Сергій Савенков із Петропавлівки вже сім років на війні. Він став на захист ще в ті часи, коли війну називали антитерористичною операцією, а згодом — повномасштабною. Сергій залишився боронити рідну землю. Він бачить інше життя — там, де знаходять найвірніших друзів і втрачають побратимів.
Бригаді потрібні дрони!
Про FPV-дрони говорить коротко, але з тривогою.
- Це пекло. Летить 170 км/год. Не втечеш. Коштує 30–50 тисяч — валить техніку на мільйони. У росіян їх багато. Нам потрібно хоч щось, щоб протистояти.
Сергій звертається до всіх односельців, друзів, знайомих допомогти придбати дрони.
- Ситуація на нашому напрямку критична. Росіяни давлять антидроновими гарматами. Наші дрони горять, техніка гине. Командир каже: “Хто має зв’язки — допомагайте!” Потрібен Mavic 3 Pro або Autel. Новий такий коштує 100 тисяч гривень. Нам підійде і бувший у використанні аби тільки працював.
Це дрони-розвідники, зараз у кожному підрозділі, у кожній роті потрібні для розвідки, коригування.
ЗБІР
Збір на дрони мавік3 про для 93-ї бригади
Мета: 200000.0 UAH
Поповнити конверт через Приват24
https://www.privat24.ua/send/gypq8
Номер картки конверта:
5168752136289843
Долучайтеся до збору коштів!
Це історія про нашого односельця, людину війни. Читайте й робіть висновки — бо це реальність сьогодення.
«Треба ж комусь захищати»
Сергій Савенков — корінний петропавлівець, 1993 року народження. Усе життя прожив серед териконів, шахт рідного краю. Школа, робота гірником на Дніпровській шахті, створив сім’ю. А потім — війна. І вибір, який довелося зробити.
- У 2014-му в мене народився первісток, — каже Сергій. — Саша — мій старший, йому зараз одинадцять. Ще маю донечку Дашу, їй дев’ять. Тож у найбуремніший рік для нашої країни я був молодим татом із двома маленькими дітьми. Лишити сім’ю не зміг, але й просто сидіти вдома довго не всидів.
26 квітня 2018 року Сергій добровольцем іде на контракт до 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Так починається його військова історія.
- Прийняв рішення — пішов. Бо хтось же має захищати, — каже Сергій.
За плечима Сергія — АТО, ООС, а з 2022-го — повномасштабна війна. Зараз він служить у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр», першому механізованому батальйоні. Каже: зміни у взводах, ротація і життя довкола — усе живе, рухається.
- Ми боремося на війні — як і всі. А ще боремося вдома. Наприклад, першу школу в Петропавлівці, де навчається моя Даринка, хочуть закрити. А ми тримаємося. Донька ж там навчається — це її світ, — говорить Сергій.
Про шахту згадує спокійно, а от про втрати говорити — боляче.
- Проходка. Зарплата була, робота важка, але звична. Та коли друзі йдуть на війну, а ти дивишся, як усю країну трясе… Довго не всидиш. Мій кум, Олег Чирва, воював ще з 2014 року. Разом виросли. Однокласники. Побилися на першому дзвонику, помирилися — і відтоді були нерозлийвода. Він загинув. Одного друга поховав. Другий мій кум, Дмитро Черник, теж загинув. Обидва — найкращі друзі. Обидва — вже не живі.
У голосі — спокій, але відчутна тяжкість... Ці втрати — не рядки в новинах, не прізвища на меморіалі. Це частина Сергія, що залишилися на полі бою разом із друзями.
- Так, це мої друзі, куми, однокласники. Ми разом жили це життя…
«Зі мною був ніж у кишені. Більше нічого»
Після підписання контракту у квітні 2018 року Сергій потрапив до 53-ї окремої механізованої Сєвєродонецької бригади. Усе почалося з Десни, з навчального центру.
- Прийшов у військкомат, кажу: «Хочу служити». Відправили в Десну проходити курс молодого бійця. Там мене навчили водити БМП (бойова машина піхоти). Я став механіком-водієм і одразу ж забрала мене до себе 53-тя бригада. Тоді ще йшла антитерористична операція, — згадує він.
Бойове хрещення Сергій пройшов у селі Кримське, що на Луганщині.
- Це легендарне місце. З нього в мене почалась воєнна історія.
Він приїхав у Кримське вночі. «Урал» привіз його і ще одну жінку-контрактницю до ротного.
- Пізно вже було. Ротний каже: «По позиціях зараз розкидаю, а зранку буде співбесіда і зброю отримаєте».
Перша ніч у зоні бойових дій. Без зброї. Лише ніж у кишені.
- Ну от я на позиції. Лежу в бліндажі, хлопці кажуть: «Якщо до туалету вийдеш — дивись обережно, тут іноді “гості” лазять. Аби не забрали». А в мене — ні автомата, нічого. Один ніж в кишені.
«Фотомоделлю ти вже не будеш»
До ранку Сергій не зімкнув очей. На світанку побіг до ротного.
- Біжу до ротного, — згадує Сергій, — а назустріч — евакуюють пораненого. Весь у крові, ледве на ногах стоїть, хлопчина молодий.
Поранений поглянув на Сергія і запитав:
- Що з моїм лицем?
І тут, зізнається наш герой, у голові нічого розумного не народилось. Усе, що вирвалося:
- Фотомоделлю ти вже не будеш…
Ротний лише глянув спідлоба на Сергія, потім на пораненого і скомандував:
- Пораненого — на госпіталь. Не бийте новачка, йому ще на позицію.
Сергію видали автомат, і вже за лічені години він був на передовій.
- І от стою я на тій самій позиції, після всього цього жаху. Прямо з порогу — в реальність.
Пізніше Сергій дізнався, що поранений хлопець був не просто солдатом, а командиром взводу. На щастя, пораненого хлопця поставили на ноги, через півтора місяця, він повернувся на позиції. Лікарі гарно попрацювали, майже не видно було наслідків поранення обличчя.
Перші втрати, перші шрами — і зовнішні, і внутрішні. Сергій зізнається, все це побачив у Кримському.
- Ми стояли місяці два-три, потім вийшли з Кримського. Там були бої, втрати. І не тільки фізичні. Тоді це все називали АТО, але для нас це була справжня війна, - говорить Сергій.
Обкатка по повній
2018 рік. Кримське. Сергій називає цю позицію "обкатка". Але випробування ще були попереду.
У Кримському новачка відправляли з позиції на позицію: на підміну, на підсилення, та всюди… Свої так би мовити придивлялися, оцінювали характер та витримку.
Згодом знову навчання — вже не на механіка, а на навідника-оператора БМП-1 (бойової машини піхоти).
- Пушка, башта, приціли… У моєму житті з'явилися нові терміни. Ми стріляли, вели вогонь… Це вже зовсім інші цілі та завдання, — говорить Сергій.
Після навчального курсу повернувся у стрій 53-ї бригади. Тепер уже не просто боєць, а член екіпажу. Отримав у підпорядкування бойову машину.
- У мене була БМП-1. Я — навідник. Але і командиром бував, і заступником командира машини, і відділення.
У екіпажі з Сергієм служив земляк — Дмитро Сомкін з міста Шахтарське, який також був навідником. Але все змінило один випадок.
- Дмитро обслуговував пушку — і в той момент “прильот” і пряме влучання. Дмитро піймав уламок і знепритомнів. Вижив! Повернувся в екіпаж. Але після цього сказав: «Я більше не хочу бути навідником», тож його перевели в механіки, а мене — навідником.
Так вони й служили — пліч-о-пліч, три роки в одному екіпажі. Душа в душу, як каже наш герой.
- Знаєте, як буває: ми в бойовій машині, я йому — слово, він мені — погляд. І все. Розуміли один одного без зайвих слів. Бо у броні — це інший світ. Там не маєш права на роздуми. Там — або ти, або по тобі. Усе вирішують секунди.
Командир у 25 і дві секунди на рішення
У 2018-му Сергію виповнилося двадцять п’ять. Молодий, але вже командир.
- Так, так, командиром був. Мені тоді тільки 25 виповнилось», — згадує він.
Періодично підвищував свою кваліфікованість — вчився на піхотинця, навідника, медика — здавалося, готували до всього одразу. Іноземні інструктори, полігони, навчання за британською програмою Orbital.
- Ми тоді дуже багато вчились. Раніше як було: пів року бригада стоїть у секторі, а півроку — навчання, злагодження, полігони. НАТОвці нас добряче ганяли. Пройшов базовий курс піхоти і ще курс медика-інструктора.
А вже у 2019-му — передова. Зайцеве Бахмутського району. Селище, що колись звучало гордо, а нині знищене селище на окупованій території.
- Тоді я працював із пушки — як навідник. І прямим, і по навісу.
Сергій розкладає складне по поличках.
- Півроку на нулі. Рота тримала позиції, а ми були окремою бронегрупою. У нас свої завдання, свої позиції. Заїжджаємо на машинах — дві, три БМП. Приходить наказ — відпрацьовуємо. Усе по градусах, точність неймовірна. Це ціла наука.
