Анатолій Безлюбченко
Здолав тисячі кілометрів, щоб із Риги дістатися до українського села, у якому народився, і в якому загинув його батька. На одну могилу невідомого солдата стало менше. За документами, які надав Анатолій Васильович, та спогадами жителів вдалося відновити ймовірні події 1943-го року. На сільському кладовищі села Хороше знаходилася могила солдата, ім’я якого було невідоме.
За селом пролунали постріли…
Не в одній хатині здригнулися від цих моторошних звуків. А старенькі мовчки хрестилися та промовляли про себе: «Спаси, Господи!» Фашисти відступали. Йшли чутки, що «наші» вже близько, тому так лютували вороги. А поліцаї відрізнялися особливою старанністю: щодень влаштовували обшуки, нишпорили по хатах.
І знайшли…
Того, про кого у селі тільки інколи перемовлялися між собою. Про кого боялися сказати вголос. Солдата, якого підібрали на полі бою взимку. Пораненого, непритомного… Всім селом оберігали таємницю, аби не дізналися вороги. Виходили, вилікували. Майже рік переховували як могли…
Не вберегли… Ясного морозного ранку німими вулицями села вели поліцаї солдата.
З крайньої хати спостерігала Векла Донченко. Бачила вона, як вийшли за село у балку. Як цілилися гвинтівки у солдата. Як озирнувся востаннє на село солдат…
Відвела очі Векла, закрилася хусткою, не змогла дивитися на страшну картину страти. Защеміло у грудях, бо з початку війни не мала звістки про свого чоловіка.
А лиш стемніло, побігла до сусідки Марії Костевич, розповіла про побачене. Поплакали разом і над своїм горем – Марія недавно отримала звістку, що її чоловік пропав безвісти. «Треба поховати розстріляного», – вирішили. На підмогу покликали ще Марину Легкошкур
Вночі, у цілковитій темряві, Векла, Марія, Марина та чоловіки, яких вони покликали, перенесли тіло на кладовище. Тут, на краю кладовища і поховали…
Після війни жінки доглядали могилу. Своїх чоловіків з війни вони так і не дочекались: отримали повідомлення «пропав безвісти». Тож говорили: «Можливо і за могилами наших чоловіків хтось буде доглядати». На краю сільського кладовища на могилі невідомого солдата – металевий обеліск з червоною зіркою.
Не одне покоління школярів виросло на розповідях про невідомого солдата. Учні школи разом із вчителями розпитували очевидців про загиблого. Піонери 70-80-х років записували спогади і розповіді жителів. Та жодного разу ніхто не назвав імені та прізвища солдата. Всі знали про нього, знали, де похований. Але на тому всі стежки губилися…
Учні школи старанно прибирають територію, насаджують квіти, щоб майоріли все літо і нагадували про незгасну людську пам’ять. Приносять квіти в День Перемоги та День визволення села.
Бережно зберігаються у музеї спогади тих, хто розповідав про солдата.
Чи сподівались жителі села колись все-таки дізнатися ім’я загиблого солдата? Мабуть, ні. Адже скільки розкиданих у полі, поросших травою і не знайдених, на яких навіть немає ні хреста, ні зірки?..
Тому подією для села став приїзд сина загиблого солдата. Подією, що здивувала, зрушила з місця сталі уявлення,
Справа у тому, що всі ці роки у такому ж тривожному очікуванні жив і син солдата. І лише завдяки сучасним засобам та інтернет-ресурсам, зацікавленості рідних, вдалося віднайти місце поховання батька.
І стежки перетнулися.
Стежки тих, хто знав про обставини смерті та шукав дані про загиблого, і того, хто знав ім’я загиблого, але не знав, як він загинув.
У серпні у село Хороше приїхав син загиблого солдата. Він показував свої власні документи, документи матері, у яких вказувалось місце народження – село Хороше. Співставивши здобуті дані, прийшли до висновку, що 1943-го року у селі
Хороше був розстріляний Безлюбченко Василь Петрович.
Син загиблого, Безлюбченко Анатолій Васильович, приїхав з міста Риги, здолавши сотні кілометрів. Йому допоміг здійснити поїздку племінник В’ячеслав, який проживає у місті Харкові.
Анатолій Васильович був приємно вражений, що могила батька доглянута, подякував учням школи за турботу.
Тож всі таємниці розкриті? Все стало відомо? За відкриттям однієї таємниці крилася інша. Ніхто із жителів села не говорив, що за час перебування у селі, у солдата склалися стосунки з жінкою, яка народила дитину.
