Війна забирає найкращих. Але є люди, чия пам’ять залишається жити у спогадах рідних, друзів, колег і побратимів. Таким був Олександр Полтавцев — надійний товариш, професіонал своєї справи, захисник України, який двічі добровільно ставав на оборону держави та віддав життя за її свободу.
Дитинство та юність
Олександр Полтавцев народився 10 травня 1971 року в місті Приозерську у Казахстані. Його батько проходив службу техніком військового авіаційного транспорту в одній із військових частин Радянського Союзу. Народився Олександр далеко від України. Його батьки були родом із Новомосковська, який нині носить історичну назву Самар.
Коли хлопчикові виповнилося шість років, родина повернулася на Батьківщину. Саме в Новомосковську минули його дитячі та юнацькі роки. Тут він навчався у загальноосвітній школі №8, а після її закінчення вступив до професійно-технічного училища №48, де здобув спеціальність зварювальника.
У 1989 році Олександра призвали до лав армії. Служити йому довелося далеко від дому — у Владивостоці на Далекому Сході. Як і батько, він обрав військову спеціальність, пов’язану з авіацією. Служив зв’язківцем у військово-морській авіації. Після завершення строкової служби вирішив залишитися в армії та продовжив службу за контрактом.
Лише у 1997 році Олександр повернувся до України. Спочатку працював за фахом на одному з підприємств рідного міста Самар, а згодом його життя пов’язалося з Петропавлівкою, де він прожив близько десяти років.
Людина праці
У Петропавлівці Олександр працював майстром сушильної ділянки на елеваторі «Степовий» у селищі Залізничне, тоді ще Петропавлівського району. Для сторонньої людини ця посада може здаватися звичайною, але кожен, хто працював поруч із ним, знає: сушильний майстер — це величезна відповідальність за якість зерна, технологічний процес і кінцевий результат роботи всього підприємства.
Олександр чудово знав свою справу. Він був уважним до деталей, відповідальним і вимогливим насамперед до себе. Колеги згадують, що на нього завжди можна було покластися, особливо під час найскладніших виробничих змін, коли потрібно було швидко приймати рішення та нести відповідальність за спільну справу.
Та професіоналізм був лише однією з його рис.
Для багатьох працівників елеватора Олександр став справжньою душею колективу. Його поява завжди приносила гарний настрій, жарти й ту особливу атмосферу, яка об’єднує людей навіть у найважчій роботі. Він умів підтримати, допомогти словом і ділом, вислухати та підставити плече.
Саме тому колеги згадують його не лише як майстра своєї справи, а й як людину, поруч із якою було легко працювати і просто жити.
Футбол — ще одна велика любов
Поза роботою Олександр мав ще одну справжню пристрасть — футбол. Брав участь у змаганнях між командами аграрних підприємств.
На футбольному полі він був воротарем. І не просто воротарем, а й одним із тих, кому команда довіряє найбільше. Надійний, зібраний, сміливий, він неодноразово рятував своїх партнерів у найвідповідальніші моменти матчів.
Його талант і майстерність були відзначені заслуженою нагородою — кубком найкращого голкіпера в турнірі аграрних підприємств.
Ті, хто грав поруч із ним, добре пам’ятають його характер: він боровся до останньої хвилини, не здавався навіть тоді, коли ситуація здавалася безнадійною. Ця риса супроводжувала його все життя.
Перший фронт. Доброволець 2014 року
Коли у 2014 році Росія розпочала війну проти України, Олександр не залишився осторонь.
Не чекаючи повісток чи наказів, він став добровольцем до лав захисників України.
З 2014 по 2018 рік його служба проходила переважно безпосередньо на передових позиціях у 109-й окремій бригаді територіальної оборони. Із позивним «Полтава» він пройшов через найгарячіші точки війни того часу.
Олександр обороняв Донецький аеропорт імені Сергія Прокоф’єва — легендарний ДАП, який став символом незламності українських воїнів. Виконував бойові завдання в Пісках поблизу Донецька, ніс службу в районі Нью-Йорка на Донеччині, а завершував службу у промисловій зоні Авдіївки — одному з найнебезпечніших напрямків фронту.