У Зайцевому, він уперше як навідник отримав завдання працювати по надскладній позиції.
- У будівлі розташувалися окупанти, це приміщення було між нашими хлопцями і ворогом. І я мав бити саме в ту ціль.
Він замовкає на мить. Потім продовжує.
- Я стріляв так, що снаряд пролітав у двох метрах над нашими хлопцями. Найменша помилка — і я б влучив у своїх.
Два метри. Це не цифра — це провалля. До цілі було півтора кілометра. А до своїх — зо триста метрів.
- Позиція була з боку. Але кожен постріл — на межі. Руки тремтіли не від страху — від відповідальності.
Сергій згадує те відчуття. Не шум мотора, не звук пострілу, а саме цю тонку лінію — між професіоналізмом і катастрофою.
- Це був мій початок як навідника. Не на полігоні. У реальному бою. І це вже ніколи не забуду.
Працювали по програмі. І вижили.
Сучасних «Мавіків» тоді ще не було. Ніяких тепловізійних планшетів, передових БПЛА з трансляцією у прямому ефірі. Але було щось інше. Кропива — армійська програма для координат, навігації, прив’язки до рельєфу.
- Відмічають ціль, отримуєш координати, далі сам: ділиш, множиш, рахуєш — і маєш точні градуси. На скільки повернути гармату, на скільки підняти. Це ціла формула, — говорить він.
Усе трималося не лише на залізі, а й на людях. Сергій досвід переймав у побратима з позивним «Хмурий».
- Хмурий — це учень старої школи, він був бойовий. Свого часу він досвід переймав у легендарного командира розвідки Ботман із 53-ї бригади. Хмурий був залізний командир, але хлопці в нього ставали сталевими.
Хмурий навчив їх усьому: як читати рельєф, як вираховувати координати, як працювати з системою, як не помилитися, бо похибка — це смерть.
- Справжній командир, хоч і не мав таких звань. Йому було десь 45, не більше. Ще зовсім не старий, але вже весь із війни. Де він зараз не знаємо. Із фронту він пішов трохи раніше. І зник із горизонтів, як багато хто з таких, як він. Працювали по програмі і вистояли, — говорить співрозмовник.
Селище Зайцеве на той час вистояло. Бригада, яка вела там оборону не втратила жодної позиції.
- У нас тоді був 1300-й сектор. Один із найважчих. Але на той час за півроку оборони жоден з моїх побратимів не загинув. Занадто багато втрат було згодом. І наразі, з тодішніх моїх командирів, пацанів, з ким я тоді був, живих немає. Більшість загинули, одиниці пішли з війська через поранення. Частину бригад у ті роки розформували. Але наша 53-я тримається досі. І, чесно — тримається дуже добре. Там залізо. 53-я бригада зараз входить у десятку найкращих бригад України. І я вірю, — говорить Сергій.
Пліснява на стінах, дембель без дембеля
Після селища Зайцеве бригаду Сергія вивели — на ППД (пункт постійної дислокації). От тільки «постійного» в цьому словосполученні було найменше. У 53-ї бригади тоді не було власної бази — лише дороги.
- Ми мандрували по Україні. Жодного затишку. Уже й не згадаєш, де був, коли зупинився, коли відпочив.
Саме в ті дні світ накрила нова паніка — коронавірус. А солдати 53-ї — на Львівському полігоні. Бігали з автоматами, стріляли, тренувалися — і не відчували жодної «пандемії».
- Жили в одній казармі — понад сотня людей. На стінах виросла пліснява. Ми між собою вже жартували: ще пару місяців — і вона нас почне їсти, — жартує Сергій.
Сміялися, бо інакше ніяк. Хтось хворів, хтось тримався. Температура була у багатьох, але це не рахувалося. Війна не зупиняється через кашель.
Тоді ж у Сергія виникла проблема — зовсім не бойова. Прооперували на лікті родинку, яка тривожно наростала. Операція — у Львові, тож лікувався і продовжував навчатися, а поміж тим і мав нагоду бачити Львів і життя довкола.
- Пам’ятаю, люди ходили як і раніше. Магазини, базари — усе працювало. А в нас, у військових, життя не змінювалося взагалі. І пандемія, і новини з Китаю — все це здавалося якимось іншим світом. Бо в нашому — ми носили автомат і вчилися вбивати, аби вижити.
Не встиг розібратися з госпіталями, не встиг толком перепочити — пішов на дембель. Але дембеля не сталося.
-
Після Львова нас знову кинули в сектор. Майже на рік.
2020 рік. Напрямок — Маріуполь. Грецьке село Чермалик. Сергій став спочатку заступником командира відділення, а потім командиром взводу. Командував кількома позиціями. Два-три укріплення, що витягували оборону на п’ять кілометрів лінії.
- У моєму підпорядкуванні було 15 людей. І це ще добре. Бо тоді, в 53-й, з людьми було дуже сутужно. Люди закінчувалися…
«Ведмідь». Позиція між фронтом і котами
Сергій став повноцінним командиром позиції з назвою «Ведмідь», якою він командував вісім місяців. Позиція розташовувалась неподалік від Чермалика. Саме село лишалося за спиною захисників, а попереду — поля, висоти та лінія фронту.
- Пам’ятаю, між нами і росіянами (чи днрівцями) була річка — біля Білого водосховища. Річка була кордоном. Ми бачили одне одного — стояли на висоті, і ми, і вони, — згадує військовий.
Відстань між сторонами складала приблизно три кілометри. Незважаючи на пряму видимість, бої тут були рідкісними.
- Це найлайтовіше, що я бачив на війні. За рік на мою позицію прилетів один ПТУР. Влучив прямо в бруствер.
На щастя, серед людей втрат не було. Але на позиції мешкав ще один "боєць" — чорний кіт Васька.
- Після влучання по нашій позиції думали, що кота Ваську вбило. Але за кілька днів чотирилапий повернувся — контужений, але живий, — усміхається військовий.
Васька прибився до позицій сам. Його всі знали, всі любили. У жорстких умовах передової тварини ставали порятунком для душі.
- Хлопці сумують за домом, і тварини — це як манна небесна. Хоч когось погладити. Життя монотонне, тварини — велика розрада.
Коли підрозділ залишав позицію, кота передали командиру. Його подальша доля — невідома. Можливо, жартує боєць, Васька вже «сам командує своєю отарою котів».
Жулька — мовчазний “напарник”
Але не лише коти рятували від емоційного вигорання. Іншого разу, це було в Зайцевому, до бійця прибилася собака.
- Жулька. Такий собі перевертень — пітбуль з дворнягою. Стара, дуже мудра собака. Я таких ще не бачив. Чомусь полюбила саме мене.
Під час чергування, коли не вистачало людей і зміни тривали по шість годин удень і вночі, Жулька ставала мовчазним напарником.
- Ця собака — місцева, її всі в Зайцевому знали. У неї було двоє цуценят. Вона їх ставила: одне — праворуч від мене метрів за 300, інше — ліворуч так само. А сама спала в мене в ногах. Якщо одне з цуциків щось пискне — вона зривається, біжить перевіряти.
Жульку ніхто не дресирував. Вона просто знала, що робити. Можливо, вже не перший рік жила поруч із солдатами, змінюючи підрозділи, але залишаючись на фронті.
- Та видно було, що Жулька контужена — і не раз. Бувало, стоїть біля тебе, потім різко біжить, падає, виє, потім підривається і біжить назад…
На війні є кулі, міномети, ракети. Але є й кіт Васька, є Жулька і її цуценята. І поки вони поруч — навіть під гуркіт обстрілів на позиціях лишається щось справжнє, людське.
Повернення у війну: від шахти — до "Холодного Яру"
Після восьми місяців командування позицією «Відмідь» під Чермаликом, у квітні 2021 року боєць пішов на дембель.
- У 2021 році, 26 квітня, я пішов на дембель. Хлопців вивів із сектора, вони поїхали на відпочинок, а я — на дембель, — розповідає він.
Вдома чекала сім’я — син, який народився у 2014-му, і донька 2015 року народження.
Після повернення з війни, чоловік знову вийшов на шахту, де працював до служби.
- Мені шахта дала трохи відпочити після контракту — місяці два. Потім я знову пішов у забій, — каже він.
Однак спокій тривав недовго. Осінь 2021 року принесла тривожні передчуття.
- Я вже розумів, що буде велика війна. Було багато передумов: навчання росіян біля кордону, провокації. Все до того йшло, — пригадує.
Ще до вторгнення, 13 грудня, він подзвонив у 93-тю бригаду «Холодний Яр» і попросився служити знову.
- Це ж наша бригада — з Новомосковська. Попросився на контракт. Вони мені надіслали «ставлення» — типу як попередню заявку. Я прийшов у ТЦК, сказав, що старий воїн і хочу далі служити. Вони взяли мене без навчання — з бойовим досвідом, так би мовити.
Повернення до попередньої, 53-ї бригади, Сергій навіть не розглядав.
- Бо тоді в 53-й був повний безлад. За три роки контракту я побачив дуже багато. Зараз 53-тя — одна з найкращих бригад, а тоді було повно вакханалії.
Вибір 93-ї був свідомим.
