Війна тоді й зараз. Спогади нашої землячки Олександри Яковенко з села Хороше про дитиниство, яке припало на роки війни. У свої 80 років вона знову побачила війну, тепер уже у рідному Краматорську.
Моя племінниця Гопка Любов Яківна працює вчителем історії в Хорошівській школі та завідує шкільним музеєм. Вона вже давно прохала мене написати спогади про мої дитячі роки, які минули у війну. Ось я й вирішила написати, доки ще рука тримає ручку - як не як, а мені вже 80 років…
Олександра Яковенко
Коли розпочалась війна, було мені 4 роки. Тата забрали на фронт - я його пам'ятаю дуже погано. А мама, Мотрона Іванівна, зі мною повернулась з міста Павлограду до своїх батьків Ізюмських в село Хороше.
Дідуся відразу, як почалася війна, відправили з колгоспною худобою за лінію фронту. Пам'ятаю, як в'їжджали німці в село на мотоциклах і машинах. На дорозі стояла пилюка стовпом, чулися крики, гавкіт собак, німецька говірка і голосний сміх окупантів.
Наша хата була майже біля річки. Вигнали й нас. Посиділи ми біля річки дотемна, а потім зайшли в сарай, де стояла корова. Там ми й жили всі: бабуся, мама, тьотя Фрося і двоюрідний брат Коля. Нас з братиком поклали спати в яслях, де корові сіно складали. А дорослі спали просто на підлозі.
Не знаю, скільки ми так жили, але декілька епізодів відклалися в дитячій пам'яті назавжди.
Олександра Яковенко
… Побачила я, що від нашої хати йдуть якісь кольорові дротики по верхівках дерев. Це вже тепер я розумію, що, напевне, це радіозв'язок ворожий, а в нашій хаті був їхній штаб. А тоді в мене зовсім інші думки були. Захотілося мені з того дротику кольорові буси зробити, які я бачила у старших дівчат. Вилізла я на вишню і ножицями відрізала шматок дроту. Один кінець упав на землю, а інший я взяла з собою. Сіла під деревом і ріжу на маленькі відрізки і скручую їх у буси.
Чую шум над головою: щось неладне! Піднімаю голову - а наді мною величезний кований чобіт фріца! Ще б мить - і він мене роздавить! "Рус партизан!" - горлає. Та саме в цей момент вийшов інший німець, щось крикнув і зупинив. Я тільки й розібрала "кіндер". Забрали вони в мене рештки дротів, а мене прогнали геть. Це ж я їм зв'язок обірвала, вони вийшли шукати, а тут я. Не знаю, як мене Бог спас.
…Одного разу в холодний осінній день нам з братом дозволили зайти погрітися в хату. Тітка нам наказала вести себе дуже тихо. Ми сиділи на лежанці, спочатку вели себе тихенько, а потім ми нагрілися, набридло нам мовчати, то я й давай співати частівки!
Я сиділа на дивані
Вишивала хустку Вані
Тьотя злякалася, забігла в хату перелякана. А німець стоїть на порозі іншої кімнати, сміється та й говорить: "Не тронь, матка, пусть поют!". А потім дістав з якоїсь коробки й дав нам по шоколадці.
Хтозна, може на нас глянув, своїх дітей згадав, та щось і стрепенулось в душі.
Пам'ятаю, що бабусю заставляли їсти готувати та кричали: "Матка, давай курку!". Порізали всіх свиней. Вели себе окупанти як господарі. Повиїдали все, що було, пасіку дідуся зруйнували. А ми ходили голодними.
Йшли бої, то в одному селі, то в іншому. Ми ховалися по погрібам. Коли бої були дуже сильними, все село виганяли. Кожен брав з собою все, що міг. Поряд йшли корови. Ми з братом сиділи на повозці. Корову прив'язали до повозки. Йшло багато людей, горіли хати, скирти соломи. Стояв крик і гуркіт на все село. Окупанти хапали дівчат, дівчата плакали - їх відправляли в Німеччину.
Не пам'ятаю, як ми змогли уберегтися. Гнали нас весь день. Коли почало темніти, німці кинулись врозсипну, а ми з коровами, кіньми в'їхали в посадку і всю ніч там були. Вранці почули рев мотоциклів. Німці кричали: "Рус, век!" Але ми мовчали. Навіть худоба й собаки, мов оніміли. Окупанти покружляли й повернули назад. Потім молоді люди й моя мама серед ним пішли на розвідку. Навкруги було тихо. Ніхто не знав, чого чекати.
Ми вийшли з лісосмуги, підійшли до балки, сіли їсти. Одна жінка почала читати молитву. Вона прочитала її декілька разів. Я на все життя запам'ятала цю молитву і повторюю її завжди: "На Саянских горах, на Орданских водах там стояла Апостоловская церковь…"
Бог нас спас. Прийшли люди з розвідки і повідомили, що ні німців, ні наших немає. Ми повернулись до своїх хат. Боже ж мій, як страшно було бачити свої будинки після бою. Все вигоріло. Лише залишились частини будівель. А те, що лишилось, було мов решето від куль. Все було розкидане. Трупи німці забрали, а на їх місці були калюжі крові.
В річці плавали вулики, голови свиней - вода була червоною від крові. Жителі виловлювали трупи наших солдатів і хоронили в братських могилах. Пізніше їх перезахоронили в центрі села Хороше.
Коли не стало німців, прибули румини. Вони продовжили безчинство фашистів: понівечили наш сад. І знову змушували бабусю їх годувати. Бабуся наварила їм багато вареників. Румини кричали: "Залиш на завтра!" А бабуся винесла нам в капустяних листях. Ми їли і плакали. Бабуся плакала з нами. Нам було все одно - ми наїлися.
