди балансували й рятували село під час кризових ситуацій.

Таким чином, березневе виселення 1930 року стало актом тотального структурного знекровлення села. Воно зламало господарський хребет Миколаївки, створило пустку на місці найбільш продуктивних родів і відкрило пряму, безперешкодну дорогу до майбутнього Голодомору. Слово ДПУ стало інструментом адміністративного вбивства, а залізничні колії від станції Просяна проклали шлях до остаточного упокорення українського селянства.

СПЕЦПОСЕЛЕННЯ: ГЕОГРАФІЯ ВИЖИВАННЯ ТА ПОБУТ НА МЕЖІ СМЕРТІ

Коли за радянськими депортованими родинами з Миколаївки зачинялися важкі двері товарних вагонів на станції Просяна, політичні протоколи районних трійок ДПУ перетворювалися на іншу категорію обліку — справи «спецпереселенців» (згодом — «працпоселенців»). Шлях ешелонів тривав тижнями. Кінцевими пунктами призначення для більшості миколаївських родин стали три ізольовані регіони СРСР: Північний край (Вологщина та Архангельськ), гірничо-лісові райони Уралу (сучасні Пермська та Свердловська області) та напівпустельні зони Центрального Казахстану (Осакаровський район і Караганда).

Прибуття українських селян у ці дикі, непристосовані для життя території супроводжувалося руйнуванням останніх ілюзій щодо можливості швидкого повернення чи гуманного ставлення з боку держави.

Аналіз спогадів та оперативних звітів комендатур ОДПУ дозволяє відтворити типову картину прибуття миколаївських сімей на місце заслання у ліси Північного Уралу. Ешелони зупинялися на глухих залізничних роз’їздах або біля річкових пристаней. Конвой вивантажував людей із речами прямо на сніг або на мокру землю серед лісу.

Побудова перших спецпоселень відбувалася за типовою схемою:

Зі звітів окружних спецкомендатур: «Родинам виділялися ділянка тайги, обмежена кілками, та мінімальний набір інструментів: одна пилка на 5–10 сімей і кілька сокир». Організація первинного житла повністю перекладалася на самих спецпоселенців під страхом смерті від холоду».

Першими житлами для багатодітних родин Антипових, Кисілів чи Пушкарів ставали курені з гілля, землянки та невисокі бараки напівшкільного типу. Землянки копали прямо в мерзлому ґрунті, перекриваючи їх зверху настилом із моху та тонких колод. У таких напівпідземних сховищах вологість сягала 90–100%, а через відсутність вентиляції та постійне розпалювання вогнищ усередині стіни покривалися кіптявою. Одяг людей, у якому вони приїхали з теплого українського степу, не висихав тижнями.

Ті, кому пощастило потрапити до перших збудованих дощатих бараків, опинялися в не менш скрутних умовах. В одному такому приміщенні довжиною 30–40 метрів без жодних перегородок розміщували від 150 до 200 осіб. Сім’ї спали на загальних двоярусних нарах, розділяючи простір лише шматками мішковини чи ковдрами, що остаточно руйнувало традиційні уявлення українських селян про приватність і родинну відокремленість.

Економічна логіка спецпоселень полягала в повній ізоляції «куркуля» від ринку. Купити продукти чи одяг було неможливо — єдиним джерелом виживання ставав пай, який видавала спецкомендатура, і який був жорстко прив’язаний до щоденного виконання норм виробітку на лісоповалі чи в шахті.

Норма хліба для працездатного чоловіка становила від 400 до 600 грамів на день (за умови виконання плану на 100%). Для непрацездатних членів родини — старих і дітей — виділявся так званий «утриманський пай», який часто не перевищував 150–200 грамів глевкого, сурогатного хліба з домішками висівок і хвої. М’ясо, жири, цукор або свіжі овочі в раціоні спецпоселенців перших років заслання були відсутні як явище.