- 93-тя бригада “Холодний Яр” тоді мала своє ППД (пункт постійної дислокації), більш серйозна була. Обіцяв дружині, що буду ближче, частіше вдома, усе буде добре з моїм досвідом. Вона потім сказала: “Тебе все одно не втримати”.
Контракт підписав у званні солдата — попри роки служби.
- У 53-й прослужив 3 роки — солдатом. На погони тоді особливо не дивились.
Коли прийшов до 93-ї, бригада саме виїжджала із сектора ООС (операції об'єднаних сил). Новачка зустріли просто у казармі.
- Пам’ятаю, сиджу в казармі, хлопці носять речі. Заходить головний сержант взводу — Лис (царство небесне, загинув під Соледаром). Каже: “О, нова людина. Іди сюди. Хто такий?” Я розповів, хто я. А він каже хлопцям: “Новий, але зі старими дірками” — тобто, бойовий досвід.
З цього моменту для Сергія починається нова війна — велика повномасштабна…
Позивний “СС”: не те, що ви подумали
Кожен боєць має свою історію, а разом із нею — і свій позивний. У 53-й бригаді його знали як «Шахтар» — шахтарський досвід був його візитівкою. Але у 93-й бригаді “Холодний Яр” з'явився новий позивний — «СС».
- У 53-й був “Шахтар”, бо всі мене знали як шахтаря. А в 93-й мене прозвали “СС”, — усміхається військовий.
Звучить неоднозначно — і часто викликає плутанину, особливо серед молодих бійців.
- Часто молоді, як чують цей позивний, думають, що я фашист, бо звучить як “есесівець”. А насправді — все дуже банально. Проста історія. У нас у роті був старшина — Маркелич, позивний “Батя”. Нас коли перекинули на Сумщину він їздив з моїм баулом по всіх позиціях, шукаючи, чий він. А я на ручці баулу маркером написав ініціали англійською — S.S. (Савінков Сергій). Але прізвище стерлося, лишились тільки літери “SS”.
Пошуки власника баулу тривали, аж поки «Батя» не знайшов бійця.
- Приїжджає до нас і питає: “Хто такий СС?!” Я кажу: “Я”. А він: “Нарешті. Скільки я вже з цим баулом мандрую!”
Так новий позивний і закріпився.
Охтирка. Перший бій і перша перемога
Після підписання контракту в 93-й, почалася ротація — частина бійців поїхала на навчання, інші — у відпустку. Військовий теж вирушив до Десни на підвищення кваліфікації, де готувався як командир бойової машини та командир відділення.
- Я лишень підписав контракт — і через півтори тижні поїхав у Десну. І якраз перед повномасштабною війною я був там. Нас дуже швидко підучили — і одразу відправили назад по бригадах.
Уже 19–20 лютого було зрозуміло — велика біда не за горами.
- Армія готувалась до бою. Наша бригада мала терміново вирушити в Сумську область, на кордон.
Саме там, у Сумщині, військовий і зустрів повномасштабне вторгнення — під Охтиркою.
Перші години війни — це завжди хаос. Навіть для тих, хто вже не вперше на фронті. Так було й під Охтиркою, куди 93-тя бригада вирушила ще до початку повномасштабного вторгнення.
- Перед початком повномасштабної війни ми встигли погрузитись і виїхати на Сумщину. Залягли під Охтиркою. Нас везли потягом вночі. Уранці прокинулись — повідомлення: “Почалась повномасштабна війна”, — пригадує боєць.
24 лютого бригада терміново зійшла з потягів. Паніка, метушня, брак інформації — усе накрило одразу.
- Вивантажуємося у повному непорозумінні. Техніка ще біля ешелонів. Команда: “Швидко розвантажувати боєкомплект!” І тут кажуть: “Росіяни вже на наступній вулиці”.
Реальність вдарила в обличчя — ворог уже поруч. Ситуація — як у фільмі, тільки справжня.
- Так, росіяни вже зайшли, і ми в терміновому порядку почали шикуватися. Ніхто не розумів, хто звідки. Така метушня, така нерозбериха була...
Перша рота прийняла бій одразу. Друга, де служив Сергій, мала інше завдання — втримати міст і не допустити прориву ворожої техніки до міста.
- Нас одразу відвели від міста, і ми зайняли позиції. Колона мала йти саме через міст — треба було не допустити прориву. Велика колона російської техніки йшла на Охтирку. Нас розставили вздовж траси — біля мосту.
Колона так і не дійшла — спрацювала українська артилерія.
- Колона вже була близько — десь 10 кілометрів залишалось. Але чудово спрацювала наша артилерія — “Гради” просто рознесли ворожу колону вщент.
Після цього бійці одразу пішли в зачистку. Росіяни намагалися закріпитися в Охтирці, але їх вибили вже за кілька днів.
- Після Охтирки ми почали просуватись далі. Йшли через Суми, були бої, і дійшли до Тростянця. Там стали під містом. Там бої були дуже важкі. Нас сильно накривали. Там взагалі цілі історії — можна книжку написати.
І вже далі — Суми, Тростянець, важкі бої та нові історії.
Тростянець. Самоучка на «двійці» і бій за місто
Після запеклих боїв під Охтиркою 93-тя бригада вирушила далі — в напрямку Тростянця. Саме там для Сергія почався новий етап — із новою технікою, на нових позиціях.
Війна пов'язала Сергія в броньованою машиною піхоти (БМП). Ця техніка стала частиною його життя.
- Після “трійки” я працював на “копійці”, а потім пересів на “двійку”. Це зовсім інша машина, зовсім інша гармата.
Сергій пояснює, що «копійка» — це БМП-1, «двійка» — БМП-2. Різниця між ними — суттєва.
- У “копійки” гармата 73-го калібру, вона як міні-арта, а у “двійки” — 30-й. Це як великий кулемет. Башта інша, гармата дуже специфічна. Вона “вередлива” — її треба відчути. Я довго вчився, аби з нею працювати ідеально. Але потім, з досвідом, усе стало на свої місця.
Сергій зізнається, що зустрів повномасштабну війну на «двійці» — абсолютно без досвіду.
— Самі навчилися? - запитую.
— Так, самоучка. Я сам розбирався, що і як. А зараз уже навчив багатьох хлопців працювати з цією технікою.
Тростянець. Почалася розвідка боєм. Тоді одразу загинуло чотири хлопці з бригади.
Втрати були й під Охтиркою, але в Тростянці стало особливо жорстоко. Проте й допомога там була несподівана — від цивільних.
- З нами в Тростянці воювали місцеві — ополченці, такі ж як ми чоловіки. Без броніків, без нічого. Знайшли рушницю, чи десь автомат — і вперед. Як у Другу світову: один автомат на десятьох. Така реальність була. Я таких хоробрих людей у житті не бачив.
Вони не тільки трималися, як могли, а ще й допомагали.
- Серед місцевих чоловіків були корегувальники нашої артилерії. Вони підказували, як краще бити. Не просто підказували — вони нам рятували життя.
Коригування крізь власний дім. Як місцеві допомагали бити ворога
Місцеві чоловіки приходили до позицій, як кажуть в народі, «козячими стежками», пробиралися між ворожими постами, минаючи страх і облави. Удень ховалися в підвалах — уночі шукали українські позиції аби допомогти своїм захисникам. Це були місцеві мешканці. Звичайні люди, які мали будинки, дітей та родини. І вони ставали очима українських бійців у тилу ворога.
- Пам’ятаю, сидимо біля слабенького вогнища. І тільки-но відпрацювала наша арта — красиво, дуже красиво. А один хлопець такий засмучений сидить. Я йому кажу:
— Та ти що, друже, та ти ж таку навідку зробив! Ми в пір'я ворога рознесли!
А він відповідає:
— А ти знаєш, як я коригував?.. Усі ті снаряди летіли через мій дім. А в хаті — дружина й двоє маленьких дітей».
І стає тихо…
Колона ворога тоді стояла біля заводу в Тростянці: танки, БМП, вантажівки. Один телефонний дзвінок дружини цього хлопця — і миттєва передача координат українським військовим. Ворог був знищений. Але ціною особистого жаху, бо артилерія летіла над його домом.
Механік «Професор» і робота під артобстрілами
Після того бою під Тростянцем Сергій почав виконувати ще одну, куди страшнішу і болючішу місію — вивозив поранених з поля бою.
- Де бій — мій екіпаж мов літак мчав через поле. Зі мною механік — позивний “Професор”, старий закалений мужик. По нас арта стріляє, а ми не зупиняємося. Забирали хлопців і вивозили.
Такі рейси відбувалися і вдень, і вночі. Без зупинок, без розмов. «Двійка» ставала медеваком — але поранені були не єдиними пасажирами.
- Усі поранені хлопці через мене пройшли. Машина в крові була. Ми її не мили — просто не встигали… А одного разу моя “двійка” була повністю заповнена загиблими… Це була зима… Лютий мороз… - Сергій сповільнює розмову, затихає.
Зима, яка не забувається
Це була не просто зима. Це була зима війни.
