У ювілейний рік «Степової зорі» ім’я Олексія Григоровича Кавуна звучить із особливою теплотою. Його постать нерозривно пов’язана з історією видання — понад 40 років його фотографії ставали візуальним літописом подій Петропавлівщини.
Його впізнавали здалеку: у школах, на колгоспних зборах і в полі — скрізь, де вирувало життя району. А потім — чекали на репортаж у газеті. Потрапити в об’єктив Кавуна було справжньою подією, а якщо ще й вийшов матеріал у «районці» — це сприймалося як знак визнання, мовляв: людина справді достойна.
Інтелігентний, врівноважений, завжди уважний до деталей і людей — саме так пам’ятають Олексія Григоровича його колеги, герої публікацій і читачі. Навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, він залишається відданим «Степовій зорі» — цікавиться новинами, ділиться спогадами та завжди готовий підтримати мудрою порадою.
Його розповіді про перші кроки у фотожурналістиці — щирі й зворушливі. Вони — частина великої історії газети, яка вже 95 років тримає зв’язок із читачем. До 95-річчя газети «Степова зоря»: йдемо на інтерв'ю до Олексія Кавуна.
Олексій Кавун: "Я копав ямки для дерев — а в газету не попав"
- Це пов’язано, звісно, з життям і шкільними роками, — розповідає Олексій Кавун. — У школі ще були, і хтось написав замітку. Що, мовляв, у селі Олефірівка учні четвертого класу висадили 90 дерев біля села Бажани, залізничну дорогу обсаджували. Я тоді копав ямки! У замітці згадали прізвище — Біляк Людмила. Мовляв, вона найбільше посадила.
Він зупиняється й усміхається:
- А я? Я копав ямки. Ямки — головне! Дівчина тільки вкинула саджанець, а я закопав, загортав. А в газеті мене не згадали. Тоді в мене образа була. Думаю: бач, яка несправедливість. Чого це я не попав у газету?
Саме тоді в думках уперше промайнула думка: треба писати. Треба, аби все було як є. Без прикрас і без викривлень. І з того моменту в житті з’явилася перша газета — шкільна.
- У сьомому класі вже був редактором. Вів газету сьомий, восьмий, дев’ятий, десятий класи... А потім — строкова служба. Там уже солідніша газета була, — пригадує Олексій Григорович.
Зі шкільного щоденника — у газетний стовпчик. Так поволі Олексій Кавун прийшов у районну журналістику. Почалося все з невеличких заміток про село Добриньку.
- Працював я тоді в Олександропільській школі. Написав про розсадник у селі Добринька, — згадує.
Його замітки оцінили і запропонували — не штатну посаду, а шанс. Стажування у відділі культури районної газети. 1 червня 1967 року Олексій Кавун прийшов працювати у редакцію.
- Прийшов у відділ культури до редактора Юхима Родякіна. Подивився, як воно там.
Зустріли молодого колегу ветерани журналістики Микола Андрійович Вілянський, завідувач відділом сільського господарства; Юхим Олексійович Родякін, завідувач відділом культури; Тимофій Петрович Зінченко, відповідальний за макетування газети; Іван Пилипович Несен, фотокореспондент; Володимир Ілліч Прасол, завідувач відділом молоді; Іван Іванович Лагутін, відповідальний за радіо.
Пізніше на радіо працювала Наталя Панасенко. Колектив редакції оновлювався, приходили молоді кадри: Василь Киба, літературний працівник, Віра Головань, літературний працівник, Анатолій Панченко, Лариса Крамарчук, Валентина Опашнянська. Головним редактором у 70-х роках був Голубничий Ігор Пилипович. Всього працювало 9 осіб в редакції.
Редакція для юного Олексія була чимось майже святим. Там, за дверима зі скрипучим замком, — справжнє життя.
- Спочатку здавалось, що редакція — це щось божественне, там надзвичайні люди. А як почав працювати зрозумів, що звичайні люди, звичайні проблеми. Але престиж — був. У редакції працювати було престижніше, аніж у школі.
"Світло — через дірочку": як Олексій Кавун відкрив світ фотографії
Журналістика для Олексія була не тільки слово. Одним з головних аспектів було зображення. Фотографія. І почалося це з випадкового подарунка.