Після окупантів лишилась загажена річка, вирубані дерева, зруйноване село.
Потім почалось мирне життя.
Після війни почали повертатись додому. Батько мій і його брат загинули на фронті, дідусь повернувся з пораненою лівою рукою, яка тряслась до кінця днів. Дядя мій Кондрат інвалідом повернувся. У тьоті Марусі чоловік повернувся без лівої руки. У кожну сім'ю війна принесла горе.
Мама в 1945-му році поїхала по вербовці в Запоріжжі відбудовувати місто. Вона жила в гуртожитку, а в 1946-му році дідусь відправив і мене до мами. Було мені тоді 9 років, а в школу я ще не ходила. Тому й відправили мене до міста, щоб я до школи почала ходити. Ми з мамою жили в гуртожитку. Дівчата, мамині подруги, приносили мені смачні гостинці, солодощі. Потім маму, як сімейну, перевели на інший поверх в одну велику кімнату, де жили сімейні. Нам дали один із кутків (всього було 4 кутка). Загальними була одна плита, один рукомийник. Зараз навіть страшно згадати, яким було життя. Я навчалась , вчителька була дуже доброю до мене. Адже я нічого не вміла. А за півроку я наздогнала своїх однокласників і стала кращою в класі.
Ми раділи гуманітарній допомозі з Америки - у мене були гарні кофточки і сукні. Мама отримувала на себе хліб і на мене масло. А ще були якісь крупи. Це було добре.
Мама працювала на будівництві разом з полоненими німцями.
Приходила на роботу до мами і я. Запам'ятала шум води, водопад, ми стояли біля стіни тунелю, притулившись до стіни, бризки води на обличчі.
Боже ж мій! Який лише труд людям довелось винести!
З 1947-го року мені так і не вдалось побувати в місті Запоріжжя.
Ми з мамою повернулись в село Хороше - старенькі дідусь і бабуся прохали, щоб ми повернулись. У мами контракт закінчився - ми приїхали в село. Що ми побачили? У селі був голод. Їсти нічого. За шматочком макухи ми стояли в черзі. Бабуся пекла коржі з лободи. Я й зараз не можу переносити запах лободи - так наїлась її в дитинстві.
Потім ми з мамою переїхали в Харківську область в колгосп імені Тельмана. Там була школа, де навчались діти різного віку і була для всіх одна вчителька. Мама пішла працювати в колгосп, збудували нам хатинку з саману. Все ж стало легше. Я ходила прополювати в колгосп. Грошей не давали, але мали зерно для того, щоб господарство тримати. Були в нас курочки, свині, корова, кролики. Це були 1950-1954 роки.
Важко було працювати в селі : від зорі до зорі. Все своїми руками, важко було й на фермі , й у полі.
Жаль було мені мою маму - після тяжкої роботи в 50 років вона була непрацездатною. В 1957 -му році закінчила я семирічку й вирішила вступати в медучилище. Але виїхати з колгоспу видалось не так просто. Селянам паспорти не видавали.
Олександра Яковенко
Стала я навчатись в училищі на вечірньому відділенні, а вдень працювала санітаркою в дитячій лікарні №3. Маму я забрала до себе в 1958 році - вона була дуже хворою. Через 8 років, в 1966 -му році, як сім'я загиблого військовослужбовця, ми отримали квартиру.
Після закінчення медичного училища я стала працювати медичною сестрою в дитячій лікарні міста Краматорська. В медичній галузі пропрацювала 50 років. Вийшла заміж за ветерана війни, орденоносця Сергія Олександровича Яковенка. Чоловік хворів і вже, на жаль, залишив цей світ. Немає давно і моєї мами. Та щороку по-особливому чекаю Дня Перемоги, як головного свята свого життя. Несу букет квітів до меморіалу слави в Краматорську, щоб вшанувати пам'ять свого чоловіка і всіх тих, хто ціною свого життя дарував нам мирний день.
Олександра Яковенко в дитячій лікарні міста Краматорська
І ось знову наше місто Краматорськ стало епіцентром бойових дій. Не хотілося й на мить лишати рідне місто, коли в 2014-му році наше місто окупували вороги. Разом зі своїми подругами ми пекли пиріжки й виносили нашим українським солдатам. Просто за нашим будинком проходив маршрут наших військ. Страшно було, коли за нашими дачами, які знаходяться поблизу аеродрому, зривалися снаряди.
Лише на декілька днів вмовила мене племінниця переїхати до неї - я вірила й сподівалась, що Краматорськ буде визволено. Не відходила від телевізора, чекала звісток.
Біля під'їздів збиралися й святкували так, як День Перемоги.
По-особливому відчуваєш радість перемоги, коли звідав втрати й труднощі. Яке це щастя - жити на своїй землі!
Олександра Яковенко
Озираючись на прожиті роки, пропрацювавши весь вік у дитячій лікарні серед дітей, одного лиш бажаю - щоб ніколи дітям не довелось звідати того, що пізнали ми, діти війни. Хай ніколи і ніщо не затьмарить щирий веселий сміх дітей! Напередодні свята Перемоги бажаю своїм землякам мирного неба, ясного сонця, добра і злагоди в родині!
Олександра Василівна
Яковенко, 1937 р.н., жителька м. Краматорська дитина війни, що пережила окупацію в селі Хороше 1941-1943-го року, окупацію 2014-го року м. Краматорська.