Наслідки такого харчування проявилися вже в першу зиму 1930–1931 років:

Епідемія цинги (скорбуту): через повну відсутність вітаміну С у людей масово випадали зуби, відкривалися старі рани, пухли й відмовляли ноги. Селяни, які на Дніпропетровщині звикли до великої кількості овочів, фруктів і молочних продуктів, танули на очах.

Спалахи інфекцій: антисанітарія, відсутність лазень і мила призвели до тотального педикульозу (вошивості) та епідемічного висипного тифу.

Дитячий замор: найстрашніший удар припав на дітей віком до 5 років. За даними історичних досліджень, у деяких поселеннях Уралу та Казахстану в перші півтора року смертність серед дітей депортованих сягала 30–40%. Дитячі організми просто не витримували поєднання дизентерії, виснаження та суворих морозів, що сягали мінус 40 градусів.

У довідках ДПУ ці смерті фіксувалися під грифом «природний убуток». Батьки були змушені ховати своїх дітей на спецвиділених цвинтарях на околицях лісових ділянок, часто без трун, загортаючи тіла в залишки домашнього одягу.

Статус «працпоселенця» фактично означав безстрокове кріпацтво під контролем органів державної безпеки. Спецпоселення керувалися спеціальними комендантами, які мали абсолютну судову й адміністративну владу над висланими селянами.

Кожен спецпоселенець, починаючи з 16-річного віку, підлягав обов’язковій трудовій повинності. Основною сферою застосування сили миколаївських чоловіків та дорослих дівчат став лісоповал — заготівля деревини для експорту та потреб індустріалізації СРСР.

Робота тривала по 10–12 годин на добу за будь-якої погоди. Спеціального зимового одягу держава не видавала — селяни працювали у своїх домашніх свитках та саморобному взутті (постолах з кори або обмотках), які моментально промокали. Якщо один член родини через хворобу не виходив на роботу, пайку зменшували для всієї сім’ї. Хворі намагалися повзти до лісу, знаючи, що їхній невихід прирече дітей на голодну смерть.

Спецпоселенцям суворо заборонялося відходити від межі селища далі, ніж на 3–5 кілометрів. Будь-яка спроба залишити робоче місце без письмового дозволу коменданта прирівнювалася до втечі й каралася ув’язненням у концтаборі ОДПУ або розстрілом. Двічі на місяць глави родин були зобов’язані проходити принизливу процедуру перереєстрації в комендатурі, підтверджуючи свою присутність.

Спецпоселення 1930-х років стали масштабною лабораторією радянського режиму з перетворення вільних, економічно незалежних господарів на безкоштовну, повністю залякану й керовану робочу силу.

Вилучивши родини Антипових, Безкровних, Бондаренків, Кисілів, Маркових, Мишустіних, Осипових, Познякових, Пушкарів, Тупик, Чумаків із природного середовища Миколаївки, держава повністю експропріювала їхній капітал (залишений в Україні у вигляді млинів, техніки та родючої землі); використала їхній фізичний ресурс на найважчих ділянках колонізації Сибіру, Уралу та Казахстану; зруйнувала традиційну селянську ментальність, замінивши радість вільної праці на землю постійною боротьбою за грами хліба біля комендантського столу.

Побут миколаївських родин на спецпоселеннях у 1930–1931 роках — це історія про те, як людина виживала всупереч логіці знищення. Навіть у землянках Сибіру українські селяни намагалися потайки зберігати традиції, підтримувати одне одного й вірити в повернення до рідного степового села. Проте для більшості з них шлях від станції Просяна став дорогою в один кінець, а їхні могили, загублені в уральській тайзі, стали справжньою ціною сталінської модернізації та колективізації.

ПОВЕРНЕННЯ: ЯК МИКОЛАЇВКА ПРИЙМАЛА ТИХ, КОГО «ВІДПУСТИЛА» СИСТЕМА

Повернення депортованих родин, висланих у 1930 році з Миколаївки, не було раптовим актом милості чи відновленням історичної справедливості. Це був повільний, обережний і жорстко відфільтрований радянською каральною системою процес. Держава не відмовлялася від своєї ідеологічної логіки, а лише змінювала ступінь контролю над людьми, яких ще вчора таврувала як «соціально небезпечних».