За роки військової служби він неодноразово був нагороджений відзнаками та медалями. Серед них — нагороди Президента України, Міністра оборони України та командування військової частини, зокрема:
- Почесний нагрудний знак від Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій справі» ІІІ ступеня.
- Медаль «Захиснику Вітчизни» від Президента України
- Пам’ятна медаль «За патріотизм до України» та інші нагороди.
У жовтні 2018 року Олександр був демобілізований і повернувся до мирного життя.
Родина понад усе
Особисте сімейне життя у нього не склалося, але це зовсім не означало, що він був самотнім.
Його справжньою родиною стали рідна сестра, племінниці та близькі люди.
Особливе місце в серці Олександра займали його племінниці. Він щиро любив дівчаток і завжди намагався потішити їх подарунками, увагою та турботою. Для них він був не просто дядьком.Він був людиною, яка завжди поруч.
У 2024 році старша племінниця Маргарита закінчувала школу. Дівчина дуже мріяла про випускну сукню, яка коштувала чималих грошей. Олександр без вагань придбав її, тому що хотів, аби здійснилася мрія його улюбленої племінниці.
На жаль, він не дожив до випускного вечора. Але встиг побачити Маргариту в тій самій сукні. Цей спогад назавжди залишився у серці родини.
Щоранку він надсилав їй повідомлення: — «Как дела, моя красунечка?»
Сьогодні ці слова стали безцінною пам’яттю про людину, яка любила своїх рідних усім серцем.
Другий фронт. Повернення до війська
24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення. І знову Олександр не залишився осторонь.
У червні 2022 року він вдруге добровольцем повернувся до лав Збройних сил України.
Для нього це рішення було природним. Він не міг залишатися вдома, коли країна потребувала захисту.
Олександр служив навідником зенітно-кулеметного відділення ракетно-артилерійського взводу 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Також виконував обов’язки кулеметника та ніс службу безпосередньо на передовій.
Його бойовий шлях проходив на Донецькому напрямку — одному з найважчих відтинків фронту.
Побратими згадують його як досвідченого воїна, який завжди зберігав холодний розум і був готовий підтримати товаришів у найскладніші хвилини.
Останній бій
9 червня 2024 року Олександр Полтавцев разом із побратимами виконував бойове завдання на позиції «Кремінь» поблизу селища Уманське Покровського району Донецької області.
Саме там, на передовій, він загинув, захищаючи Україну.
Для рідних це стало початком важкого та болісного періоду невідомості. Спочатку були пошуки. Була надія. Були нескінченні очікування звісток. Були молитви та віра в диво.
Довгий час родина жила між надією і страхом, намагаючись знайти бодай якусь інформацію про долю Олександра. Кожен день очікування здавався вічністю. Кожен телефонний дзвінок змушував серце битися швидше. Але час минав, і страшна правда ставала дедалі очевиднішою.
Дорога додому
Минуло майже два роки болісного очікування. І ось настав день, якого рідні водночас чекали і боялися найбільше.
30 травня, напередодні другої річниці загибелі, Олександр Полтавцев повернувся додому на щиті — до рідного міста Самар.
Додому повернувся воїн. Повернувся син. Повернувся брат. Повернувся дядько, який так любив своїх племінниць. Повернувся друг, якого не вистачало всім. Повернувся колега, на якого завжди можна було покластися. Повернувся воротар, який усе життя захищав інших — спочатку футбольні ворота, потім своїх побратимів і зрештою всю Україну.
Його чекали рідні, друзі, колеги з елеватора, знайомі та побратими. Кожен із них згадував свого Сашу — усміхненого, доброго, надійного, справедливого. Людину, яка ніколи не шукала легких шляхів.
Людину, яка завжди ставала там, де було найважче. Людину, яка двічі добровільно пішла на війну, бо вважала це своїм обов’язком. І тепер пам’ять про нього житиме в серцях тих, хто його знав, любив і поважав.
Остання дорога Героя
Після довгих місяців очікування, болю і невідомості Олександр Полтавцев нарешті повернувся додому.
На рідне подвір’я його привезли найдорожчі люди — мама Зоя Петрівна та молодший брат Андрій, рідні та близькі люди з Самару та Петропавлівки. Він повернувся до міста, яке стало його справжньою Батьківщиною, де минули його дитинство, юність, трудові роки та звідки він двічі йшов захищати Україну.
