Так дано природою, що Петропавлівський район "стоїть" на вугіллі, і головна професія багатьох поколінь петропавловчан - шахтар. Шахтарська професія стала долею для більшості з них.
Років пять тому вперше познайомилася із шахтою, побичивши не лише високі терикони, а й серце шахти. Вирішивши на власні очі дізнатися, що таке забій, лава, кліть, вагончики та як мотають портянки, я, журналістка Ірина Ситнік два дні разом із шахтарями підіймалася не світ не зоря аби потрапити на шахтарський автобус та дістатися до місця роботи - шахти імені М.І. Сташкова та "Дніпровська". Побувала в лаві та забої на двох шахтах. Якою відкрилася шахта журналістці, яка вперше побачила земні надра розповідаю у ході дводенних спусків під землю.
Шахта "Дніпровська"
Про те, яка складна й небезпечна праця гірника, мешканцям нашого регіону розповідати не треба. Ми не з чуток знаємо ціну видобутого "чорного золота", розуміємо усю вагомість шахтарської праці, адже більшість з наших земляків щодня спускається на сотні метрів під землю, щоб видати на-гора чергові тонни, забезпечуючи цим добробут своїх родин та енергетичну безпеку країни в цілому.
Відповідно до офіційних статистичних даних у Петропавлівському районі близько 9,5 тисяч працюючого населення. Із них тільки 900 жителів, віддавши перевагу шахтарській професії, працюють у ДТЕК Шахтоуправління Дніпровське.
"Ви вмієте замотувати "портянки?"
Ірина Ситнік - 300 метрів під землею
Щоб потрапити під землю, передусім, пройшла детальний інструктаж з техніки безпеки. Так, інструктаж - велика річ, ценеаби яка візуальна підготовка до спуску зі застереженнями в області правил безпеки. Далі переодягання… Мені принесли цілу купу одягу - комплект термобілизни, шахтарські штани та куртку, каску, рукавиці, гумові чоботи та навіть "портянки"(!).
"Ви вмієте замотувати портянки?" - запитує працівниця бані, що допомагає мені вдягнутися. Звісно ж ні, таких навичків у мене нема. Відтак жінка мені допомогла їх замотати. Втім, спецодяг ще не все, ще видали спеціальні захисні окуляри, рукавиці та респіратор (це для захисту органів дихання від пилу).
Далі я отримала відому в народі "коногонку", металеву трикілограмову коробку з ременем - саморятівник, який потрібно нести на плечі. Як пояснює представник служби з охорони праці, він необхідний, якщо під землею виникне нештатна ситуація, якщо з'явиться дим і не буде чим дихати, потрібно зняти кришку саморятівника, зірвати пломбу, вийняти звідти спеціальну маску, куди потрібно видихнути.
Обвішаній численними засобами захисту та порятунку, вбраній у спецодяг, рухатися важко. Втім, усе це - необхідна умова, щоб спуститися під землю та на власні очі побачити, як працюють шахтарі. Отже, сповнена очікувань, заходжу у кліть - металевий ліфт, що на доволі великій швидкості, до чотирьох метрів у секунду, опускає людей під землю. "Зараз, можливо, закладе вуха. Не лякайтеся, це нормально", - попереджують мене, коли починаємо спускатися.
"И в шахте не до праздничных процессий..."
Ірина Ситнік
Перше, що кинулось у вічі - яскраве табло з написом "Горизонт 300 метрів". Коли дивилася на шахтарів, які впевненою ходою крокували у своєму напрямку, то на думку чомусь спали слова з пісні Володимира Висоцького:
"Не космос - метры грунта надо мной,
И в шахте не до праздничных процессий.
Но мы владеем тоже внеземной
И самою земною из профессий".