У другій половині 1930-х років (зокрема, перші поодинокі випадки фіксуються у 1936 році) система спецпоселень почала поступово переглядати справи «першої хвилі» розкуркулення з метою адміністративного розвантаження північних і східних територій. Спецпереселенців переводили в категорію умовно вільних, але тавро колишнього засланця залишалося в їхніх анкетах назавжди.

Фізичному поверненню в Україну передувала тривала й принизлива бюрократична процедура. Звільнення ніколи не було загальним — кожна родина розглядалася як окрема «справа», ізольована від спільної історії депортації села.

Люди, які поверталися, кардинально відрізнялися від тих міцних, упевнених у собі господарів, яких везли в товарняках зі станції Просяна шість років тому. Це були глибоко виснажені родини з підірваним здоров’ям. Діти, які виїхали малими, поверталися підлітками, які не знали нормального сільського життя й виросли в атмосфері комендантського нагляду. Дорослі несли в собі важкий «мовчазний досвід» — звичку жити за інструкцією, де кожен крок міг бути витлумачений як порушення режиму.

Усе колишнє багатство миколаївців — земля, реманент, коні, велика рогата худоба, парові млини та добротні будинки — було безповоротно експропрійоване й включене до колгоспної системи. Законного механізму повернення майна не існувало. Поверненці опинялися на рідній землі абсолютними пролетарями, без даху над головою та засобів до існування.

Повернення розкуркулених у Миколаївку не було урочистою чи бодай людяною подією. Люди приходили тихо, поодинці або дрібними групами, без жодних оголошень. Село, яке за роки відсутності засланців само пережило колективізацію, терор та катастрофу Голодомору 1932–1933 років, навчилося не демонструвати зайвих емоцій.

Повернення колишніх «куркулів» сприймалося односельцями не як відновлення справедливості, а як подія з невизначеним і потенційно небезпечним політичним підтекстом.

Людей зустрічали обережними поглядами й короткими словами. Навіть у хатах близьких родичів розмови велися пошепки, ніби стіни могли зафіксувати кожне слово й передати його місцевому сексоту (секретному співробітнику). Зустріч розірваних родин теж була трагічною: за роки розлуки люди змінилися до невпізнаваності, а перші хвилини побачення присвячувалися не емоціям, а суто прагматичним питанням: де жити, чи зберігся хоч якийсь прихисток, як влаштуватися на роботу в колгоспі, щоб не померти з голоду?

Миколаївка не відштовхувала повернутих відкритим текстом, але й не приймала їх як рівних. У радянській реальності 1930-х років досвід депортації був не завершеною історією, а невидимим клеймом — потенційною підозрою, що могла активуватися за першої-ліпшої політичної кампанії.
Громада, залякана роками репресій, тримала дистанцію. Навіть коли повернутим дозволяли працювати в колгоспі, це не мало нічого спільного з колишнім вільним господарюванням на своїй землі. Ті, хто були вільними господарями, після експропріації й заслання, поверталися через НКВСівську фільтрацію колгоспними наймитами із тавром «колишнього куркуля».

Вони були включені в систему примусової колективної праці на правах найнижчої касти — без права на власну думку, без впливу на організацію виробництва, під постійним наглядом сільської ради та парторганізації.

Повернення зі спецпоселень у 1930-х роках не скасувало попередніх рішень радянської влади й не відновило втрачений соціальний порядок. Воно стало фінальною фазою тієї ж логіки знищення українського селянства, що розпочалася в Миколаївці під час ліквідації куркульства як класу.

Родини повернулися в простір, де їхні колишні міцні господарства більше не існували як приватні одиниці; традиційні соціальні та родинні зв’язки були остаточно деформовані страхом; економічна самостійність була повністю замінена тотальною державною залежністю.