Попрощатися із Сашком приходили рідні, друзі, сусіди, колеги та всі, хто знав його особисто. Люди згадували його усмішку, доброту, жарти, його готовність завжди прийти на допомогу. У кожного була своя історія про Олександра, але всі вони сходилися в одному — це була людина великого серця і твердого характеру.
Згодом жалобна процесія вирушила до Алеї Слави у Самарі, де відбулося загальноміське прощання із захисником.
Біля домовини Героя зібралися рідні, побратими, представники громади, військові, друзі та небайдужі мешканці міста. Панувала тиша, сповнена скорботи і вдячності.
Чин прощання провели капелани 109-ї окремої бригади територіальної оборони. Лунали молитви за упокій душі воїна, який до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та Україні.
Під час церемонії до присутніх звернувся начальник територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
— Смерть вирвала з наших рядів справжнього патріота і громадянина, мужнього військового — навідника зенітно-кулеметного відділення зенітного ракетного взводу роти вогневої підтримки військової частини А7037, старшого солдата Олександра Полтавцева. Під час служби він ніколи не шукав легких шляхів і завжди брав на себе відповідальність за прийняті рішення у будь-яких ситуаціях. Був справжнім професіоналом, користувався повагою серед побратимів. Він був справжнім патріотом своєї держави, шанував людей і чесно виконував свій обов’язок. 9 червня 2024 року на Донеччині, виконуючи бойове завдання, загинув воїн, який стояв на захисті української землі та не дозволяв ворогу загарбати жодного її клаптика. Від імені Збройних Сил України висловлюємо щирі співчуття родині та близьким. Вічна пам’ять Герою.
Слова співчуття та духовної підтримки виголосив і отець Дмитро.
— Знову сумна звістка зібрала нас разом. Знову від нас до Бога відійшов воїн, який загинув, захищаючи кожного з нас.
Священник нагадав про важкі місяці очікування, які пережила родина після того, як Олександр перестав виходити на зв’язок.
— Я бачу дату його загибелі, бачу, що він вважався зниклим безвісти. Багато днів рідна людина не виходила на зв’язок. Кожного дня рідні чекали дзвінка, чекали звістки, сподівалися почути, що він живий. Розумію, скільки було молитви, скільки було надії, скільки було звернень до Бога. Сьогодні для душі воїна потрібне одне — наша молитва. Він продовжує захищати нас уже в Небесному війську так само, як захищав на землі.
На Алеї Слави підносилися молитви за упокій душі Олександра Полтавцева та всіх полеглих захисників України.
Після завершення церемонії за військовою традицією домовину воїна покрили Державним Прапором України. Над площею пролунала скорботна мелодія «Плине кача» — пісня, яка стала символом прощання з українськими Героями. У багатьох присутніх на очах були сльози. Люди ставали на коліна, проводжаючи захисника в останню путь.
Після прощання на Алеї Слави траурна колона вирушила до місця останнього спочинку Олександра.
На кладовищі відбувся завершальний чин поховання. Під залпи військових почестей Героя провелив останню дорогу.
У знак вдячності держави за подвиг сина, матері загиблого воїна, Рої Петрівні, було вручено Державний Прапор України, який покривав домовину її сина.
Також родині передали прапор 109-ї окремої бригади територіальної оборони — як символ братерства, честі та бойового шляху, який Олександр пройшов разом із побратимами.
У словах, звернених до матері, звучала головна істина цього дня: її син віддав найдорожче — власне життя — за Україну, за її незалежність, свободу та майбутню перемогу. Він загинув, щоб ворог не зміг забрати жодного клаптика української землі. Він загинув, захищаючи своїх рідних, своє місто, свою державу. І тепер його ім’я назавжди вписане в історію України та в пам’ять людей, заради яких він боровся.
Олександр Полтавцев прожив життя чесної людини, сумлінного працівника, люблячого сина, брата і дядька. Він був надійним другом, майстром своєї справи, талановитим воротарем і відважним воїном. Його подвиг не повинен бути забутим. Пам’ять про нього житиме в серцях рідних, друзів, колег, побратимів та майбутніх поколінь українців.
Вічна пам’ять Герою України Олександру Полтавцеву!
Герої не вмирають!
Прощання з Героєм:
