Це може звучати неймовірно, але з плином часу я переконуюсь, що стала журналісткою не випадково. Газета «Степова зоря» обрала мене для себе. І сталося це дуже давно…
У своєму дитячому альбомі зберігаю фотознімок: мені 2,5 роки, я з мамою, татом та дідусем Миколою Івановичем (хрещений батько мого тата) і з нами Вона – «Степова зоря». Газету тримає в руках тато. Символічно, що цей фотознімок нагадав про себе саме тоді, коли я стала головною редакторкою «Степової зорі». У день свого народження, 30 травня, переглядаю дитячий альбом і помічаю на фотознімку «Степову зорю». Раніше не задумувалася над цим. Але я народилася так само, як і «Степова зоря» у травні: газета 1930 року, а я – 1980. І я почала пригадувати: спливали цікаві моменти з мого дитинства, пов’язані з тим фотознімком...
До Миколи Івановича ми ходили в гості на вихідних. Збиралися в «кабачку» –так дідусь називав літню веранду зі столиком, що знаходилася в садку біля городу. Ми, діти та дорослі, збиралися за одним столом, обідали смачним борщем, зливною кашею або варениками – так вміла готувати лише бабуся Дуня. А потім я вмощувалася поміж дорослих на старовинному дивані – помпезний з дзеркалом та пуфами по боках і випуклими пружинами в деяких місцях. Я слухала дорослих. Вони говорили про багато речей. Діставали пресу, у дідуся завжди була кіпа газет та журналів, дідусь одягав окуляри і читав. Найціннішою для дідуся була, звісно, «Степова зоря», мабуть тому, що своя, місцева. Її обговорювали найбільше.
Звісно, я не пам’ятаю, про що говорили дорослі. Але подобалася сама атмосфера: почувалася дорослою і ніби в темі. Широкоформатні газети мені не подобалися – для маленької дівчинки були завеликі, в журналах я розглядала лише карикатури (на останній шпальті), здається це був журнал «Перець» чи «Крокодил». А от «Степова зоря» – мій розмір, тож інколи я діставала окуляри дідуся, поки ніхто не бачить, вдягала їх, наслідувала дорослих – із серйозним виглядом «читала» «Степову зорю».
Улюбленою грою була робота. Уявляла я себе, мабуть, якоюсь письменницею. Мені виділяли великий канцелярський зошит. І я там творила свою власну газету. Малювала квадратики: у них малюнок – це був фотознімок. До речі, фотознімки я теж робила на імпровізованому фотоапараті: складала з пальчиків прямокутник, підводила до ока і промовляла: чик-чик… Це означало, що фотознімок готовий. Коли знімки знаходили своє місце в моїй газеті, я починала писати текст… Писати тоді не вміла, це були нерозривні хвильки-рядочки, які заповнювали увесь простір на «шпальтах»...
Дідусь пророкував мені серйозне майбутнє, серед усіх онучат, а нас згодом стало п’ятеро, інтелектуальні здібності вбачав у мені…
У шкільні роки твори на уроках мови мені давалися без особливих зусиль. Я гарно малювала, мала каліграфічний почерк, була дуже відповідальною і добросовісною. Мені часто доручали оформляти стінгазети (поки вони мали місце в нашому шкільному житті). Проте стати журналісткою я не мріяла. Та, певно, за мене все було давно вирішено…
Перший запис в трудовій…
5 липня 2002 року у моїй трудовій книжці з’явився перший запис – прийнята на посаду секретаря в редакцію газети «Степова зоря». Відтоді й до сьогодні місце роботи не змінювалося. Змінювалися лише мої посади, мої керівники, мінявся колектив. Я лишилася.
На початку 2004 року мене перевели на посаду оператора комп’ютерного набору: самостійно оволоділа комп’ютерною версткою. З того часу зовнішній вигляд газети залежав від мене: куди яке фото поставити, як оформити матеріал, підібрати заставки, квіточки до вітань… Мені це неймовірно подобалося. Колектив повністю довіряв моїм смакам.
А згодом я почала писати матеріали до газети
Якось до редакції прийшов начальник ДАІ Василь Іванович Жадько. Журналістів на той момент в редакції не було. Тож начальник підійшов до мене і почав розповідати, як поліцейські провели для школярів міні-футбол. І попросив написати замітку. Знітилася – я ж не журналіст, я не пишу, скоро прийде головний редактор, журналісти і напишуть. Але чекати журналістів гість не збирався: «Навіщо нам головний редактор, я все розкажу, а ви напишете!» І я написала. Принесла готову замітку редактору. Це був перший допис – невеличка замітка. Була впевнена, що редактор її поправить або перепише. А її опублікували дослівно, як було написано. Мої старання в редакції оцінили. Невдовзі доручили написати статтю.
До Петропавлівки з виступом приїхали молодіжні гурти. Головний редактор Геннадій Васильович Волинкін попросив мене сходити на захід. Пам’ятаю, як тремтіла, коли йшла за куліси, з блокнотиком і ручкою, як брала перше у своєму житті інтерв’ю, як записувала кожне слово (диктофону тоді не було)… «Усе в тебе вийде!» – запевняв і вірив в мене Геннадій Васильович.
І в мене вийшло! Я продовжувала писати і вступила на журфак Дніпропетровського національного університету. Колектив мене підтримував у всьому: Волинкіни Геннадій Васильович та Ліліана Володимирівна, Олексій Григорович Кавун. Вони були моїми наставниками, я їм безмежно вдячна за все, чого вони мене вчили. Отримати диплом журналіста було гордістю для мене, підтвердженням моїх знань та вмінь.
2009 року мене перевели на посаду відповідального секретаря. Це висока посада – я відповідала за випуск газети. Продовжувала верстати матеріали та писати.
Цього ж року не стало Геннадія Волинкіна. Велика втрата для журналістської когорти. Від нього я перейняла найцінніші риси: він був волелюб, правдолюб, відданий професії. Якості, які мають бути притаманні всім журналістам! Він завжди говорив, що журналіст – незалежна людина. Мріяв, що настане той день, коли приймуть закон про реформування преси, і «Степова зоря» стане вільною.
На жаль, через рік, «Степова зоря» стала комунальною власністю Петропавлівської районної ради. Працювати було сутужно в комунальній власності. Думаю, погодиться зі мною Олексій Григорович Кавун (на той час він був головним редактором), що працювати, особливо з деякими керівниками-регіоналами, фото яких мало бути ледь не на всіх сторінках в газеті, було вкрай важко для журналістів. Але це теж був важливий етап в моєму житті…
Подала клопотання
про вихід районної ради із співзасновників
Особисто для себе, в ті часи зрозуміла, чому так прагнув незалежності Геннадій Волинкін. І розуміла, що цього хочу і я. Власне почуття справедливості змушувало бунтувати.
2014 рік – мене призначають виконуючою обов’язки головного редактора. Це був важкий рік для держави, не менш важкий для редакції, ще важчий для мене. Ми обирали нового Президента, обирали депутатів Верховної Ради. Редакція дісталася мені з величезними боргами, про які я навіть не підозрювала, творчого колективу майже не лишилося. Вісім полос газети мені доводилося самій писати і верстати шпальти, і головне – вчитися заробляти кошти на утримання редакції та випуск газети.
Зараз, згадуючи ті часи, сама собі дивуюсь, як вдавалося самотужки все встигати. Та треба було пройти той нелегкий шлях: на ньому я знайшла однодумців і стала сильнішою. Я була готова до величезних змін, не боялася відкрито говорити і захищати себе і газету – ми були одним цілим.
Наприкінці 2015 року сталася знакова подія –прийнято закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації». Сталося те, чого так чекав Геннадій Волинкін, до чого готувалися всі журналісти України. Якщо багато моїх українських колег сумнівалися та не поспішали розставатися з владою, то у мене сумнівів не було. В той же день до районної ради від редакції подала клопотання: ми заявили, що редакція має бажання бути незалежною. І вона нею стала.
«Степова зоря» стала не просто незалежною: і так мізерне на той час фінансування від влади припинилося з поданням клопотання про роздержавлення. Хоча ми ще більше року перебували в процесі реформування. Газета змінювалася. Перероджувалася. У свої 90-років почала вільно дихати, вона стала народним рупором (без цензури). В газеті з’явилася критика, але вона завжди об’єктивна і дієва. Газета стала рушійною силою на Петропавлівщині.
«Степова зоря» підтримує спорт, культуру, ініціює громадську активність. «Степова зоря» завжди була у вирі подій.
Не боюся вчитися, вчуся сама й вчу інших. І на досягнутому ніколи не зупинюся.
Свою розповідь я почала з відвертого зізнання: «Степова зоря» обрала! І я впевнена, що це дійсно так! Обрала мене, коли я ще була маленькою. Все було передбачено: 90 років праці людей, багатьох журналістів передано мені. Це дорогого варте.
Я отримала у спадок від журналістів, які десятиріччя працювали задля нашої газети, безцінний досвід, авторитет газети, народну любов. Я із вдячністю згадую кожного, хто доклав зусиль до творення історії нашої газети.
«Степова зоря» – це не моя газета. Це я – її редакторка! Газета – моє щастя і мій біль, моя доля! Газета вибрала мене і ми разом пішли далі.
Дуже мало людей мають таке щастя.
Дякую, доле, що мене обрала «Степова зоря»!
Щаслива, що я обрала саме її!