- Сумщина мені запам’яталась саме лютими морозами. Мінус 17, мінус 20 кожну ніч. Постійний сніг. А ми в полі. Холод, голод. І ще кров. І ще біль.
Ці слова не потребують художніх прикрас. Їх просто фіксую — як свідчення.
Бій, холод, авіація і земля, яку рили, як собаки
Сумщина запам’яталась ще як край лісів, піску й холоду. Але ще більше — як край, де чоловіки рили землю, як пси, аби мати хоч якусь схованку від війни.
- Бої на Сумщині я не забуду. Перед очима така картина: бій, світанок, поранені, контужені, люди, які стогнуть і кричать. Навколо сніг і холоднеча. У повітрі ворожа авіація. Літак пролітає, паніка, побратимим хто де — хто до землі, хто в кущі, хто просто втискається в себе. Вибух — знову паніка. Перекличка. Потім затишшя. Сіли, поговорили, заснули. Через три години — знову авіація над нами. І так постійно. Нас брали змором. Просто не давали спати, - розповідає Сергій.
Укріплень не було. Треба було рити: лопати і руки - то був увесь інструмент.
- Рили укріпи самі, як собаки. Пісок, бо лісиста місцевість — і ми там, у тому всьому, як мурахи копошились. З хлопцями зробили тимчасовий блокпост. Бліндажик викопали. Ну як бліндаж… Яма на 10-12 чоловік. Спали просто на землі: валетами, ноги до голів, по двоє. Один одному були за ковдру.
Укріпи та бліндажі накривали чим було — якісь знайдені колоди дерев, гілля, мішки, що було під руками. Сховатися від снігу — вже було за щастя. Особливо в ті ночі, коли мороз тріщав за мінус 20.
- Наша БМП на початку великої війни повністю була заряджена — і лопатами, і іншим інструментом. Тому хоч щось було. І люди допомагали, чесно — таких добрих людей я ще не бачив. Люди на Сумщині дуже допомагали. Хоч ми й самі вирили собі бліндажі, але місцеві теж долучалися — приносили лопати, іноді трактор приганяли, чим могли підтримували. Особливо на тому фронті це було дуже важливо, - згадує боєць.
Однієї ночі бліндаж, що стояв поруч із високовольтними опорами, жорстоко бомбили. Завдання російських окупантів було знищити електроопори, аби залишити позиції без світла.
- Летить літак, починає скидати бомби. П’ять штук, я пам’ятаю дуже чітко. П’ята — не долітає метрів десять до нашого бліндажа, — розповідає боєць. - Як влупила! Там стояла велика ялинка, удвох не обхопиш, її вибухом перекинуло через бліндаж. Вирва була дуже велика, - відповідає він.
Вибух засипав піском бліндаж.
- Думав — усе, нас закопало. Але руками — «нир-нир» — пробивався, живий, — згадує він. - Пощастило. На той момент у бліндажі було 12 бійців.
Ворога діставали в тилу
Звільнення Тростянця запам'яталося цікавими історіями. Саме їхній батальйон увійшов у місто, аби допомогти евакуювати людей і взяти під контроль ситуацію.
- У нас був хлопець, позивний Кіча, — згадує Сергій. - Такий трохи вуличний хлопець, але справжній боєць. Нас обстрілювати два російські танки, які працювали «віялом» — виїжджали з різних сторін і накривали вогнем. Тоді Кіча, першим у підрозділі отримав протитанкові комплекси “Джавеліни”, разом з напарником поповзли через ворожі позиції в тил.
І сталося неможливе — вони підійшли до танка і влучили в нього з “Джавеліна”.
- Танк вибухнув. Окупанти в паніці, — додає Сергій.
Через два дні після цього українські підрозділи зайшли штурмом, і російські війська швидко відступали. Тростянець звільнили майже без жодного пострілу.
"Хром-хром — і втік": історія одного порятунку
У тому пекельному березневому бою загинула розвідгрупа, але один із бійців, Сашко, якого тепер уже Сергій називає другом, вижив. Боєць, поранений, вижив завдяки винахідливості і своїй впертості.
Група потрапила під обстріл. Усі загинули, крім нього, Сашко ліг серед тіл своїх побратимів, вдаючи загиблого. Росіяни пройшли повз.
- Пройшли, побуцали ногою, пішли далі.
Бій тривав. Під обстрілами боєць залишався лежати серед мертвих. І лише коли лінія фронту змістилася, підвівся — кульгав, але рушив до своїх.
- Хром-хром — і побратим звідти вийшов. Але доля підкинула ще одне випробування. Ворог відступав — і знову проходив повз нього. Він знову Сашко вдавав себе мертвим. Руський підійшов, тильнув чоботом. Але кулі свистіли — не до нього було. І знову побратим дочекався ночі й потихеньку почав виходити до нас.
Поки поранений боєць пробирався, підрозділ втратив зв’язок з розвідгрупою. Усі вважали, що група з п’яти бійців загинула. Сашка — пораненого, але живого знайшла вже наша розвідгрупа. Врятували.
"Ребристий" і перші полонені: хроніки початку війни
- Наш підрозділ — один із перших, що взяв полонених ще на самому початку повномасштабної війни, — розповідає Сергій.
Це були перші дні, коли лінія фронту ще не була стабільною. Їх, росіян, було двоє…
- Один — з москви, це я точно пам’ятаю. Контрактники, молоді. Ми всадили їх на «ребристу» — це БМП, моя улюблена бойова машина. Назвали її так, бо люк спереду був великий, алюмінієвий, з характерними ребрами.
Розмови з полоненими не здивували. Ті самі фрази, як з методички:
- Стандартна ситуація: «Учєнія».
«Z на Камазі» — як полонені самі прийшли в руки українським бійцям
- І ще двох гавриків тоді взяли… Знаєте як? — розповідає військовий. — Їдемо ми колоною. Щойно висадилися, минуло, може, пів години — і «руські» висадилися практично в тому ж місці.
Колона української техніки рухалася впевнено. Але раптом до неї приєднався КамАЗ. Військові насторожилися — бо на КамАЗі, спереду, білою фарбою по металу була чітко намальована літера Z.
- Гальма одразу! — згадує боєць. — Один крик: «Стопколона!» І все — всі стволи туди.
Перші секунди — напруга до краю. Чи то помилка, чи провокація?
- Не довго думали. Трохи чергою по кабіні — повипригували хлопчики. А потім уже вони кричать: «Здаємось! Все-все!»
Так в українських військових з’явились ще двоє полонених. Усього — четверо за першу добу війни.
Ізюм: хроніка боїв
Після звільнення Охтирки та Тростянця підрозділ перекинули під Ізюм — якраз у той момент, коли місто вже було захоплене.
- Ми тільки встигли зайняти позиції десь між Ізюмом і прийняли бій біля Нової Дмитрівки. Це там, де траса з Ізюма на Дніпропетровщину.
Підрозділ став другою лінією оборони.
- За кілька днів ми вирили собі лінію окопів. Тримали трасу. От переїжджаєш міст — і все, далі вже напрямок, де точилися тяжкі бої… Перед нами стояла 25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада.
Після кількох днів відносної тиші підрозділ встиг трохи вкопатися на нових позиціях. Але це тривало недовго.
- Тиждень — не більше. Ми тільки-но трохи окопалися — і все. 25-та бригада впала.
Пам’ятає, як одного дня з позицій 25-ї вийшов єдиний хлопець.
- Я стояв поруч, коли хлочина говорив з командиром. Було видно, як тримався — але очі… очі все говорили.
Хлопець розповів, як передова лінія оборони не встояла. Російські війська прорвалися — і почалося справжнє пекло.
- Каже, сидів у своїй норці. І раптом — танки. Просто пруть на них і давлять людей. Йому пощастило — закопало. Не жартую. Або танк проїхав повз, або просто по ньому — і загорнув землею.
Поки він лежав під землею, по позиціях проходили буряти й кадировці, добивали всіх, хто ще був живий. Хтось кричав, хтось стогнав, але пощади не було.
- Каже: “Мені пощастило, що не побачили. Приліг — і лежав”. Дочекався ночі, почав відкопуватись. Звідти вибрався — дивом. І до нас прибився.
Вже наступного дня бої почалися і на другій лінії оборони — справжні, важкі, безперервні.
- Перед нами — міст, а в них — висота. Усе, що між нами, — це лінія вогню. Танкові бої були жорстокі — просто на очах. Горіли і наші танки, і їхні. Але втрати були страшні.
Так розпочалась одна з найгарячіших фаз для їхнього підрозділу під Ізюмом.
Тоді ще була техніка. Танки, БМП — все стояло на ходу.
- У мене була БМП, — згадує боєць. — Бойова машина піхоти. Така, знаєте, «броньована», але то більше для вигляду. Її й з автомата прошити можна. Зате швидка. Якщо механік толковий — ціни йому нема.
Коли почалися танкові бої, хлопці вже були в бойових умовах — повністю “у грі”. БМП — під вогнем, артилерія, «Гради», стрілянина майже без упину.
- По мені стріляли — і танки, і арта, і “гради”. Постійно десь поруч вибухало. Але жодного разу не зачепило. Не знаю, кому дякувати, але слава Богу.
Зустріч із кадировцями
Квітень, зі слів Сергія був повним пеклом для підрозділу.
- Я тоді евакуацією займався. Але й стояв на позиції. Працював з гармати. Вона в мене була така собі — пару пострілів — і клин. Але саме на цій гарматі вчився.
Вчився без інструктора — лише досвід і інтуїція. Працювали разом, пліч-о-пліч з побратимом Балтика.
У той день по їхніх позиціях виїхав російський танк.
- Командир взводу кричить: "Давай, постріл гармати”. Я наводжусь, стріляю — і знову осічка. Гармата “вредна” була. На тому кінці — російський танк. Вже навівся. Дивимося просто в очі смерті. Тікати нікуди. І тут — постріл! І мимо! Не влучив. Слава Богу. Танк той знищили потім інші підрозділи.
Той день закінчився, як і всі — ще одним ремонтом гармати..
- Не помитися, не поїсти нормально. Сигарети — по 7 штук на людину. І то — волонтерські. Так і жили.
Під Ізюмом тоді все тільки починалось. І ще було багато чого попереду. Але саме там вони з Балтикою стали не просто екіпажем — братами.
"Дарую тобі ніж"
Життя тоді було веселе. Веселе — по-фронтовому: в грязюці, з поломаною гарматою і дредами, які з’явилися на волоссі самі собою.
- Пам’ятаю, я тоді ще патлатий був — у мене на голові вже були дреди. Але не ті, що модні, а грязьові. Самі заплелись, — сміється Сергій.
Тоді йшли бої. Машини працювали на знос, хлопці — теж. Бруд стояв навкруги такий, що розрізнити де окоп, де техніка, а де ти сам боєць — було важко.
- Якось чин якийсь важний, військовий під’їхав на броньовику. Я розумію — якась “шишка”.
- Відкривай! — командує.
- Відкриваю задні двері своєї техніки. Всередині, як і мало бути після переїзду й боїв — безлад, перемішані речі, кров, змивки, снаряди. Ще й загиблих вивозили того дня. Все, як на війні. Без глянцю.
- Чого в тебе машина така брудна? — питає.
Сергій у той момент ледь стримався. Гармата не вистрілила, треба ремонтувати, сидить, хлопець, колупається, витягує, щось пробує, а тут цей військовий генерал за чистоту дорікає.
- Я сьогодні перший раз з неї вистрілив, вона в мене заклинила! Я не знаю, як їй ладу дати!
Не брехав. І це було видно. В очах — не паніка, а втома і прямота. Генерал подивився, помовчав.
Гуртом розібралися, витягли снаряд, що застряг в гарматі. А потім генерал презент зробив:
- За твою чистоту, чесність і правоту — дарую тобі ніж, — каже генерал.
Витягує ніж, подає в руки. На згадку — і як визнання. Не орден, не грамота — простий, бойовий, як і все в цій історії.
- Пушка буде готова? — запитує ще раз.
- Командир, роблю все, що можу! — відповідає Сергій.
Фотографуються. Один — у генеральській формі. Другий — у дредах з грязі, з гайковим ключем у руці. А потім — знову до броні, знову всередину, грюкати, витягати, лагодити.
Бережи Балтику
Балтика питає: “Що це було?” Кажу йому: “Віталь, мені ніж подарували. Генерал!”
Тоді ще був час для сміху. Для трофеїв. Для дружніх балачок над поламаною гарматою.
Вони вдвох з Балтикою — навідник і механік — опановували техніку.
А потім був квітень. І все стало по-іншому.
- У кінці місяця Балтику тяжко поранило. Я його виніс на руках. Посадив у машину, зверху — над бронею. Він як квітка був — засклянілий, не реагував. Повна контузія. Людина, яка себе не пам’ятає.
Сергій віз товариша і безперестанку звав його:
— Балтика, Балтика...
— Ну що ти, чувак... ну потерпи ще трохи... чуєш мене?
Довіз. Лікарі, лікування, побратим трохи отямився.
А потім смерть за смертю побратимів.
Жив у «норці» біля своєї машини. Постійно при броні — бо займався евакуацією. БМП була не просто бойовою одиницею — це був транспорт життя. З неї стріляв і на ній вивозив поранених та вбитих. Тоді зона стала тиром. Бої були цілодобові. Вибухи — без пауз. Здавалося, сам час там перестав іти, залишивши лише вогонь і порох.
- Командир роти загинув. Розриви лягали прямо навколо нас. Ті, кого ми тоді вивозили — були всі або важкі 300-ті, або 200-ті. Цілих, здається, лишилось один чи два. Перебило всіх...
Сергій пригадує:
- Падають «Гради». Усе. Кінець. Нас накривають. Вибухало навколо мене. Мене не зачепило — тільки контузило. Але хлопців… Ротного тоді поранило уламками в голову. «Як їжачок» — голова вся в металі. Побратим Барбариска, коли почались “Гради”, ліг на землю. І тоді уламок пробив йому легеню. Тоді загинуло багато. І залишилось дуже мало.
А невдовзі самого Сергія поранило…
"Прокинувся — і жутко стало. А через 5 хвилин мене трьохсотить"
У кінці квітня позиції перетворились на тир. Не окопи — мішені.
- Там було побоїще. Просто тир, — каже він. — Ми раділи, коли вдавалося пацана евакуювати. Навіть якщо 300-й, навіть тяжкий — аби живий. Якщо розмовляє — вже добре. Кричить — значить, болить. А раз болить — значить, живий.
Вони це повторювали кожному, кого витягали під обстрілами:
- Брате, радій. Ти живий. Ти звідси їдеш.
А далі — стало зовсім дивно.
- Це був кінець квітня. Я зранку прокинувся — і мені жутко стало. Просто от жутко. Наче порожнеча навколо. Тиша така, що аж страшно. Стрілянини не було. Думаю: ну добре, піду до хлопців. Походив туди-сюди, потім вернувся до своєї “норки” і задрімав...
І от уві сні — змія.
- Кусає мене в пояс. Потім лізе вище — рука, плече. Плазом лізе, лізе — і дивиться мені просто в лице. Я голову вбік — і вона мене б’є. Прямо в щоку.
Прокинувся в холодному поту. Вилазить із «норки», підходить до свого, хоче пригостити сигаретою. І в ту ж мить — вибух.
Танк. Снаряд б’є просто в дерево. Те саме, що стоїть над «норкою».
- І мені — пряме попадання уламка в щоку. От прямо в те місце, куди змія вкусила уві сні. Не буду брехати — десь через 5 хвилин після пробудження мене трьохсотить. Від вибуху мене з ніг знесло. Опинився на землі.
Навколо — випалене все. Колючки, терен — ніби коса прошлась.
- Мац-мац — руки цілі, ноги цілі. Але дивлюсь — усе, де тільки-но був — викошене. І що я роблю? Біжу до своєї “норки”. І от боковим зором бачу — а її нема. Там, де була “норка” — вирва. Той снаряд, що в дерево вдарив, міг би мене там просто рознести. Якби ще 5 хвилин задрімав — не розказував би зараз усього цього.
«Я трьохсотий! — Лежи! — Я ходячий трьохсотий!»
Уламок пройшов щоку навиліт. Зайшов трохи вище щелепи, рикошетом ковзнув по щоці, зупинився десь біля ока.
- По щоці пройшовся добре, — каже Сергій. — Прямо під шкіру. І ще — контузія. Тяжка.
А далі — евакуація. Смертельна, абсурдна, кіношна.
— Кричу по рації командиру взводу: “Я трьохсотий!”
А він:
— Лежи, зараз підійду!
А я йому:
— Та ніякого “лежати”! Я ходячий трьохсотий!
Обстріл. Все навколо реве, гупає, сипле. А Сергій по пластунськи на чотирьох — повзе до своїх.
Добрався. Професор завів БМП. Та втекти — це ще не значить врятуватися. Посадити в машину поранених — півсправи. Далі — вижити, виїхати.
- Поки нас вивозили — знову й знову накривало. Як у фільмах, чесно. Ми полем несемося. Я бачу, як Професор за кермом — газу дає на повний тапок. А наша машинка — вона ж уже не перший день на ходу. Але тягне! Професор вправо — снаряд вліво. Професор вліво — снаряд вправо. Арта б’є, танк по п’ятах — хочуть догнати. А ми несемося. Я ще такого не бачив.
Вивезли. Під обстрілами, з побитою машиною, по чорноземах і вирвах.
«Я бігав по шпиталю — шукав своїх. Думав, усі 200»
Сергія евакуювали. Медики перевантажили з однієї машини в іншу й повезли на Барвінкове. Дорога — не порятунок, а нове побоїще.
- По дорозі медичний евак потрапив під обстріл. А рота наша — така вже була побита, така знищена, що майже нікого не лишилось.
І потім — як відрубало. Контузія. Страшна. Отямився вже в лікарні.
- Я бігав по лікарні, як скажений. Шукаю своїх. Думав, що всі загинули. Бо ж машина виїхала, а хлопці — без БК. Думав, що залишив їх з голими руками. Та слава Богу, обійшлося. Просто ворожа техніка полювала за моєю БМП. Не за людьми. Не цього разу.