- Я захопився фотографією, ще у школа, — каже він. — А тоді — понесло. Брат мій йшов служити в армію, дали йому гроші, він купив фотоапарат “Смена”. А потім вислав мені — вже з армії. Я не знав, що з ним робити. Шукав літературу. Якось виїхав у Павлоград, побачив на вулиці: фотограф фотографує вершника на коні для плаката. Думаю: от як воно буває.
Тоді, ще зовсім юний, він не розумів, як усе це працює. Як те, що сховане в чорній коробочці, через хімію та світло перетворюється на знімок. То було перше «світло», яке пробилося крізь темряву невідомості. Інтерес з'явився. З’явилася жага дізнатися, як воно все працює.
- Я купив першу плівку, а вона виявилося, широка, до фотоапарату «Смена» треба була вузька. Іншим разом уже купив вузьку. І почалося...
Де проявляти? У хаті — темно. В коридорі — світло світиться. Та нічого. Наколотив хімію, нагрів у мисочках, і взявся проявляти.
- Все злипалося, знімку так і не вийшло. Перша фотографія була невдала. Але зрозумів одне: треба витримку. Секунди вирішують все.
І він навчився чекати. Витримувати. Не тільки в темряві проявника, а й у житті. Фотографія навчила дисципліни, терпіння і точності.
Згодом усе вийшло. Почав фотографувати взимку: друзів, однокласників, вчителів. Почалося. Пішло.
Фотографія захопила журналіста. Олексій Кавун зайняв місце фотокореспондента, яке на той час звільнилося в редакції. Поступово став не просто журналістом, а фотокореспондентом, якого знають і пам’ятають роками.
- У редакції теж була своя лабораторія, — пригадує. — Ну як... лабораторія. Темна кімната, червоне світло, ванночки…. Хоча фотоапарат спершу не мав — позичав у колеги Івана. А він спочатку заздрив: «О, гарні в тебе фото», — а потім заспокоївся.
Найяскравіші моменти, які з'явилися на світлинах Олексія Кавуна — це зустрічі, візити, репортажі. Все було важливим. Особливо в той час, коли ще не все дозволено було писати та показувати.
Олексій пам’ятає майже кожен свій апарат. Спочатку — плівкові: «Смена», «Зоркий», «ФЕД», «Київ». А вже згодом з'явилася перша — цифрова фотокамера «Кенон». З тією цифровою його й запам’ятали читачі газети.
"Головне — людина": історії зі сторінок «Степової зорі»
- Про людей писала газета, — каже Олексій Кавун. — Завжди людина була в центрі. Їздили по селах, по степах, по бригадах. Стільки зустрічей, стільки історій… Колись же бригад багато було — польові, жіночі, збір урожаю… У кожній світлині — характер, доля.
Хоч офіційно Олексій працював у відділі культури редакції, насправді писав про все: і про сцену, і про поле, і про корівник. Тоді відділи мали назви, але обов’язки часто перетікали з одного в інший. Та й журналіст мав уміти все: написати, сфотографувати, на мотоциклі доїхати — хоч у крайній хутір.
- Польові репортажі любив найбільше. Там простір, там світло, там душа. Там і світлини можна було зробити, якщо треба. А я найбільше любив фотографувати зненацька — такі кадри найцінніші. А люди… Люди відкриті, щирі. Особливо герої праці. З такими хочеться говорити, хочеться слухати.
Він пам’ятає свою першу велику поїздку. Мотоцикл позичив у товариша — держслужбовця Євгенка Кривулі. Той довірливо сказав: «Їдь». І поїхав — туди, де жила героїня майбутньої публікації. Там уже працював міський журналіст, а Олексій тільки збирав свої перші нотатки. Тоді ж зробив і першу фотографію — і вже було щось. Писати тоді було непросто, але коли писалося — то від серця.
- У фотографії — душа, — говорить він. — Якщо любиш цю справу — вона відгукується. Якщо ні — порожнеча. Перед тим як натиснути кнопку на фотоапараті, момент потрібно відчути. Емоція, світло, людина — усе має зійтись. Але постановка — це не обман, якщо в очах живе те, що треба. Найкраще — коли тебе не помічають, коли забувають про твою присутність. От тоді — справжнє.
“Змінюється все — крім суті”
З роками змінюється газета «Степова зоря». Залишалася районною, народною, але вже — сучасною, вільнішою. Після здобуття незалежності газета відійшла від жорсткого контролю.
- Колись газетою керувала партія. Що сказав перший секретар — те й було надруковано. Сам редактор газети — так, для виду був, — зізнається Олексій Кавун.
