“95 українських воїнів, звільнених з полону” — про звільнення українських військових повідомив Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими 11 червня 2023 року. Ішлося про те, що Україна звільнила з російського полону ще 95 захисників: це 51 представник ЗСУ (зокрема 15 тероборонців), 29 нацгвардійців, 11 прикордонників і 4 військових моряків. 11 червня 2023 року. Серед звільнених з полону — захисник ЗСУ Василь Єщенко. Чоловік перебував у полоні рік і місяць. Журналісти Петропавлівка.City зустрілися з Василем в редакції, наш гість розповів про свій шлях військовополоненого.
Родом із Луганщини
Василь Володимирович Іщенко народився в Луганській області, Манарського району, все життя проживав у селі Сабовка на вулиці Зарічна. 17 листопада 2021 року Василь уклад договір на контрактну службу в Збройних Силах України.
- Я став воїном Збройних Сил України. Пішов до військкомату, підписав контракт. Йшов за рідну землю, щоб діти не бачили війни, — пригадує Василь.
Василь пройшов військове навчання на Львівщині, а потім — фронт…
- Нас повезли на позиції: ми тоді у Волновасі стояли. Потім були Богданівка, Новогнатівка, різні позиції.
Понад рік Василь з побратимами боронили батьківщину на Донеччині. А потім — повномасштабне вторгнення російських військ на територію України. Це була вже інша війна — щохвилини поруч біль і ходила смерть. Та наш герой не мав гадки про те, що найстрашніші випробування ще попереду.
17 лютого 2022 року почалися обстріли українських позицій російською армією. Майже тиждень їх обстрілювали, а 24 лютого 2022-го почалися масові обстріли. Василь отримав тяжке поранення, а потім потрапив у полон…
- На наші позиції почали прилітати снаряди. Масовані обстріли розпочалися 24 лютого. «Гради» били, наші позиції були повністю зруйновані. Ми продовжували тримати оборону. Мене поранило в обличчя, плече та руку. Була евакуація, вивозили і «двохсотих», і «трьохсотих». Нас не встигли забрати. Разом із командиром і побратимами, з якими був, ми потрапили в полон, – розповідає Василь.
Василь витирає спітніле обличчя та потирає ліву руку, на руці видно деформацію, чоловік говорить: “Уламкове поранення. Шматка руки нема, пластина стоїть”.
Полон
Василь потрапив у російський полон, перебував у російських в’язницях: Донецьку, Єленівці, Воронежі та місті Ковров Володимирської області. У цих в’язницях однаково знущалися, однаково жорстоко допитували, незважаючи на поранення.
- Я потрапив у полон з трьома пораненнями: рука, плече і обличчя. Мене й інших поранених одразу направили до лікарні міста Донецьк на лікування. Це було на показ. Приходили російські журналісти, знімали й показували по телебаченню, як вони ‘лікують’ українських солдатів. Усе було награно: п’ятихвилинне телевізійне шоу. Це робили для того, щоб українська армія здавалася в полон і не воювала проти Росії. Поранені були під постійним наглядом у палаті, нас охороняли російські солдати. Потім нас перевезли у військову комендатуру, яку називають ‘Юлькин дом’. Усіх поранених перевозили до в’язниць, де нас катували та знущалися,” – згадує Василь.
Умови, в яких утримували українських полонених, жодним чином не відповідали тим, що показували на російських пропагандистських каналах. Реальність була зовсім іншою: постійні допити супроводжувалися знущаннями та побиттям, а фізичний і психологічний тиск нерідко призводив до божевілля або самогубств полонених. Чим вище було звання та цінність військовополоненого, тим більше знущань він змушений був терпіти.