Укол. Операція. Уламок дістали. Харківщину. Польовий шпиталь. Лікар глянув на Сергія:
— Хлопче, пару днів, зашию — і поїдеш назад.
Зашили.
- Сиджу, їм… А в мене слина через щоку тече! Щелепа від удару атрофувалась, взагалі не працює. Кажу лікарю: — Що це таке? А він: — Друже, недолікували.
Харків. Новий лікар. Старої закалки, підполковник. Дивиться — і тільки руками розводить. Каже:
- Куди його на стіл класти — він брудний.
І правда. Було таке. Майже два місяці — без можливості помитися. Просто не було коли. І не було де.
- Веде мене медсестра купати. Я роздягаюся і кажу їй: “Дівчино, ну я якось все-таки одружений чоловік, може я сам”. А вона: “Зараз сам побачиш”.
Побачив. Реакція тіла на гарячу воду — судоми, все тіло скручує, а потім в очах темніє і свідомість зникає.
- Втримала медсестра мене. Помила. Допомогла. Потім — операційна. Ставлять дренаж і аби він не теліпався — прив’язали до зубів. Дротом. Як у гаражі. Я ще сміюся: Йо-майо, командир, я Жигулі дротом підвязував, а тут мені щелепу підкрутили. А він сміється: “Буває й таке».
А далі — реабілітація. Харків. Тихий. Без вибухів. Просто дерева, повітря, день.
- Поки був у шпиталі, відновлювався. Трохи пожив. Бо до того — просто виживав...
«Я повернувся на війну... кочегаром»
Здавалося б — війна позаду: лікування, реабілітація, госпіталь. Але навіть там — жодних гарантій. Шпиталь у Харкові, де лікувався Сергій, потрапив під обстріл.
- Артилерією нас накрило. Госпіталь. Прямо поруч — прильоти. Мого товариша, з яким ми лежали в одній палаті, зачепив осколок у шию. Ледь відкачали… І це — не фронт. Це шпиталь. Місце, де тебе мають лікувати, — згадує Сергій.
Харків у ті дні — ніби підвішений між життям і смертю. Напівоточений. Напівокупований. Сергія привезли з одного пекла — й перекинули в інше. Щелепа — розбита. Обличчя — як після тарану. А війна — поруч, через паркан.
Згодом Сергія виписали. Тил. Формально — спокій. Але запитання чекало відразу:
Кажуть:
— Підеш далі воювати?
Кажу:
— Звісно, піду!
Щока не заживала. «Надувалась, як хом’як». Але списати бійця не збиралися.
- Тоді поняття такого не було. Якщо руки-ноги цілі — вперед, воюй.
У Дніпрі Сергій потрапив до гарного лікаря, який зробив неможливе.
- Лікар чудовий трапився мені, видно, що неформал. Хороший. Замовив мені з-за кордону ліки. Кололи просто в шов, у місце, де зашили, аби рубця не було. І реально — зараз дивляться на себе, а від рани нічого не лишилося. Красиво зробили. Як не в армії, а в за кордоном десь. Супер.
Лікування затяглося на два місяці. Повернувся в стрій. Але просто так не потрапиш «на нуль».
- У нас тоді — треба було бути чітко в бойовому штаті. А штатів не було — втрати шалені. Я півмісяця охороняв склад з відказниками. От тобі і служба…
І вже коли, здавалось, кінець невизначеності — місце знайшлося.
- Записали мене кочегаром. Я ще сміявся тоді, кажу: Ну хоч не комбайнер… А хлопці: Ні, кочегар — це топ. У нас такого ще не було.
«Із Ізюма — на Соледар. Без перепочинку»
Повернувся туди, звідки починалося найстрашніше — на Ізюмщину.
Фронт ще тримали побратими Сергія — ті, хто встиг пройти госпіталі, відлежатися, підлікуватися. Виживші повертались. І знову — вперед.
- Наші хлопці там ще трималися. Повернулися, хто як. Але воювали нормально. Ми тоді добре пішли в наступ — вирівняли позиції, піднялися вгору. Пройшли вперед… Хоч і летіло все, що було по нас: і міномети, і арта, і танки, і дрони. Пекло. Але ми вистояли.
Уздовж лінії зіткнення тримали оборону. Коли зачистили напрямок, надійшла зміна.
- Ми просунули вперед наші позиції — і нас одразу, без відпочинку, перекинули під Соледар. На наше місце зайшла інша, свіжа бригада. Ми зробили, що могли, а вони — дотиснули. Буквально за тиждень після нашого відходу почався штурм і звільнення Ізюма.
«Дядько Сергій не дожив до виїзду пів дня…»
Перед виїздом із позицій Ізюма була тиша. Сергій пригадує, як сиділи з хлопцями, каву пили. Пару хвилин спокою — маленька ілюзія нормальності перед бурею. Зібрали речі, попрямували з побратимом — новий механік із позивним Цар, до машини.
- Тільки відійшли від місця, де пили каву — і бах. Один, другий. Два прильоти прямо туди, де сиділи щойно. Бачу — горить наша мотолига — наш медичний броньовик. Полум’я вирнинає з гусениці…
Снаряд упав саме туди, де перебував побратим — дядько Сергій…
- Дядька прошило шрапнеллю — снаряд всередині розірвався. Але він ще дихав…
Швидко вантажать Сергія. Медичка поряд, тримають його, але…
- На наших очах згас. Просто... потух. Очі в небо, і все. Уже не з нами. Дядько помер у мене на машині. На цій самій…
До цього неможливо звикнути. Навіть якщо бачив не раз.
- Жахливо, коли людина на твоїх очах вмирає. А якщо ти з ним жив, служив, їв з однієї банки — це зовсім інше. Ми його відвезли медикам. Але смерть уже була констатована дорогою…
На скорботу немає часу. Передали тіло побратима і знову в бій.
- Командир дає наказ — повертайтесь назад. Забрати відділення. Ми з механіком — назад, через той самий яр, де все прострілюється. Розуміємо, що зараз буде “веселуха”.
Через балку вниз, потім угору, до своїх. Хлопці вже чекали, погрузили майно, усі сідали — і вихід. Вихід з Ізюма.
- Дядько Сергій… він пів дня не дожив до евакуації. Буквально пів дня. От так от буває. Один крок — і або ти є, або вже немає.
«Війна на відрах»
Після Ізюма — був Соледар. Новий напрямок — нові задачі. І війна знову змінювала обличчя.
- То вже інший фронт. Інші дороги. Інші обстріли. Але я вже повернувся на свою машину. Формально — кочегар, по документах. А насправді — як завжди, за кермом БМП, з рацією. Всю війну так і пройшов — на колесах.
Їхали хто як: техніка, гусениці, потяги, автозаки. Не все одразу. В одному з сіл сформувались, зібрались колоною. Далі — на позиції.
- Машина наша тоді — як баняк із кашею. І люди, і вантаж — усе вкупі. Повна. Ми ж заходили разом із БМП. Піхота стала на точці дислокації — там, звідки вже починалось висування.
Це була осінь 2022-го. Ще той, «класичний» рік — танки, міномети, артилерія. Звичайна війна, де ще не було стільки дронів, скільки тепер. Але все одно — пекло.
- У Соледарі тоді добряче бомбардували. Шукали, куди втулитися — хоч якусь нору. Бо снаряди летіли не зупиняючись. Міномети — то в них узагалі не стихали. Цілими днями сипали.
І контузії… Багато хто ловив «дзвін».
- Тоді ж як було — контузія? Пішов, тебе знудило, попустило — і знову в бій. Так і воювали.
Ворог лютував, були переваги в техніці.
- У росіян виходли в бій танки Т-80 і Т-72 — з консервації. Це машини страшні. Особливо 80-ка. Ти її не чуєш, поки вона не з’явиться прямо перед тобою. Метрів за сім — і тільки тоді щось розумієш. Бо вихлоп у неї ззаду, і вона на керосині. Аж моторошно, - розповідає Сергій.
Українці застосували танки Т-64. Старенькі, грубі, ревучі.
- У товариша був тоді 64-ий. Як він її заводив — вся посадка в диму. Реве не своїм голосом. І їде… От нещодавно з ним спілкувався — у нього й досі та сама Т-64. Все ще воює.
Так і зустріли цю війну. Не на броні — на відрах. На відрах із гвіздками.
- Відра, так. Ми зустріли війну на відрах. Бо ж яка ідея була? Врятувати країну. Врятувати дітей, жінок. Діти ж не при чому. Оце і тримало. Не техніка, не снаряди — а мотивація.
«Хрумчики для "Бредлі"»
— А зараз змінилась ситуація? — запитую Сергія.
Він посміхається.
- Не сильно все помінялось. Так, підшаманили техніку, капремонти проходять, машини на заводи відправляються. Але все одно — це ж та сама техніка, що з 70-х років. Отака в нас війна…
Сергій пригадує розмову з побратимом, якого зустрів у шпиталі після другого поранення.
- Друге поранення. Лежав у Хмельницькому в палаті з хлопчиною. Теж навідник. Я на “двійці”, а він — на “Бредлі”. Кажу йому: “Ну й розказуй, як працюєш. Якщо клинить гармату — що робиш?” А він: “В сенсі — клинить? У мене не клинить.” Я аж завис. “Як не клинить?” А він сміється: “Та нема такого”. Я: “А по техніці як працюєш?” Каже: “З Т-80 туговато. Стоїш проти танка — битися треба. А от 72-ка чи 64-ка — я їх розбиваю”. Кажу: “Добре, а БМП-1?” А він: “Мені без різниці — хрумчики. Я їх прошиваю наскрізь”.
Сергій слухав і розумів — є “Бредлі”, а є його старенька БМП.
- 93-тя бригада ленд-лізу не бачила. Може, десь на рівні всієї бригади й щось отримали. Але в батальйоні — нічого.
У Соледарі Сергій займався вже не евакуацією.
- Працювали трьома машинами. Бронегрупа. Ми — трохи позаду піхоти, десь кілометр-півтора. Щоб у разі чого — хоча б “чіпушок” почистити. Виїжджали, бомбардували ворожу піхоту, розчищали дорогу для штурму піхоти.
Він стихає на секунду, згадуючи.
- Дали нам трохи часу окопатися. Десь тиждень, може менше. Знайшли точки, з яких можна було працювати. І, може, день-два була тиша. А далі — кожен день: виїзди, стрілянина...
Бойова зміна була коротка: кілька людей на кілька машин.
- Ми їздили по черзі — я або Балтика, командир наш Ромка, два механіки — Цар і Олежка. Спочатку було троє механіків, потім — двоє. І дві машини залишилось. І ми їх тримали до останнього. Багатьох побратимів вже немає…
«Соледар нас добив»: Спогади бійця про останні дні на передовій
Соледар. Назва, що стала символом однієї з найжорстокіших битв у сучасній війні. Для багатьох військових — це не просто місто, а точка неповернення.
- Ми тримали Соледар. Довго тримали. Пам’ятаю, як вийшли звідти пізньою осінню, десь навіть ранньою зимою — перед самим Новим роком. Було вже дуже холодно, — згадує він.
За його словами, вихід із Соледару був не втечею, а вимушеним відступом після надлюдського спротиву.
- Соледар нас добив. Саме тих, хто залишився в строю. Практично всі старі, досвідчені хлопці там і полягли. У мене там загинув командир взводу Лис. І майже всі мої друзі — саме там, — каже він.
Початок прориву запам’ятався криками ворога.
- Спочатку позицію забрали кадирівці — під крик “Аллах Акбар” на світанку. Потім була позиція “Гайсон”. Її штурмувала група “Целіп”. Там були такі бої, що словами не передати — пекло, — ділиться боєць.
Техніка стала єдиною ниткою, яка пов’язувала передову із тилом.
- Тоді наша техніка була буквально як “дорога життя”. І двохсотих вивозили, і трьохсотих, і забезпечення завозили. Вся земля — багно, болото. Тільки наша техніка могла пройти, — пояснює Сергій.
Один із найболючіших спогадів — загибель напарника, якого всі знали під позивним Балтика.
- За тиждень до виходу з Соледару загинув мій напарник — Балтика. І скажу банально — халатність нашого начальства. Було завдання витягнути тяжкопораненого. Людина важка, плюс багнюка, поки протягнули по окопах — стемніло. А наказ був — треба їхати забирати, — згадує він.
Балтика відчував, що може не повернутися.
- Я тоді вперше за війну побачив у нього стан, який ми називаємо “блідного піймав” — коли людина відчуває, що не повернеться. Не страх, а внутрішнє знання про смерть. Я пропонував: “Та давай я поїду, яка різниця?” Але він мене не пустив, — каже боєць.
Вночі Балтика поїхав з екіпажем. Вранці надійшла страшна звістка.
- Прийшла інформація — екіпаж 200 (всі загинули). Ми зі старшим техніком Каливаном стрибнули в машину й помчали. На трасі зустріли машину з першої роти і почули: “Пацани 200. Зранку валимо звідси.”
Виявилось, що сталося трагічне зіткнення.
- Машини їхали в лоб одна одній — з першої та другої роти. На швидкості. Наша машина — новіша, з новими торсіонами — просто залетіла на іншу. Перевернулась. І хлопці загинули на місці. Балтика і Олежка Цар… Йому було лише 21. Балтиці — 25, — мовчить на мить, потім додає тихо: «Саме мій напарник…
«Балтика був душею нашого колективу»: Як трагедія змінила все
Наступного дня після трагедії Сергій поїхав на місце аварії. Машину перевернули спеціальною технікою — «Кетлом», потужним Уралом, який тягне броньовану техніку.
- Ми хлопців своїх забрали. У Балтики — від удару одразу шию зламало. З мого досвіду, а я скільки двохсотих перевозив — одразу зрозумів, що не мучився… — розповідає боєць.
З Олежкою Царем було інакше.
- Він був під машиною. Його придавило. Видно було, що живий ще був. Просто задихнувся. Бо вилізти з-під 14 тонн на асфальті — нереально.
Ту машину, на якій їхали, таки відновили.
- Гармату трохи погнуло, вона зіскочила від удару. Але техніку відремонтували — і вона досі у другій роті. Хлопці кажуть, ще з часів АТО вона якась... невдала. Наче калічила людей.
Бойове минуле тієї машини було важким, але й героїчним.
- Я на штурм на ній їздив — ще до тієї аварії. Це перша машина, з якої я весь БК вистріляв. Безвідмовно відпрацювала. Хлопці потім казали, що чітко по розрахунку АГС влучив. Все спрацювало як треба… А ось тут ця техніка забрала своїх…
Втрати були не просто болючими — вони ламали зсередини.
- Балтика був душею нашого колективу. А тут — на рівному місці… І ще той механік, Олежка. У нього дружина молода лишилася при надії саме, йому — 21, їй — 20.
А потім — тиша. Телефони залишились. І дружина побартима писала.
- Сидимо в бліндажі, обстріли постійно, але — тиша. І от — телефон Олежки дзвонить. І повідомлення… А що їй скажеш? Вона — за тиждень до пологів. Їй нічого не сказали. Поки не народила — мовчали.
Виживання після Соледару стало новим випробуванням
У Соледарі Сергій вижив, та попри це був на межі. В буквальному сенсі — задихаючись у башті власної машини.
- Якось я загорівся в своїй БМП. Був на завданні, гармата — працювала ідеально. Чітко бачив лісосмугу — красиво лягала снаряди, — згадує боєць.
Аж раптом — критична несправність.
- Лопнула шланга — витяжка. А тридцятка — це дуже важкий патрон. І башту почало заповнювати пороховими газами. Я був навідником. Командую побратиму: “Кіпіш, я все!” — і вилажу. Надихався газів, схопив повітря — і тут приліт 120-ки. Втрачаю свідомість, падаю назад у башту, головою в приціл. Застряю головою вниз. Біла піна з рота…
Його врятували побратими.
- Мене витягли. Кіпіш приїхав на точку. Макс — командир, привели мене до тями. У госпіталі потім 5 днів ходив під стінкою. Так накачався газів, що все — ледве дихав.
Після короткого лікування — повернення на фронт.
- Дали мені тиждень, здається. Але я відмовився. Поїхав назад під Соледар. І там дізнаюсь — ще один мій друг загинув. У бронегрупі дали двох старих піхотинців, бо снаряди важкі, а ми не встигали. Один із них, кажуть, виліз на бруствер, прильот — навскрізь прошило легені.
Після Соледару — переформування. Київщина. Село Бобрики.
- Ми вийшли розбиті в хлам. Нас відправили під Київ, у якесь село. Там типу формувалися заново. Дали трохи піхоти. Спочатку жив із бронегрупою, потім командир розселив — по БМП. У кожному взводі по три машини.
Але психологічно адаптуватися не вдалося.
- Живемо з піхотою. Хлопці — молоді, сміються, розмовляють ні про що. А я бачу трупи. Майбутні трупи. Не знаю, як пояснити. Волосся ставало дибки. Просто дивишся — і знаєш: він не доживе. І так воно і було…
«Бачив майбутні трупи»: Від Соледару до Бахмута — хроніка виснаження
Після Соледару й короткої зупинки під Києвом, на позиції знову — тепер Бахмут. Початок 2023 року. Історія продовжується.
- Після Києва ми ще десь місяць пробули, зустріли Новий рік. А потім — Бахмут. Це був початок 2023-го. Спочатку бої тривали навколо міста, а згодом — уже в самому місті. Вуличні бої. Почалося справжнє пекло», — згадує боєць.
Вижити в Бахмуті — це вже не просто вижити фізично.
- Я не скажу, що був в окопах, але постійно виїжджав. Трохи був відтягнутий — техніку обслуговував. Але це нічого не міняє — артилерія ворожа крила так, що все здригалося. Все горіло.
Спогади про Бахмут глибоко врізалися в пам’ять.
- Бахмут — це палаючі будинки, кров, багнюка і сирість. Той вологий, пронизливий запах… Неможливо забути.
Втрати були жахливими.