Щопонеділка — планірки, розбори номеру, що написано, що не так, як подивляться в області.
- Більше писали про колгоспи, партію, тваринництво, механізаторів. Тон — офіційний, затверджений, перевірений.
Але навіть у тій рамці Олексій Кавун знаходив можливість для живого слова, для справжнього портрету. Бо якщо з душею — видно одразу. І в тексті, і в кадрі.
- А зараз? — усміхається він. — Зараз усе можна. Зараз в газеті справжня свобода слова.
- А коли почалися зміни? — перепитую
- У другій половині вісімдесятих. Райком уже не так на газету тиснув. Пішов перехід на українське, але ми того й не помітили — в нас газета і так українською мовою завжди була, — говорить Олексій Кавун.
Зміни були поступові. Іноді ледве вловимі, але відчутні. Тихо почали відходити звички, форми, контроль. А головне — прийшов інший дух.
- Я старі підшивки газети дивилася, — говорю Олексію Григоровичу. — 50-ті роки — одні тексти, жодної фотографії майже…
- А як їм бути? — сміється він. — Фотографію тоді ж у Покровськ везли. Здав кліше — сиди, чекай. Потім вези кліше в друкарню, вставляють, клеять, запускають машину, катають. Поки одне фото вийде в номер — пройде доба, не менше. Так робили фото в газеті. Зараз — клац, і вже є. Все — в секунду. А тоді — у темряві, у ванночках, руками. І ще — вірою. Бо не завжди було зрозуміло, що вийде. А вийде — то вже радість.
Згодом фотографії в газеті стали частішими. Техніка змінилася. Світ змінився. Люди почали бачити себе на сторінках — у полі, біля колодязя, на тракторі, на концерті. Герої, які жили поруч: доярки, механізатори, кутпрацівники оживали на сторінках газети.
Редакція тоді жила як єдиний організм. Кожен мав своє місце. Людей було більше. Роботи — теж. Але й дух інший: живий, творчий, колективний.
- По селах сількори добре допомагали. Місцеві — всі хотіли, аби про село було в газеті. І писали з душею.
Редактор мусив бути не тільки редактором, а й психологом, батьком, суддею. Не раз доводилося влаштовувати “громадське обговорення”. Репутація важила багато. Газета — це обличчя району. І не мала втрачати довіри.
Зрештою, все минає. Колективи мінялися. Одні — пішли, інші прийшли. Але залишилося головне — писати про людей, говорити про життя. І робити це чесно, уважно, з теплом.
- Бо що б не змінювалося — людина в газеті завжди лишається в центрі, — каже Олексій Григорович. — Газета — це як дзеркало. І хоч сьогодні в ньому вже інше обличчя — але суть та сама.
“Бричка, «бобик» і слово совісті”
Район великий. Добиратися на репортажі — то була ціла історія.
- Спершу кінь був. Бричка. Їдеш, село за селом, пилюка під копитами… Потім уже велосипед з’явився. Не в кожного — але в редакції було два. Один називали «весняним», другий — «літнім». Хто коли перший хапане — той і поїхав.
А далі — техніка. Райком списав «Волгу». Грім-машина — на вигляд, а в ділі — п’ять метрів проїде й стоїть. Ремонтувати треба. Потім був ГАЗ (по-народному «бобик»), а після нього — «п’ятірка» (Жигулі) — уже комфорт, як на той час.
- Був окремий водій на всі види транспорту, — згадує Олексій Григорович. — І на коня — окремий чоловік. Конюшня була. Сіно заготовляли, водили коней на водопій. Там, де зараз старі редакційні гаражі, далі до міліції — там і стояла та конюшня. Прохід вільний, дерев’яні ворота, запах сіна… Романтика.
Робота журналіста була — як експедиція. Їдуть журналісти, їх висаджують, і шукай, з ким поговорити.
- Село велике, транспорт ходить рідко, а завдання треба виконати. Бувало, що добиралися хто як: попутками, кіньми, пішки. Головне — написати.
- Строго було? — перепитую.
- Звичайно. Партія сказала — треба. Зараз ти кажеш “за совість”, а тоді казали “за партію”. Не виконаєш — значить, підвів не лише редакцію, а ідеологію. Контролі були постійні.
Але час минав. І з ним м’якішали лещата. Уже не треба було кожен передовий матеріал узгоджувати з райкомом. Уже можна було вибирати тему, вільніше дихати.
