Стела на в’їзді в Донецьку область стала символом незламності українського народу. З 2014 року, ще від початку антитерористичної операції, захисники і захисниці України зупинялися біля стели перед виїздом у зону бойових дій. Зупинялися й після виїзду з фронту. На стелі воїни лишали власні підписи, наліпки з назвами бригад, назви рідних міст з яких приїхали захищати країну.
2022 року, з початком повномасштабного вторгнення, стела стала інакшою: повністю розписана нашими захисниками й захисницями, волонтерами, медійниками.
14 квітня 2024 року група активістів вирішила оновити стелу та перефарбували її. Така опіка над стелою виклика шквал негативних відгуків від військових та українців загалом. Адже були зафарбовані особисті підписи та побажання захисників та захисниць України, багато з яких вже поклали свої життя на Донеччині. Ситуацію швидко змінили самі військові. Не встигла на стелі висохти фарба, як на ній з’явилися перші підписи, наліпки, прапори та шеврони. Стела Донецької області стала символом і пам’яті, і незламності, і надії.
Наразі біля стели розмістили прапори бригад, а територія біля стели постійно поповнюється прапорами, шевронами, підписами. Хтось лишає дорогі серцю речі. Лишають портрети і особисті речі захисників, які поклали своє життя за вільну і незалежну країну.
2 січня 2025 року російські окупанти обстрілом зруйнували стелу на в’їзді у прифронтовий Покровськ. Тоді її за дні відновили комунальні служби. Після цього випадку стелу на в’їзді в Донецьку область накрили захисною сіткою. Нині стела виглядає, ніби жінка в серпанку — загадкова і така ж незламна.
Стела стала місцем зустрічей. Щоразу, коли виїжджаю на репортажі в прифронтові зони на Донеччину зупиняюся біля стели. Кожного разу стела виглядає інакше, аніж попередній раз. З’являються нові прапори та шеврони, пам’ятні речі, портрети. Біля стели завжди є люди: лишають підписи. фотографуються, спілкуються.
В один з таких візитів до стели вдалося познайомитися і з захисниками. і з волонтерами, і з капеланами. За якусь годину зробила з два десятки світлин. Люди бачили фотоапарат в руках, надпис «Преса» на бронежилеті. тож охоче фотографувалися, бажали здоров’я, дарували сувеніри і розповідали свої історії.
Найпершим привернув увагу молодий військовий. Напис на піксельній формі – «Коломия». Одразу розумію, що військовий родом із Західної України.
- Коломия — це мій позивний, — говорить Іван. — Я сам з Коломиї, а моє рідне село Молодятин. Піхотинець у 68-мій окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша.
Іван дуже позитивний хлопець. Із захватом розповідає про рідний край
Помічаю своєрідні шеврони на передпліччі ще одного військового. Розумію, що це капелан. пропоную зробити світлину. Не відмовляється.
- Сфотографуйте мені біля нашого прапору, — говорить капелан Роман.
Капелан Роман лишив свою рідну Одесу та поповнив когорту капеланів. Нині служить в 160-тій зенітно ракетній Одеській бригаді. Капелан розповідає про чудове місто Одеса та закликає обов’язково відвідати його рідне місто.
- Бережіть себе, — додає капелан.
Світлини біля стели роблю ще групі чоловіків. Вони також капелани 25-тої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Чоловіки рухаються на Донеччину. Традиційно зупинилися біля стели.
Поспішали до пункту призначення, тож обмінюємося побажаннями, дарують мені кишенькову Біблію.
Не лише військовій їдуть на Донбас, дорогу туди часто тримають волонтери. А зупинка біля стели на в’їзду в Донецьку область для них така ж традиція, як і для військових.
Лілія Трохимець — волонтерка з Києва. На Донеччину їде з волонтерською місією. Супроводжує Лілію її тато Микола. До речі, пан Микола цього дня мав би відзначати вдома з рідними свій день народження. Проте чоловік у дорозі, адже допомога захисникам та захисницям у боротьбі з ворогом, найголовніше. З пані Лілією спілкуємося:
- У мого тата сьогодні день народження, і він також вирішив провести його, допомагаючи військовим. Хочеться донести людям, наскільки важливо підтримувати військо, тому що військові надзвичайно виснажені. Фронт щодня наближається вглиб країни. Навіть дорогою, якою ми зазвичай їздимо на Донеччину, вже не змогли проїхати, тому що це занадто небезпечно. Сьогодні вже й стелу обтягнули сіткою — не без причин. Але ми їдемо до надзвичайно сміливих і просто неймовірних людей цієї країни, які захищають нас. Веземо їм допомогу, чим можемо — підтримуємо.Дякую всім, хто допомагає нашому війську і не дозволяє собі втомитися, не припиняє підтримувати наших захисників, — говорить Лілія.
Бажаю вдалої дороги волонтерам.
Збираюся вирушати в рідне селище. Дорогою зупиняюся зробити світлину.
- А нам світлину? — чую від військового.
- Залюбки, — відповідаю.
Хлопці їдуть з позицій. Зупинилися попити кави та чаю. Запрошують і мене на каву, а до кави пропонують домашнього пиріжка.
- Відмова не приймається, скуштуйте пиріжка, це з дому передали, — говорить один з військових.
Хлопці стомлені, але посміхаються і розпитують звідки «Преса» та де побачать свої світлини. За кілька хвилин командир дає команду вантажитись і хлопці вирушають у дорогу. А собі думаю: які ж наші захисники неймовірні, які згуртовані, гостинні та добрі. Завжди говорю на військових, що вони наші найкращі. Їхні посмішки багато вартують.