- У Донецьку нас в одній камері перебувало 42 людини. Води давали п’ять пляшок на три дні, їжі — невеликий шматочок хліба. Потім нас перевезли в Оленівку, там вже почалися реалії полону: допити та знущання. Допитували: звідки, хто, яка бригада, яка частина, де позиції. Після допитів нас сортували й розподіляли по камерах та в’язницях. Пам’ятаю в якийсь день частину полонених вантажили в “Урали” близько 23:00 нас вивозили. Починаючи з опівночі й до 10-ї ранку їхали. Хлопці сиділи на підлозі, хтось на лавках, притиснуті один до одного. Потім нас повезли на літак, ми не знали, куди, але потім дізналися, що це був Воронеж. Так потрапили в чергову в’язницю. Нас перевдягли у цивільний одяг. Знову допитували, били, знущалися, — пригадує Василь.
Били вранці, в обід, ввечері, на перевірці і на допитах. Били жорстоко, сильно: руками та ногами, кийками та шокерами, травили собаками. Катування були й фізичними, й моральними.
- Я перебував із хлопцями у 35-й камері на четвертому поверсі в’язниці. Нас били біля стіни: ти стоїш, а вони знущаються і б’ють. Змушували вчити російські вірші та цілий день співати гімн Росії. Нам вмикали радіо, де постійно звучав вальс або щось подібне. Також змушували читати книги, які вони самі надрукували, і ми мали переказувати їхній зміст. Там писали про катування та подібні речі. Були й книги про українського президента й Україну, де стверджувалося, що в нас усе погано і ми нікому не потрібні. Щодня нас змушували читати це, переказувати, цитувати російських класиків і співати гімн Росії. Було страшно… У полон краще не потрапляти, — розповідає Василь.
Усі допити зводилися до одного, випитати у полонених інформацію, яка важлива була ворогу для ведення війни.
- Запитували зазвичай де позиції, де знаходиться ППО, де полігони. Знущалися в Воронежі дуже сильно. Я потрапив у Воронеж у березні. Починали менше бити, коли приходив місцевий лікар і дивився, щоб не було побоїв, перед перевезенням в іншу в’язницю. Одного дня о 5-й ранку полонених знову сортували. У Воронежі була ще одна в’язниця, вона була закрита, а потім її відкрили, я потрапив туди. Інших вивозили вночі в іншу в’язницю. Хто служив з 2014 чи 2015 року, хто працював у поліції, командирів їх вивозили десь інде, я не знаю, куди їх відправили, що з ними сталося, я нікого з них більше не зустрів.
Потрапили в полон з побратимами, але за час у полоні з жодним не бачився. Українських солдат постійно сортували, переводили, аби не лишалося між полоненими жодного зв’язку. Утримували українських полонених разом зі звичайними кримінальними ув’язненими.
- Своїх побратимів не бачив за весь час полону. Нас усіх розводили по різних машинах, коли везли до в’язниць, сортували по камерах, по кімнатах. Допити у всіх були однакові: щоденно в тебе питають одне й те ж саме. Били під час допитів і коли робити їм не було чого. Просто знущалися.
Через деякий час Василя з іншими полоненими вивезли до Володимирської області в місто Ковров. Там було два бараки: такі двоповерхові будівлі, тобто закрита в’язниця.
- Нам дали робочу форму ув’язнених. Розселяли по різних камерах, міняли з камери в камеру, щоб хтось щось нове розповів. Допитували, але вже не били. Їсти давали, наприклад, на 12 людей приблизно по 10 ложок похльобки. Давали квашену капусту або ще щось залите окропом. А годували нас ув’язнені, ті, хто вже сидів у тюрмі. Вони разом із охоронцями роздавали їжу, виводили нас на прогулянку на 5-10 хвилин. Милися та прали ми раз на тиждень. Купалися швидко: заходили, обмивалися і виходили. Ліки майже не давали, бо їх не було. Усе, що показували по телебаченню, що «лікували» в Донецьку, але насправді всюди такого не було. Хворим давали одну таблетку від усього — чи то температура, чи хвороба. Постійно брали кров з вени, навіть без потреби. У хлопця почали гнити ноги, бо йому їх відбили. Пам’ятаю, як приходив медик, робив уколи, щоб ноги не загнивали. Того хлопця звали Сашко, він вижив, — згадує Василь.
Спогади про перебування в полоні важкі для Василя. Кожна згадка повертає його в ту саму камеру, нагадує ті ж звуки. Проте він продовжує розповідати, щоб увесь світ знав правду про російський полон.