Можна зрозуміти, звичайно, ту атмосферу. Той страх окупації – страх смерті. Інакше, що б змусило серед зими з немовлям на руках всю родину Ізюмських тікати з села у хутір Успенівка, де не було німців, щоб перебути там деякий час (мабуть, щоб маля підросло), а коли потепліло, рушити далі – на Луганщину.
Важко відтворити, а тим більше зрозуміти події того часу. Син солдата народився того ж 1943-го року, 2 лютого, а 13 березня батька розстріляли.
Анатолій Васильович говорив, що батьки матері, напевне, не схвалювали доньку. Коли народився Анатолій, матері було 22, а батькові 39 років. Про батька нічого не розповідали. Знає лише, що з Кіровоградщини.
У війну люди не були багатослівними. Відвертість і легковажність могла коштувати життя. Навіть те, що жили на окупованій території, викликало підозру. Пам’ятає Анатолій Васильович, що навіть коли у піонери приймали, запитували, чи був в окупації. У материній військовій книжці у графі «Особливі помітки» значиться: «Проживала на оккупированной немцами территории 1942-1943 г в с. Хорошее Петропавловского р-на Днепропетровской обл.»
Мама Анатолія Васильовича Ізюмська Анна Петрівна народилася у селі Хороше. Перед війною закінчила медичні курси у Ворошиловграді. Після народження сина залишила дитину своїм батькам і пішла на фронт. У військовій книжці значиться – лейтенант медичної служби.
Після війни Анатолій з матір’ю та її родиною проживав у м. Перевальську Луганської області. Мама працювала медичною сестрою у таборі військовополонених жінок. У пам’яті Анатолія Васильовича спливають спогади. І, мов кадри фільму, в уяві постають повоєнні картини…
…Молода вродлива жінка у військовій формі проходить по табору військовополонених. Її міцно тримає за руку хлоп’я. Тулиться до мами, заглядає у вічі. Мама лише інколи кидає на нього лагідний погляд. Мама на роботі. Мама – медсестра. Скінчилась війна, а служба продовжується. Їй дозволили проходити тут, зглянулись, що маленький син. Дивилась на суворі жіночі обличчя, які світлішали, коли йшла разом з маленьким Толею. Жаліла їх? Можливо… Бачила, як хотілося тим жінкам хоча б доторкнутись до дитини. Бачила повні материнської журби погляди… Розуміла їх, бо і сама лише у ньому, у синові, бачила зміст свого життя. Заміж так і не вийшла. У всіх анкетах писала: «Вдова». Зуміла добитися, щоб дати сину прізвище батька.
Анатолій закінчив школу, навчався у будівельному технікумі, працював на цегельному заводі в Уссурійську, Маріуполі. Службу в армії проходив в Німеччині. Там і виявив бажання отримати військову спеціальність. 1968-го року закінчив Рязанське училище. Одружився. Дружина з Рязанської області. Знову служба у Німеччині. Потім перевели у Латвію.
З 1973 року працював заступником начальника військового автомобільного заводу у місті Рига. Тут проживає і на даний час. Має сім’ю, сина, онуку.
На Україні не був 30 років. Побувати на могилі батька вже і не надіявся. Але несподівано племінник В’ячеслав з Харкова знайшов документальні дані про місце поховання Безлюбченка Василя Михайловича, запросив до себе у гості і допоміг здійснити поїздку.
Хотів би Анатолій Васильовичу знайти рідних по материнській лінії. Ізюмські у селі проживають, але, на жаль, не пам’ятають тих, що жили у війну. По приїзду додому Анатолій Васильович надіслав у школу копії документів, фото для поповнення музею.
Безлюбченко Василь Михайлович (1904-1943) – напис на табличці, яку встановили на пам’ятнику загиблого. На одну могилу Невідомого солдата стало менше.
Могили Невідомих солдатів, як мовчазне нагадування про подвиг звичайних солдатів без нагород і почестей, що дорогою ціною наближали Перемогу.
«Війна закінчилась лише тоді, коли похований останній солдат», – говорив Олександр Суворов. До слів великого полководця можна додати, що війна триває доти, доки існують могили невідомих солдатів. Адже долі багатьох людей загубилися у вирі війни.
Немає безіменних героїв.
Кожен загиблий мав своє ім’я, свою долю, своїх рідних. І якщо через десятиліття люди знаходять своїх рідних – жива пам’ять народу.