- Уже і теми інші. Уже партія не казала, про кого писати, кого хвалити. Уже з людьми говорили не тому, що «треба», а бо цікаво. Бо вони заслуговують.
Газета завжди була важливим джерелом інформації
У ті роки газета була важливим джерелом інформації. Люди виписували її масово.
- Раніше газету виписували активно — 14 тисяч підписників було. На цілий район! Газета коштувала 2 копійки. У кожній сім’ї була, — згадує він.
Було не лише про що читати — було й що берегти.
- А якщо б там про людину написали — завжди вирізали, зберігали. Це ж була ціла традиція! — додає.
Газету цінували. І навіть використовували по-господарському.
- Я пам’ятаю, тоді газети виписували, бо ще й на розпал ішли. Брали зимою — плитку розпалити…, — сміється. — “Галько, ти газету получила?” — “Ні” — “Ну, в мене шматочок лишився".
У перші роки газета була скромна — буквально листок: одна-дві сторінки. А згодом почала зростати, змінюватись.
А що сьогодні? Чи залишилася газета важливою для людей?
- Чесно сказати, забиває Інтернет друковану пресу.
Попри все, Олексій Кавун продовжує читати газету. Бо це і звичка, і традиція.
"Газета повинна виходити" — продовжує Олексій Кавун
Олексій Кавун переконаний: як би не було складно — місцева газета має бути. Навіть зараз, коли навколо невизначеність і страх, а суспільна увага розпорошена між екранами смартфонів, усе одно — слово має звучати з паперу.
-
Якщо нормально подумати, то газета повинна виходить. Будь-яке суспільство, яке не є — а в нас громада велика, повинно мати газету, — каже він.
Олексій Кавун: «Мріяв ловити метеликів — залишився в газеті»
До свого фаху Олексій Кавун прийшов не відразу. У дитинстві мріяв стати біологом, ловити метеликів і жити серед природи. Але життя привело його до журналістики. І понад пів століття Олексій Кавун віддав «Степовій зорі». З тими ж захопленням і спокоєм, з яким колись дивився на річкові береги, він писав тексти, що залишають слід у серці читача.
- Хотів бути біологом, — зізнається Олексій Кавун. — От щось мені так ввижалося: бігаю, ловлю метеликів… Природа, річка, гори... Як зараз перед очима.
Утім, каже, журналістика стала тією ж стежкою — тільки іншою.
- Трошки біолога в мені все ж залишилось, — сміється. — Просто метеликів замінили історії, люди, події. Не все можна зловити руками, але можна — словом.
Від пера - до комп'ютера
Сама професія журналіста з роками ставала сучаснішою. А починали журналісти писати ручками з перами.
- На місяць давали два пера і баночку чорнила. А щоб списати блокнот — треба було ще обґрунтувати, аби новий видали, — згадує він.
Про техніку говорить із теплотою: як щось рідне, що розвивалося разом із ним.
- Касетний диктофон з’явився вже при редактору Геннадію Волинкіну. Це була технологія! Тоді вже й комп’ютери в редакції з’явилися. Почалась верстка, електронна подача матеріалів.
- Пам'ятаю той час, саме прийшла працювати в редакцію. То був хороший час. Здавалося, що ми на висоті. Молодь, комп’ютери, нові ідеї. Газета дихала, — доповнюю співрозмовника.
Олексій Кавун працював з багатьма редакторами. Він пам’ятає всіх, хто був поруч.
На запитання про майбутнє «Степової зорі» Олексій відповідає коротко, але з впевненістю:
- Майбутнє — в незалежності. Газета — це не просто інформація. Це зв’язок. Це слово. Це люди. Телевізор — саме собою. Інтернет — саме собою. А газета — це коли береш у руки і відчуваєш. Мовчиш, але читаєш. І думаєш.
Він вірить у силу друкованого слова і просить читачів та жителів краю про одне:
- Підтримуйте! І морально, і матеріально. Бо газета “Степова зоря” підтримує вас. А ви — газету.
У 95-річчя «Степової зорі» Олексій Кавун зізнається: часто згадує роботу в газеті, бо все життя присвятив одній професії. А серце — там, де газета.
- Що побажати газеті й колективу? Сили. Аби не загубити нитку. Аби пам’ятали. Аби вірили — у себе, у правду, у перемогу. І щоб хороших новин було більше. Ми вже бачили, яке воно — погане. Тепер хочеться — світлого.