Олександр Малянчук
Як влучно, а головне - починаєш по-справжньому розуміти ці слова лише опинившись тут, під землею. Проходимо через шлюзові двері - й ми в штреку, такому собі арковому тунелі, так пояснив нам начальник зміни виробничої служби Олександр Малянчук. Цим же штреком ми вирушаємо до пункту призначення - прохідницького забою ділянки №1 502-го північного збірного штреку (бригадир Андрій Саранча).
Майже півтори тисячі метрів пішки - йти чимало, тож часу поговорити про шахту було вдосталь. А для людини, яка вперше бачить "підземні надра", цікаво було все. Одне з найперших місць у шахтарському виробництві займає безпека праці, про це детально розповів наш супроводжуючий - Олександр Іванович.
Один із заходів локалізації вибухів метану й вугільного пилу в шахті є вибуховолокалізуючі заслони - ємкості з водою - їх ми бачили кожні 250 метрів. Через кожні 50 метрів - засоби пожежогасіння.
На шляху нам трапилася й розподільча підстанція - електричний апарат для перетворення високої напруги в низьку й розподілу її споживачам. Зі слів Олександра Малянчука, з поверхні в шахту кабелем подається напруга у шість тисяч вольт, яка потім розподіляється по шахті. Шахтне електрообладнання потребує напруги 660 і 1140 вольт. Щоб підвищити безпеку роботи в шахті, були створені ось такі розподільні підстанції.
Цікаво було побачити й конвеєр призначений для транспортування вугілля й породи, до слова, за одну робочу зміну конвеєром проходить близько сорока тонн породи, вздовж котрого ми пересувалися.
І ось ми на місці. Перший, з ким ми поспілкувалися в проходці, був прохідник, житель села Миколаївка Геннадій Ковбаса. Він шахтарській праці присвятив понад 19 років і жодного разу не пожалкував.
"Прохідник - робота фізично важка й відповідальна. Працюємо постійно у воді, носимо важкі речі, ось щойно завантажили два двигуни для того, щоб відремонтувати їх на-гора. Робота в першу зміну особливо відповідальна, від того, як підготоване обладнання й умови для роботи, залежить робота наступних трьох змін за добу.
А роботу свою люблю. Насамперед, це достаток і можливість нормально жити для мене й моєї родини. Чи пишаюся професією? Напевно, так, бо люди поважають роботу шахтаря", - зауважив наш співрозмовник.
А на повагу вони заслуговують. Для восьми гірників перенести на плечах 8-метрову рейку, а це близько 260 кілограмів, - справа звична, однак нелегка. Робити тривалі, перерви не прийнято, бо робітники зацікавлені в тому, щоб виконати норму (від цього залежить їхній заробіток).
Сергій Гопка
На всіх етапах освоєння родовища корисних копалин для забезпечення правильного ведення гірничих робіт працюють маркшейдери - вони ж гірничі техніки. 12 років нерозлучний з теодолітом (прилад для вимірювання кутів) маркшейдер Сергій Гопка: "Робота в нас відповідальна, саме від маркшейдерів залежить якість проведення виробок.
Головний інженер називає нас своїми очима й вухами, гірники - "підземними навігаторами". Маркшейдер - це відповідальність в першу чергу перед собою і перед людьми, з якими працюєш. Тут кожен повинен робити свою справу досконало, тоді й робота ладиться", - розповів про свою роботу Сергій.
Образ гірника з неодмінним відбійним молотком в руках давно в минулому. Зараз видобувають вугілля за допомогою комбайнів. Рухаємося далі, ось воно - "серце" прохідницького забою - комбайн КСП-33. Керує комбайном машиніст гірничо-видобувної машини Олексій Дубовий.
Шахтарській справі він присвятив 22 роки життя, спочатку будував шахти, зокрема розбудовував блок №3 шахти "Західно-Донбаська". Понад 13 років працює на шахті ім. М. І. Сташкова, трудовий шлях розпочинав електрослюсарем.