Для тих, хто повернувся, Миколаївка вже не була домом у попередньому розумінні цього слова — це було місце, яке зберігало трагічну пам’ять, але втратило спадкову безперервність життя. Для тих, хто залишався в селі весь цей час, повернуті сусіди були живим нагадуванням про те, що будь-яка людська доля може бути миттєво зламана системою.

У цій напруженій тиші, у повній відсутності відкритих слів та емоцій, найчіткіше виявився результат розкуркулення: життя в Миколаївці продовжувалося, але той унікальний світ вільних степових господарів, який колись робив це село живим і цілісним, було знищено назавжди.

Жителі с. Миколаївка, які примусово виселені за межі України 4 березня 1930 року через залізничну станцію Просяна.

Склад депортованої родини Антипових

1. Антипов Павло Андрійович — дорослий син Андрія, який перебрав на себе керівництво родиною після арешту батька; зафіксований радянською владою як «син білогвардійця» та «куркуль», що чинив опір хлібозаготівлям.
2. Антипова Наталія — дружина Павла, невістка патріарха.
3. Антипова Любов Павлівна — близько 1927–1928 року народження (2–3 роки), онука Андрія Дем'яновича, малолітня дитина.
4. Антипова Парасковія Гаврилівна — дружина Андрія, літня мати Павла, депортована разом із сином.

Примітка: Головний патріарх роду — Андрій Дем’янович Антипов (близько 1866 року народження, ~64 роки, колишній моряк царського флоту та учасник формувань Роговського) — розглядався органами ДПУ як «контрреволюційний елемент» і зазнав окремого політичного арешту. Також у документах родини фігурували дорослі доньки Марія та Олена і син Прокофій, однак під час відправки ешелону 5 березня 1930 року склад виселених зазнав змін. Справа спочатку мала позначку «не проходить», але конфіскація кінної молотарки та землі завершилася виселенням ядра родини чотирьох осіб під керівництвом Павла.

Склад депортованої родини Безкровних

1. Безкровний Олександр Сергійович — 1894 року народження (36 років), глава родини, уродженець Миколаївки, хлібороб, колишній молодший унтер-офіцер царської армії.
2. Безкровна Марія Іванівна — дружина глави родини
3. Безкровна Любов Олександрівна — 1917 року народження (13 років), старша неповнолітня донька.
4. Безкровна Ганна Олександрівна — неповнолітня донька.
5. Безкровна Наталія Олександрівна — неповнолітня донька.
6. Безкровна Євдокія Олександрівна — неповнолітня донька.
7. Безкровна Марія Олександрівна — неповнолітня донька.
8. Безкровний Михайло Олександрович — 1928 року народження (2 роки), молодший неповнолітній син.

Cклад депортованої родини Кисілів

1. Кисіль Кузьма Родіонович — 1868 року народження (62 роки), глава родини, корінний уродженець Миколаївки, колишній молодший феєрверкер царської артилерії, власник товарного господарства та переробних промислів.
2. Кисіль Марфа Анисимівна —1868 року народження (62 роки), дружина глави родини.
3. Кисіль Олександр Кузьмич — 1903 року народження (27 років), дорослий син, хлібороб.
4. Кисіль Павло Кузьмич — 1910 року народження (20 років), молодший дорослий син, хлібороб.
5. Кисіль Анна Кузьмівна — 1914 року народження (16 років), неповнолітня донька.

Примітка: Текля (Фекла) Степанівна Кисіль (1909 р.н., дружина сина Олександра) в останній момент була викреслена з ешелонного списку й уникнула депортації. На початку лютого 1930 року окружна трійка ДПУ спершу відхилила справу з позначкою «Не проходить», але після повторного тиску та організації сільських зборів рішення було змінено. 4 березня 1930 року всю родину у складі 6 осіб примусово вивезли через станцію Просяна.

Склад депортованої родини Маркових

1. Марков Григорій Григорович — 1887 року народження (43 роки), глава родини, уродженець Миколаївки, син колишнього сільського старшини, колишній солдат царської армії, власник модернізованого господарства.
2. Маркова Ірина — дружина глави родини.
3. Маркова Софія Григорівна — неповнолітня донька.
4. Марков Михайло Григорович — неповнолітній син.
5. Маркова Лідія Григорівна — неповнолітня донька.
6. Марков Андрій Григорович — неповнолітній син.

Примітка: Старші діти Марія, Іван та Григорій Маркови фігурували в оперативних картках ДПУ, але в ешелонний список першої хвилі депортації не потрапили (імовірно, через те, що проживали або працювали поза межами Миколаївки або мали відокремлені господарства).

Склад депортованої родини Мишустіних

1. Мишустін Григорій — 1907 року народження (23 роки), син Трохима, записаний як офіційний глава сім'ї через працездатність, найстарший чоловік, що залишався в домі.
2. Мишустін Трохим — близько 1855 року народження (приблизно 75 років), старійшина роду, засновник господарства у 300 десятин землі, офіційно визнаний радянською владою непрацездатним через глибоку старість.
3. Мишустіна Феодосія — близько 1855 року народження (приблизно 75 років), дружина Трохима, старенька бабуся, визнана непрацездатною.
4. Мишустіна Анастасія — мати Григорія, вдова страченого у 1920-х роках Дмитра Трохимовича Мишустіна.
5. Мишустін Михайло — брат Григорія, неповнолітній син/онук.
6. Мишустін Яків — брат Григорія, неповнолітній син/онук.
7. Мишустіна Агафія — тітка Григорія, донька Трохима.
8. Мишустіна Наталія — 1915 року народження (15 років), неповнолітня сестра Григорія.

Примітка: Один із синів родини — Іван Мишустін — уникнув березневого ешелону, оскільки в цей час проходив строкову службу в санітарному підрозділі Червоної армії у Києві (проте вже перебував на окремому обліку ДПУ як син куркуля). Брат Дмитро був страчений більшовиками на початку 1920-х, інші дорослі брати перебували в еміграції (імовірно, в Китаї).

Склад депортованої родини Осипових

1. Осипов Петро Іванович — 1909 року народження (20–21 рік), син Івана, записаний як офіційний глава сім'ї через похилий вік батька; працездатний чоловік, на якого 4 березня 1930 року було оформлено особову картку спецпереселенця.
2. Осипов Іван Тимофійович — близько 1865–1871 року народження (приблизно 59–65 років), старійшина роду, колишній засновник товарного господарства (до 280 десятин власної та орендованої землі, власник трактора), звинувачений у білогвардійському минулому.
3. Осипова Марія — близько 1861–1868 року народження (приблизно 62–69 років), дружина Івана, літня жінка, офіційно визнана радянською владою непрацездатною.

Примітка: У матеріалах справи також згадуються інші діти патріарха — син Артем (близько 18 років), син Іван Іванович (звинувачувався в тому, що у 1918 році був комендантом Павлограда), а також невістка Лукія (23 роки). Проте їхній склад у документах постійно змінювався через бюрократичну плутанину або спроби уникнути депортації. Зі станції Просяна під конвоєм фактично було відправлено лише трьох осіб: Петра, Івана Тимофійовича та Марію.

Склад депортованої родини Познякових

1. Позняков Федір Федотович — 1883 року народження (47 років), глава роду, письменний, коваль, шофер та мельник, володар млинового комплексу; амністований колишній білогвардієць, звинувачений у службі в загоні Роговського та каральних акціях.
2. Познякова Анастасія Тимофіївна — близько 1883 року народження, дружина Федора.
3. Позняков Іван Федорович — дорослий старший син, у документах зафіксований як «експертник» (піддавався підвищеному індивідуальному оподаткуванню), на якого разом із батьком на початку березня було складено особову картку ДПУ.
4. Познякова Катерина Михайлівна — невістка, дружина старшого сина Івана.
5. Позняков Микола Федорович — 1915 року народження (15 років), молодший син, підліток; у документах етапування через неповноліття офіційно позначений як «непрацездатний».
6. Познякова Антоніна (Ніна) Федорівна — неповнолітня донька Федора.
7. Познякова Марія Федорівна — 1927 року народження (3 роки), найменша донька, вислана у трирічному віці.

Склад депортованої родини Пушкарів

1. Пушкар Марко Борисович — 1873 року народження (57 років), глава роду, творець розвиненого сільського підприємства (маслобійка, просорушка, вітряк), звинувачений в антирадянській агітації та зв'язках синів із махновським рухом; раніше карався ув'язненням у ДОПРі.
2. Пушкар Єфросинія Павлівна — 1875 року народження (55 років), дружина Марка.
3. Пушкар Пилип Маркович — 1915 року народження (15 років), неповнолітній син, перебував на утриманні батька.
4. Пушкар Андрій Маркович — неповнолітній син.
5. Пушкар Василь Маркович — неповнолітній син.

Примітка: На момент початку репресій у домі також проживали доньки Олена та Ганна, і 4 березня 1930 року на станцію Просяна під конвоєм спочатку доставили 7 членів сім'ї. Однак уже за кілька днів у фінальних ешелонних списках кількість депортованих скоротилася до 5 осіб (причини в документах не вказані, що могло бути пов'язано зі здоров'ям або втечею дівчат). Два старших дорослих сини (колишні повстанці загонів Нестора Махна) залишили родину ще до початку розкуркулення і в списках на виселення не фігурували.

Склад депортованої родини Тупик

1. Тупика Петро Самійлович — 1894 року народження (35 років), голова господарства, хлібороб, ветеран Першої світової війни (єфрейтор 283-го Павлоградського полку, мав два поранення). Звинувачений як «білогвардієць» (хоч і був амністований), член «Спілки хліборобів» та учасник загону Роговського.
2. Тупика Самійло Олексійович — близько 1855 року народження (приблизно 75 років), батько Петра, засновник дореволюційного великого господарства у 90 десятин землі; на момент виселення глибокий старий, записаний як непрацездатний утриманець.
3. Тупик Ірина (Арина) Федорівна — дружина Петра.
4. Тупик Катерина Петрівна — неповнолітня донька (в окремих архівних документах помилково записана як Євдокія).
5. Тупик Віра Петрівна — неповнолітня донька.
6. Тупик Олександра Петрівна — 1927 року народження (3 роки), наймолодша донька, вивезена малолітньою.

Примітка: На початку лютого 1930 року окружна трійка ДПУ спершу відхилила справу з позначкою «Не проходить», але після повторного тиску та організації нових сільських зборів рішення було змінено. 4 березня 1930 року всю родину у складі 6 осіб примусово вивезли через станцію Просяна, а їхній великий фруктовий сад, землю та реманент передали колгоспу.

Склад депортованої родини Чумаків

1. Чумак Трохим Самійлович (Симонович, Семенович) — близько 1870 року народження (у різних документах березня 1930 року вік коливається від 56 до 60 років). Уродженець села Дмитрівка, мешканець села Миколаївка. Голова великого господарства, хлібороб, власник вітряного млина. Звинувачений у використанні найманої праці, належності до категорії «експертників», опорі хлібозаготівлям, участі у «Спілці хліборобів», а також у службі в загоні поміщика Роговського під час громадянської війни.
2. Чумак Параска (Прасковія) Юхимівна — дружина Трохима.
3. Чумак Іван Трохимович — син, 24–25 років.
4. Чумак Ганна Трохимівна — неповнолітня донька, записана до категорії «непрацездатних» через малолітній вік.
5. Чумак Текля Трохимівна — неповнолітня донька, записана до категорії «непрацездатних» через малолітній вік.

Примітка: Як і у випадку з родиною Тупик, окружне керівництво спершу відхилило справу Чумаків — 23 лютого 1930 року на документах було поставлено штамп «Не проходить». Однак після тиску районного апарату ДПУ та поспішної організації масових селянських зборів рішення змінили. 4 березня 1930 року родину Чумаків (у складі 5 осіб) примусово виселили через станцію Просяна на спецпоселення, а усе їхнє майно конфіскували на користь колгоспу.