Добрий, спокійний, світлий — він завжди був опорою для своєї мами й гордістю для всіх, хто його знав. У боях за Україну загинув Гібадулін Сергій Олександрович із села Олефірівка Миколаївської громади. 9 жовтня у Дмитрівці Героя проводжали в останній шлях.
Дитинство і юність
Сергій народився 20 лютого 1989 року в селі Шевченка Дніпропетровської області.
- Сергійко в мене один синок, — каже мама з ніжністю.
Дитинство Сергія минуло у Шахтарську, навчався у школі №4. Після школи вступив до технічного училища №40, де здобув професію газоелектрозварювальника. Отримавши освіту п’ять років пропрацював гірником на шахті “Дніпровська”.
У 2014 році переїхав до села Олефірівка та працював у Дмитрівському лісництві.
Власної родини Сергій створити не встиг, усе своє життя був опорою та підтримкою для мами Світлани.
Служба і фронт
Початок повномасштабного вторгнення змінило долю чоловіка. 20 листопада 2024 року, у день народження своєї мами, Сергій був призваний до лав Збройних Сил України.
Пройшов навчання, а згодом ніс служив у 71-й окремій єгерській бригаді десантно-штурмових військ ЗСУ на Харківщині.
- Спочатку синок мені сказав, що, він стрілок. Але нічого не пояснював, не розповідав, не хотів, щоб я переживала, — пригадує Світлана.
Згодом жінка дізналася, що її син був розвідником. Службу Сергій проходив спочатку під Харковом.
- Син був на Харківщині, а потім його відправили на підтримку хлопцям на Донеччину, де були запеклі бої, — пригадує мати.
«Мамо, воно вам не треба…»
Про війну Сергій ніколи не говорив.
- Зі мною на тему війни син не говорив, — пригадує Світлана. — Я питала: “Де ти, в яких військах?” А він тільки: “Мамо, воно вам не треба” І все. Він завжди звертався до мене на “ви”. Про службу говорив небагато. Я не знаю, чи він сам обирав собі бригаду — зовсім не розповідав. Одного разу сказав тільки: “Мамо, тут страшно. Дрони падають на голову”.
Світлана зізнається, що син завжди намагався її заспокоїти, навіть коли було важко. Він не любив говорити про війну й ніколи не жалівся.
- Я питала, як там умови, а він тільки: “Все нормально”. Кажу йому: думай, що ти на роботі, у відрядженні, просто не вдома. Він так і сприймав — що як на роботі… Поранень Сергій на щастя не мав, — додає жінка. — Лише одного разу обморозив пальці на ногах. Це було в лютому. Його тоді трохи пролікували в шпиталі — три чи чотири дні — і він повернувся на фронт.
Остання розмова
Зв’язок із Сергієм був рідкісним. Світлана пригадує останні дні, коли ще чула голос свого сина.
- Син із позиції по 45 днів не дзвонив. А 17 вересня я з ним востаннє спілкувалася, — каже Світлана.
Того вечора син зателефонував, чула лише його голос.
- Нічого не видно було, темінь. Він сказав: “У нас тут темно. Ліхтарик вмикати не можна”. І все… Коротка розмова і він відключив телефон…
Це була остання розмова, більше на зв’язок Сергій не виходив.
- Мені зателефонували 28 вересня. Сказали, що 23-го вересня хлопці потрапили під масований обстріл. Не лише мій син. Тільки 26-го — мабуть, не могли раніше через ворожі обстріли, їх забрати з поля бою. Привезли в Кривий Ріг, на щиті, — розповідає жінка.
23 вересня 2025 року підрозділ Сергія потрапив під артилерійський обстріл.
- Меня повідомили, що їхній підрозділ потрапив під артилерійський обстріл. П’ятнадцять чоловік тоді привезли… І не впізнати їх було. Таких хлопців привезли, що серце обривається, — каже Світлана.
Серед них був і Сергій, якого Світлана впізнавала, спочатку на фотознімку.
- Я на впізнання їздила. По фотографії я його одразу впізнала, — тихо додає вона.
Солдат і розвідник Сергій Олександрович Гібадулін загинув 23 вересня 2025 року біля міста Торецьк Покровського району на Донеччині.
«Єдиний мій син…»
Мама Світлана згадує сина Сергія ще з дитячих років — спокійного, розважливого, слухняного хлопчика.
- Син завжди захоплювався радіотехнікою. Комп’ютери ламає, а потім складає. Міг би бути зв’язківцем із такими здібностями, — каже вона з сумною усмішкою.
У Сергія не було гучних хобі — він просто любив працювати руками.
- Син ніколи не зловживав спиртне чи тютюн. Ні пива, не цигарок... Нормальна дитина. Прагнув працювати руками, бути самостійним, ніколи не падав духом. А тепер так боляче. Мій синочок… Йому ж було лише 36 років… — тихо каже мати.
Останній шлях
9 жовтня Миколаївська громада прощалася зі своїм захисником — Сергієм Олександровичем Гібадуліним, жителем села Олефірівка. Живим коридором скорботи односельці, друзі, колеги, побратими зустрічали полеглого воїна, який повернувся додому на щиті.
З болем і вдячністю звучали слова прощання — від представників громади, односельців, побратимів.
Зі словами вдячності за сина, що віддав життя за Батьківщину матері Світлани передали державний прапор України.
Завершили церемонію прощання трьома салютними пострілами від побратимів на честь воїна-розвідника Сергія Гібадуліна.
Схилимо голови в пам’ять про Героя.
Вічна шана і слава захиснику!