"15 років обслуговував комбайни, дійшла черга й покерувати ними. Два роки тому працював на старенькому комбайні, ми його прозвали "Макаричем". Сьогодні маємо новий КСП-33. Моя основна робота в першу зміну - підготувати комбайн до роботи, від цього залежить робота трьох наступних змін. Комбайнер - одна ланка великого ланцюга. У шахті важлива командна робота.
Як спрацюємо разом - така і якість. Це, мабуть, і є основна традиція праці в шахті. Шахту-годувальницю треба відчувати, слухати, як вона дихає. Мотивація йти працювати - це, насамперед, стабільність і впевненість, непоганий заробіток для моєї родини. У нас хороша заробітна плата, але все залежить від того, як ми працюємо. На життя нам вистачає в повній мірі", - зауважив Олексій Володимирович.
На момент нашого візиту, під час ремонтних робіт, комбайн задля безпеки був "забурений" у гірську породу. Однак, у роботі ми все-таки його побачили. В умілих руках Олексія Володимировича, легкими рухами на пульті керування з 14 кнопками, комбайн запрацював…
Як зауважують спеціалісти, після двох кілометрів проходки обладнання задля безпеки відправляють на технічне обслуговування. Шахтарська робота цікава ще й тим, що часто трапляються геологічні знахідки: нещодавно прохідники натрапили на відбиток стародавньої папороті.
Під кінець нашої "подорожі" прохідним штреком про свою роботу розказав і наш супроводжуючий Олександр Малянчук: "Гордість за шахтарську працю в мене у крові. З гірничою справою пов'язав своє життя з 1998 року, працював гірничим майстром ВТБ, з 2006 - начальником зміни і так уже 15 років.
Батько й мати працювали на шахті, тут же працюють і брат з дружиною й моя дружина, так що пишатися званням шахтаря в мене підстав достатньо, адже ми - шахтарська династія. Мені гірницька справа зрозуміла, хоча і важко, але це шахта. Тут легкої роботи не буває, будь ти слюсарем або прохідником. Але це та праця, яка забезпечує моїй родині й сім'ям моїх друзів стабільність, достаток. Тим більше, що це постійна робота".
Для більшості гірників шахта мов другий будинок, хоча, звичайно, тут все по-іншому. Підземна праця дуже відрізняється від роботи "земної". Можливо, шахтарі зараз би посміхнулися, однак, пройшовши пішки півтора кілометра в один бік, а потім ще півтора в зворотному напрямку, та ще й в повному спорядженні засобами індиві-дуального захисту (чого вартий лише саморятівник), я-таки відчула неймовірну втому.
Одна помилка в діях - людські життя
Олексій Бусаргін
Спуститися в лаву - в забій, де безпосередньо добувають вугілля, - наша наступна мета. Діставалися місця призначення спочатку каретою (так шахтарі по-своєму називають транспортний засіб, яким вони дістаються робочого місця), потім пішки. Супроводжував нас начальник ділянки з видобутку вугілля №3 Олексій Бусаргін.
Олексій Олексійович працювати на шахті імені Сташкова почав з 1996 року. Про свою роботу каже: "Розпочинав з добувної ділянки (тоді їх було шість) під чуйним керівництвом заслуженого шахтаря, ветерана праці - Сергія Ілліча Рогова. Він до 1997 року був незмінним ударником праці й моїм наставником.
Шахта забирає багато часу, вдома проводжу мало часу, та все одно, тормозок ще дають (посміхається). Звичайно, я пишаюся своєю роботою. Більш того, в мене подвійна гордість, оскільки мій син навчається в Дніпропетровському гірничому університеті, він майбутній шахтар. Напевно, це сімейне почуття".
Про те, що дістатися в забій буде нелегко, нас попередили ще перед спуском в шахту. В'язнучи, м'яко кажучи, в глевкому ґрунті бортового штреку, ми поволі наблизилися до електростанції - з неї починається життя добувної дільниці.