- Люди були, як рукавички. Сьогодні привозили сорок — завтра залишалося двадцять. Половина з них — “двохсоті”, половина — “трьохсоті”, а дехто просто втікав. І таке бувало. Це була справжня м’ясорубка. Я ніколи не забуду Бахмут.
Два місяці інтенсивних боїв мали наслідки.
- У мене почався нервовий тік. Лікар призначив заспокійливе. Таблетки — як маленькі кісточки. Сидів на них тиждень.
Зрештою він не витримав.
- Пішов до ротного і кажу: “Командир, я нічого в житті не просив. Відпусти.” Відправили під крапельницю. Якеcь село. Мультики дивився, як у тумані все.
Потім знову — Бахмут. Район Костянтинівки. Дорога життя — через поля, через Хромове. По ній ще два тижні Сергій курсував на БМП.
- Я ще не бачив стільки згорілої техніки на одній дорозі. Побоїще.
Усе пережите й побачене накладо свій відбиток. Командування побачило, що боєць виснажується.
- Побачили, що я вже не той. Хотіли злити в піхоту. На війні так буває, — говорить Сергій.
Це був переломний момент у житті військовослужбовця…
«Франкенштейн» у Часовому Яру: прорив крізь ліс і смерть
Після короткого перебування вдома Сергій повернувся на фронт. Бойові товариші знали, через що він пройшов, і його досвід не залишився непоміченим.
- Зателефонували — і я повернувся. Прийшов у першу роту. Не все було чітко, але я показав себе. Почав передавати знання молодим. Техніку вже відчував як продовження себе, — розповідає він.
Пів року в Часовому Яру — ще до того, як там розпочалися масштабні бої. Потім — Лиман, Терни, Ямполівка.
- У Тернах ми виїжджали майже впритул до росіян — на 50–100 метрів. Величезна техніка, дрони, «Ланцети». Але ми їхали в лоб і приймали бій.
Під час одного з боїв бойову машину Сергія підбили.
- Ні, я тоді не поранений. Це мій друг. Ми воювали там два місяці. Потім трохи постояли, техніку підрихтували. І тут — Часів Яр.
Повернення з відпустки — і він уже не у своєму екіпажі.
- Мене прикомандировують до іншого підрозділу. Мою машину БМП забирають. Їдемо на базу, машину “обварюють” — обшивають металом. Роблять з неї Франкенштейна.
Завдання — прорватися в ліс.
- Бій за новий район і Часовоярський ліс. Там наші і росіяни стояли прямо в лісі. З тилу зайшла ДРГ. Наші бійці опинилися в кільці. Моє завдання: прорватися через ДРГ, заїхати до своїх, вигрузити десант (шестеро хлопців у машині), відпрацювати з гармати — і вийти.
План виглядав добре — на папері.
- Ну, як завжди — на папері все красиво. А як це зробити… Там було таке пекло, що словами не передати.
«Машина літає?»: Штурм Часовоярського лісу та механік Чікушка
Після того як бойову машину вкрили захисним металевим корпусом, стало ясно, що попереду — бойове завдання, екіпаж розбігся. Залишився один Сергій.
- Не буду брехати — екіпаж просто здриснув. Всі розуміли, що їдемо на смерть. Залишився я один, — згадує боєць.
Сергію дали механіка — зовсім новачка, молодий хлопець, тільки влився. Ще один напарник — йому за 40, маленького зросту. Його прозвали Чікушка. От і вся команда.
Завдання висадити десант у певній точці. Їхали з десантом треба певним маршрутом: через переправу, Часовоярський канал. Але так було на папері, в дійсності туди вже ФАБ прилетів — шлях було розтрощено. Не проїхати.
- Ми розвертаємо техніку, їдемо назад. Із неба падають дрони, гранати. Механік ледь не вивертає машину з дороги. Ми не їхали, ми “летіли” на шаленій швидкості, попереду електроопора, дроти намотались на гусеницю — тягнемо той стовп аж до Костянтинівки. Кабелю — метрів 300. Але цим не закінчилось.
На базі питають — чому екіпаж повернувся.
- Кажу: “Ти бачив, куди ти мене направив?” А він мені: “Я думав, машина проїде.” Ну так, думаю, моя машина, виявляється, літає.
Отримують новий маршрут — через міст, уздовж каналу, прямо в ліс. Сідають знову: в башті — навідник і командир, Сергій — за гарматою. На місці кулеметника — стрілець.
- Знали, що буде попереду диверсійна ворожа група. Що в нас полетить усе. Ми прориваємось, і одразу — кулеметник отримує поранення в голову. Живий... Ліс густий, наша машина валить дерева...
Машину кладе в лісову воронку.
- Я вдарився головою об кулемет, брову розсік. Гармату заклинило. Їдемо всліпу — дорогу координує дрон. Гілки, брухт, крики. “Долітаємо” до точки — там повне пекло.
Наказ — вигрузити десант.
- Починаю відкривати — двері погнуло, ручки поламало — не всі змогли вийти з БМП. Половина — лишилась. Кажу механику: розвертаємось. Штабним: забирайте людей.
Машина ледь жива. Кипить. Мотор вкладається.
- Через ті ж самі ДРГ виїжджаємо назад. Повністю вклали мотор. Але вирвались.
«Куртка в крові, граната в кармані»: кульмінація бою в Часівярському лісі
Здавалося, гірше бути не може. Але на війні завжди може. Виводячи машину з лісу після проваленого прориву, Сергій опиняється сам — посеред хаосу.
- Машина стала — все. Заїхали за бугор, і вона заглохла. Я вилажу з Чикушкою, він мене витягує — мене тоді добре вдарився головою об кулемет. Десант — замурований. Ні двері, ні люки — нічого не відкривається.
Над головою з’являється дрон.
- І тут — вибух під ногами. Уламки потрапляють мені в голову, ще один — навскіс через брову. По ногах дісталося. Один уламок досі в нозі. Добре, що в броніку був — три-чотири уламки витягли з жилета. Вибух — у півметра.
І це ще не все. Загорілася куртка.
- Під деревом ховаємося, Чикушка каже: “Сєрий, у тебе куртка горить”. Куртка — вся в крові. А в кишені — маленька граната. Виявляється потрапила туди з дрона, але не вибухнула. Вдарилася об телефон — і загорілася батарея. Куртка спалахнула.
Дивом вдалося уникнути ще одного вибуху.
- Як та граната не зірвалася — досі не розумію. Викидаю палаючий телефон. Все палає. Люди кричать… Бугор, біля якого ми опинилися, дає шанс. Летить усе — і “Ланцети”, і арта. Але нам пощастило: або переліт, або недоліт. Я кричу десантникам: “Вилазьте через башню!” Починаємо з Чикушкою відходити — і відводимо на себе ворожі обстріли.
І саме тоді екіпаж врятувався.
- Хлопці з машини виповзли. Саме під'їхала евакуація - броньована бойова колісна машина “Козак”. Сідаємо в “Козака” і передаємо на рацію виходять: “Ми живі! Забираємо решту.”.
«Золотий хрест» за Бахмут, «Хрест хороброго» за Часів Яр: шлях бійця з 93-ї бригади
Після бойового завдання Сергій отримав важкі поранення — уламки в голові, ногах, обличчі. Його евакуювали разом з іншими пораненими хлопцями. Лікарня. Операції.
- Голову зашивали. Найважче було, коли витягували уламок і коли отримав контузію.Один уламок так і не витягли. Біля біцепса, у м’язі. Живе там собі й живе. Не заважає, — каже вже спокійно Сергій.
У лікарні Сергій лікувався місяць. І повернувся на війну. Маршрут за переправою, між Кліщіївкою й Андріївкою.
Зараз Сергій на Донеччині, на Краматорському напрямку.
- Тепер на наших плечах оборона Костянтинівки.
Він досі в строю.
- Я все ще в 93-й бригаді. Ношу звання — молодший сержант, яке отримав на початку повномасштабної війни, бо посада — сержантська: навідник-оператор БМП-2.
У своєму бойовому арсеналі має вісім нагород. Перша — за Охтирку - медаль “Захиснику Вітчизни”.
Серед інших — найвищі нагороди за особисту мужність: “Золотий хрест”, “Хрест хороброго”, орден “За мужність” III ступеня, медаль “За військову службу України”, “За оборону рідної держави”, медаль “Героям російсько-української війни”. Кожна з нагород — за конкретну битву.
- “Хрест хороброго” — за Часів Яр. Там, де трьох хлопців забрали. “Золотий хрест” — за Бахмут. Орден “За мужність” — теж за Бахмут і Соледар. Він пізніше прийшов.
«Мені дали відпочити, як пенсіонеру. Але якщо буде завдання — поїду»
Після всього, що він пережив, служба триває. Хоча тепер — в іншій ролі.
- Так, досі служу. Хоча проблеми зі здоров’ям вже серйозні — пів місяця тому тільки зі шпиталю. 31 рік, а вже хронічні хвороби. Наразі я без бойових виїздів. Охороняю місце дислокації. Раніше командував бронегрупою. Тепер — просто несення служби, охорона місця дислокації. Але якщо буде завдання — поїду, - зізнається Сергій.
