Білаш Ігнат Семенович народився в селищі Петропавлівка в дуже заможній багатодітній сім’ї, яка мала багато реманенту, худоби і коней в конюшнях, багато зерна. Батько родини – Семен, мати – Параска. В родині зростало чотири сина – Макар, Ігнат, Петро, Павло; три доньки – Улита, Марія, Ганна. Як склалася доля цих людей описує Микита Сідоров, який створює літопис родоводу.
Батько родини – Семен
Батько Семен чув від людей на базарі, що розпочали по селах «розкуркулювати», тому усвідомлював, що наближається «розкуркулення» і в Петропавлівці, і вирішив його «попередити». Вирішили спродати все нажите роками. Макар вночі зі стайні виводив коней і продавав циганам. З останніми кіньми батько з Макаром від’їжджають на Донбас. Коли прийшли «розкуркулювати» – в домі невістка Мотя з дитиною Надією на руках (дружина сина Ігната) і більше нічого.
Улита Семенівна вийшла заміж за Демида Калантая. Це були середняки, тому цю родину і не «розкуркулювали». В родині народилися дві доньки – Олександра та Любов, синок Пилип. Чоловік Улити Калантай Демид помер під час Другої світової війни у військовому полоні. Пилип Демидович з Петропавлівки був вивезений до Німеччини на примусові роботи.
Марія та Ганна
Марія і Ганна – переїздять жити до м. Макіївка. Дівчат до Німеччини не взяли, адже одна була набагато старша, а друга – мала.
Марія працювала у закладі громадського харчування посудомийкою, по конвеєру йшли стакани, посуд, які милися водою, а вона знімала їх чистими з конвеєра.
З часом вийшла заміж за Сівакова Микиту Олександровича, 1914 р.н., з Богдано-Вербок. На той час він був військовим, тому родина змушена була увесь час переїжджати по гарнізонах. Як дружина військового, Марія Семенівна вела велику громадську діяльність, мала різні відзнаки, одна з них «Ворошиловський стрілець». Працювала у воєнторзі.
В 1939 році Микита привозить Марію в с. Богдано-Вербки в родину свого батька Олександра, тут же народжується і їх донька Тамара.
Микита Олександрович під час Другої Світової війни 15 серпня 1942 року загинув. Дружина Марія отримала похоронку. В похоронці було вказано місце поховання: Краснодарський край, село Кура-Цеце, Кадиженський район. Марія надсилає за адресою листа, отримує відповідь: такого села немає. Вона довго була вбита горем, але потрібно було жити, адже треба виховувати їх спільну доньку Тамару.
Лист із Канади
Марія вийшла вдруге заміж, в другому шлюбі виховали доньку Тамару.
Тамара була чудовою дівчинкою, закінчила школу із золотою медаллю і вступила до Дніпропетровського університету. Після його закінчення працювала в обкому комсомолу в місті Дніпропетровську. Працювала самовіддано, користувалася повагою. І ось її направляють до Москви до ЦК комсомолу СРСР.
Одного разу, до родини Надії Гнатівни приїхав брат Микити – Микола – і говорить, що отримав листа з Канади (після дозволу в країні вести листування з іншими країнами капіталістичного світу, при М.С.Хрущові). Микола прохав Мотю Архипівну прочитати цього листа. Цього листа з далекої Канади надіслала жінка, яка писала, що воювала з Микитою Олександровичем. Вона прохала надіслати їй листа, в якому описати, як склалися долі Марії і доньки Тамари. Мотя відповіла, що прийде з роботи донька Надія, вона прочитає листа і дасть відповідь. Надія Гнатівна прочитала листа і дала відповідь в далеку Канаду. В листі звичайно, не написала, що Марія вийшла вдруге заміж. Марія на той час зі своєю родиною мешкала в місті Павлограді і Надія Гнатівна поїхала до неї туди.
Марія взяла до рук конверта і, не говорячи жодного слова, розпочала плакати, навіть не плакати, а ридати і кричати. Надія Гнатівна не розуміла зміни її стану настрою, вона стояла тихо, не говорячи жодного слова. Марії зробилося зле, вона попрохала подати води. Марія продовжувала сидіти, дивлячись в підлогу. А потім повільно підняла повіки і говорить: «Цей конверт підписаний Микитою, цей почерк я не зможу забути до кінця свого життя, до самої смерті». Лише тепер Надія Гнатівна зрозуміла, що то був почерк Микити – чоловіка Марії і що він живий, але в листі про це не було написано жодного слова. Скільки минуло років, роками родина оплакувала його, ставила в церкві свічки «за упокой души Божьей», а виявилося, що він живий.
Надія Гнатівна прохала Марію розповісти доньці про листа з Канади. Пізніше дізнається, що Марія своїй доньці Тамарі нічого так і не розповіла. «Адже там, можливо, залишилися брати і сестри Тамари, племінники», – говорила Надія Гнатівна. Так і залишилася далекою Канада. Про долю чоловіка і батька родина не дізналася нічого, адже вони його і не шукали в Канаді. Лише можна зробити припущення, що Маріїне серце розривалося на частинки, адже в далекій Канаді билося серце її чоловіка, першого свого кохання, великого кохання, таке рідне і таке далеке, а плід цього кохання – Тамара.
Сьогодні вже покійні і Марія, і Тамара. Як і Марія, Тамара була двічі одружена, в шлюбі народила сина Олега. Після смерті матері Тамара розшукала дядька Миколу (на той час він мешкав в селі Хороше) з проханням дати листа від батька, але дядько Микола племінниці відповів, що листа в нього немає. Листа він відвіз Моті Архипівні, а її донька Надія відвезла його Марії в Павлоград. Там лист і залишився в матері.
Павло – найменший син
Павло в Макіївці працював в пожежній частині. На Другу Світову війну був призваний з міста Червоноармійська, воював в Київському військовому окрузі. Під час бою попав до полону і був відправлений до концтабору для військовополонених в Німеччину. В концтаборі життя було не просто тяжке, а нестерпне. Кожного разу змушували військовополонених шикуватися в шеренгу і тоді йшла команда: «Виходять командири!». Розстрілювали 10 чоловік. Нове вишикування і нова команда: «Виходять кухарі!». Знову розстріли, і так кожного дня і вранці, і ввечері, і знову нові звання і професії.
Одного разу говорять: «Чоботарі!». Поруч стоїть чоловік і говорить йому, що він зараз буде виходити і ти йди. Павло йому відповідає, що він не може ремонтувати взуття. А той йому відповів, що навчить. Вийшло 15 чоловік. Павло був серед них, так всю війну і ремонтував взуття військовополоненим.
Після закінчення війни військовополонених звільнили, мобілізували, забрали документи і розсортували: на фронт, на війну в Японію, додому на роботи на шахти в Воркуту. Погрузили в окремі вагони, звинуватили у співпраці на німців, серед них був і Павло. Так він пропрацював на шахті в Воркуті цілих 10 років «від дзвінка до дзвінка».
В 1955 році Павло пише дружині Марії листа, що він може повернутися додому на Україну. Вся родина складає гроші і Марія їде в Воркуту, звідки забирає Павла до Червоноармійська. В 1970 році в столярці його паралізувало. Рідним паралізований Павло розповідав про свої молоді роки, про своє життя, яке пройшло так швидко, що він не встиг насолодитися його смаком.