Віктор Козлов
Обслуговуванням підстанцій займаються підземні електрослюсарі - ключові фігури в підтримці працездатності ділянки. Один з них, Віктор Козлов, житель с. Брагинівка свою трудову діяльність розпочав з 1989 року на шахті "Західно-Донбаська", понад 17 років - електрослюсар шахти ім. М. І. Сташкова.
"Працюємо в умовах підвищеної вологості, у вибухонебезпечному середовищі. Небезпека для життя висока: одна помилка в діях електрослюсаря - людські життя. Не знаючи своєї справи, електрослюсарем не працюватимеш. Треба знати механізми, які використовуються на ділянці, вміти їх монтувати, від цього залежить робота всієї ланки.
У дитинстві мріяв стати далекобійником і крутити "баранку" вантажівки, а доля повернула інакше, про що я не шкодую, бо шахтарську працю вважаю престижною. А мрія моя здійснилася - автомобіль я-таки маю, легковий, при-дбаний за кровні зароблені" , - розповідає Віктор Олександрович.
І ось перед нами лава. Вона схожа на довгий тунель площею в сотні квадратних метрів з висотою менш ніж 1 м 15 см. Одна зі "стінок" лави - вугілля. Це і є забій. Полоса виїмки вугілля - стружка - становить 80 см. За одну робочу зміну комбайн проходить у середньому дві стружки.
Олександра Цідило
Жартома промовивши крилату фразу шахтарів: "Даешь стране угля!" повземо навколішки по забою, тут зуст-ріли комбайнера Олександра Цідило, стаж роботи якого понад 16 років. Він керує комбайном - пристроєм висотою в півметра, під яким розташований конвеєр. Коли комбайн включається, комбайнер повзе навколішки поряд, керуючи ним. На запитання чи зміг би розібрати й зібрати комбайн, який працює в полі, жартома відповів, що наші люди вміють усе.
У дитинстві Олександр Ярославович мріяв стати військовим, робота шахтаря, з його слів, схожа з військовою: "Дисципліна на шахті має бути як у військових. Кожен має досконало знати свої обов'язки й виконувати їх. Щоб працювати комбайнером, треба мати солідний досвід, адже дев'яносто відсотків роботи в забої залежить від справності й налаштування комбайну - це добова гарантія безпере-шкодної роботи ГРОЗам наступних змін.
Робота, що і говорити, важка. І вугільний пил, і деколи вода... Тим не менш, влаштуватися на шахту зараз непросто - виробництву потрібні фахівці. Працювати комбайнером у нашому регіоні престижно. Я навіть так скажу, якщо в сім'ї немає шахтаря, то й сімейний бюджет достатнім не назвеш".
Сергій Морозов
Основна підземна професія, одна з найпрестижніших і високооплачуваних - ГРОЗ - він же безпосередньо видобуває вугілля в очисному забої (лаві). Житель Першо-травенська, Сергій Морозов, присвятив цій професії 10 років, вважає її відповідальною, важкою та престижною.
"Для мене робота - це, перш за все, достойний заробіток, я можу забезпечити свою сім'ю, дати все необхідне своїм синам. ГРОЗ - це мужня й добросовісна людина, треба поважати працю товаришів, працювати злагоджено. Я людина незабобонна, навіть першого разу в шахту спустився з позитивним настроєм, без страху. Усе в руках людини й ніяка бабуся з порожніми відрами не може стати на заваді в роботі", - зауважив Сергій Анатолійович.
Поверталися із забою з неймовірними враженнями й досить втомленими. Одна лише думка крутилася в голові: ми спустилися в шахту двічі, а гірники - щодня.
Шахтарі - це, дійсно, люди міцної, перевіреної "породи". Їх праця загартовує характер, силу духу робочої людини, породжує гордість за свою професію, традиції цього "братства", традиції, які живуть в гірницьких династіях і передаються з покоління в покоління.
Усім відомо: головне бажання шахтарів: щоб кількість спусків в шахту дорівнювала кількості підйомів на-гора. Цього їм і побажаємо.