- У Коврові був хлопчик, я забув, як його звати, він не витримав катувань, у камері повісився. Не знаю, чи його врятували, але була спроба самогубства. Ще був випадок, коли командир в іншій камері збожеволів. На командира тиснули більше, аніж на простих солдат, намагалися випитати більше інформації. І взагалі до полонених, які мають високі ранги чи посади було багато “уваги”. Я перебував у полоні разом з українським політиком, мером Херсону Миколаєнком Володимиром Васильовичем. Його теж били й знущалися. На жаль, не знаю, куди він подівся, бо нас знову почали сортувати й переводити з камери в камеру. Ще перебував в полоні Антон Ткаченко, він був медиком, над ним також знущалися.І це при тому, що медиків намагалися менше чіпати, адже вони рятують життя. Та все ж були випадки, коли над ними знущалися.
Обмін
Коли полонених готували до обміну, тортур ставало менше. Хто і як обирав тих, кого обмінюють, ніхто не знав. Василь пробув у полоні рік і місяць. Коли на полонених натрапило товариство “Червоний Хрест”, Василь зрозумів, що готують обмін. Не було відомо, коли він відбудеться і кого саме візьмуть на обмін. 11 червня 2023 року Василя взяли на обмін.
- Нас сортували в інші камери, збирали людей і вивозили вночі. О третій ночі підняли й мене, одягли мішок на голову, посадили в машину для ув’язнених і вивезли. Насправді я ще не розумів, чи це буде обмін, чи щось інше, і куди нас везуть. Мішок на голову наділи — і все. Везли дуже довго, не зупинялися, не дозволяли ходити в туалет, не давали навіть пляшок чи відер для спорожнення. Ми їхали, здавалося, п’ять годин. Продовжували їхати автобусом. Мішки зняли з нас уже в автобусі, але підняти голову не можна було, нічого не можна було побачити. Тільки чекали прибуття, — згадує Василь.
На рідній землі
Автобуси з полоненими доїхали аж до кордону з Сумською областю. Там 11 червня 2023 року відбувся обмін полоненими — три автобуси, 95 людей.
- Нас могли б і не обміняти, могли б повернути назад, якби обмін зірвався. Але доля була прихильною. Нас тоді було три автобуси. У моїх документах написано, що я був у полоні рік і місяць. Я потрапив у полон 24 лютого 2022 року, а обміняли нас 11 червня 2023 року.
Про те, що вдома Василь відчув, коли опинився на території України.
- Радість переповнювала мене, адже я був на рідній землі. Я плакав. Нас зустрічало багато людей: волонтери, священник, командири, а також рідні тих, хто знав про обмін і кому повідомили. Усі раділи, що ми повернулися на рідну землю живими і здоровими. Емоції неможливо передати. Перш за все, нам дали українські прапори, а ще печиво й яблука, щоб підкріпитися вітамінами, — розповідає Василь.
Рідних Василь не бачив з того часу, коли пішов на війну. Дружина та троє дітей: сини 14 і 17 років і донечка 9 років залишилися на окупованій території Луганщини.
- Зв’язку з рідними не маю, вони взагалі нічого про мене не знають. Усе моє життя тепер на війні, — говорить Василь.
Після обміну полонених Василь потрапив до лікарні на огляд. Потім в Нові Санжари на лікування і реабілітацію, аби провести необхідні медичні процедури та прооперувати свої рани.
- Зараз я лікуюся. Маю проблеми зі своїми пораненнями, рани болять. Був на реабілітації у Львові та Трускавці. Працюю з психологом, це дуже добре допомагає забути все пережите, як страшний сон. Часто спогади про тортури повертаються уві сні. Прокидаюся через те, що ще досі сняться знущання. Це не забувається. Больові відчуття також запам’ятовуються. Є плани, але немає житла, немає де зупинитися. Є добрі люди, які допомагають. Сподіваюсь, що війна закінчиться, хочеться миру, хочеться бути з рідними, просто жити, — каже Василь.
