Ніч з 28 на 29 липня… Рік тому в цю ніч був здійснений терористичний акт – масове вбивство полонених АЗОВЦІВ у Оленівці. Черговий злочин російських окупаційних військ проти українських військовополонених — захисників «Азовсталі» в Маріуполі.
Від вибухів на території колишньої Волноваської виправної колонії №120, де з 24 лютого 2022 року збройні сили рф створили фільтраційну тюрму та утримували українських захисників, загинуло 53 полонених, понад 100 було поранено. Десятки тисяч українських захисників сьогодні знаходяться у полоні. Чекати сина чи доньку, чоловіка чи дружину з полону - це велике випробування для рідних. Вони чекають бодай якоїсь інформації, аби знати, що він чи вона живі. А коли дізнаються, що живі, знову чекають…
Петропавлівщина також має своїх Героїв, захисників, які нині перебувають у полоні. Зараз ми не можемо розкривати імена цих чоловіків, але історії їхні ми чуємо від рідних. Одну таку материнську сповідь про сина, захисника полку Азов, хочемо вам розповісти. Відверто розповідає пані Лілія.
У 18 років син вступив до полку Азов
- Бути мамою захисника - це вже випробовування для матерів. А що коли син полку, який для ворога є найстрашнішою українською силою. Як ви сприйняли зізнання сина, що він став рекрутом полку "Азов"?
Коли йому виповнилося 18 років, на третій день після іменин, ми поїхали вступати до полку Азов до міста Києва (там була база, вона й на даний час там). Син знаходився там два місяці: здавав іспити з психології, на витримку, на мотивацію. Відбір був строгий, але син пройшов його. Потім він за розподілом потрапив до Урзуфу, де продовжив навчання та військову підготовку для зачислення в рекрути полку «АЗОВ».
Це діючий полк Азов Маріупольського гарнізону. Син був дуже задоволений, що він пройшов , усі ці випробування, усе витримав. Коли він надіслав мені відео, я плакала, бо бачила там стійкість, мужність і як для мене, як матері, на це було дивитися важко. Я зателефонувала старшому сину, поділилася своїми враженнями, а він сказав: «Пишайся мамо, що в тебе такий син». Я вибір синів завжди підтримувала.
Ми завжди були на зв’язку із сином. Він говорив: «Мамо, це не ЗСУ, а полк Азов, ти завжди можеш подзвонити». Я стала цікавитись історією полку Азов. Пам’ятаю, якою була ідеологія проти «Азову»: що це нацисти, вони відкривають ногами двері в будь-який кабінет. Але це було зовсім не так. Насправді ж Азов - це виховані, порядні, дисципліновані, дружні, принципові люди. Якби в нас було так усюди, усе було б зовсім по-іншому в країні та не дійшло б до війни. Я знала, що полк живе за строгими правилами: у них не можна випивати та палити. А їхній головний принцип – це, щоб людина була мотивована. А мій син такий є: він закінчував 9 та 10 клас у ліцеї міста Києва, саме там і дізнався про полк Азов. Із самого дитинства він захоплювався історією історією нашого козацтва. Одного разу на свято Миколая якось попросив книгу про козаків і «Миколай» зробив йому такий подарунок.
В Урзуфі в сина продовжилося навчання та військову підготовку до нового 2020 року, це ще до початку війни. Він пройшов курс молодого бійця (КМБ): на місяць вони виїжджають всією базою в польові умови. Він був дуже задоволений своїми результатами - витримали серце, нерви, не підвів і фізичний стан він отримав шеврон та зачислення в рекрути полку АЗОВ його мрія здійснилась. Це було для нього ні з чим не зрівняно. Він пишався цим званням, а я пишалась сином.
Відпочиваючи в Урзуфі мала можливість спілкуватися з побратимами сина, настільки вони виховані, прості у спілкуванні. Вони досягали мети й ставили нові цілі: учили англійську, читали книги, займалися фізичною підготовкою. Я була задоволена, що мій син потрапив у таку спільноту людей. Якщо взяти історію Азова, коли формувався полк, ще з 2015 року, засновниками стали філософи, філологи, історики, педагоги, люди, які почали відбудовувати Маріуполь. Я зрозуміла, що знання з історії - це їхня мотивація, ці хлопці знають історію України, ту історію, яка була дійсністю.
На думку багатьох боєць з Азову це людина під два метри росту, так мовити «два на два». Мій син середнього зросту та спортивної статури. Він багато приділяв уваги фізичній підготовці, стрільбі, бігу. Він дуже влучно стріляв ще до вступу в Азов. Це в нього з дитинства: коли йому було 6 років, ми відпочивали на морі, він біг до тиру, йому підставляли ящичок, щоби міг доставати, і він вправно збивав усі фігурки. Підростав у нас козак.
Коли син був уже в діючому полку Азов, він сказав, що буде відпустка, він приїде. А через тиждень-два почалося: то приїду, то не приїду, то в нас почалися підготовки. Це вже був 2022 рік. Запланована на 17 лютого поїздка не сталася. Зранку він повідомив, що не приїде. І з того дня в мене почалася тривога. У голосі сина я почула, щось не те, коли він сказав, що йому перенесли відпустку.
«Зелена крапочка» в телеграмі давала надію
- Кожен з нас зустрів велику війну по різному. Хтось під вибухи й гуркіт гвинтокрилів, хтось телефонував питатися як справи в рідних, хтось довго не міг повірити і те, що відбувається в Україні. Як почалася повномасштабна війна для Вас і сина?
24 лютого мене розбудили й сказали, що почалася війна. Я дочекалася дзвінка від сина, і він сказав: «Мамо, тримайся, почалася війна». До вторгнення він мене готував, щоб були документи при мені, щоб була заправлена машина. Навіть прислав мені свою заробітну плату, щоб у мене були кошти. Наполягав на тому, щоб у разі чого одразу ж виїжджала. А потім почалося справжнє пекло…
86 днів: ні дня, ні ночі не було спокою. Ми всі: я, наречена, брат чекали від нього дзвінка. У мене була така праця, що я не мала змоги бути весь час на зв’язку, то я йому писала повідомлення й поглядала: прочитане чи ні. «Зелена крапочка» в телеграмі давала надію нам жити далі, бо я бачила, що він у мережі, він живий.
З початку війни хлопці з полку «Азов» ще не знали, що вони будуть у такому пеклі. З усіх сторін їх зрадили. Мій син був у тому пеклі, коли міг мені зателефонувати, то весь час за мене хвилювався, питав, як моє здоров’я, наполягав, аби я звільнилася з роботи. Спочатку це було приємно, коли син за тебе хвилюється, а потім мене це почало злити, бо це він у біді, а не я. На що він відповідав: «Мамо, я військовий!»
Син не зізнавався, що потрапив у шпиталь
- На початку великої війни Вашому сину було 19 років, а він одразу потрапив у Маріуполь. Чи мали ви змогу з ним спілкуватися, про що говорили?
Син дуже рано подорослішав…
На третій день від початку війни син уже був у Маріуполі, зателефонував і сказав, що ті будинки, які ми проїжджали в Маріуполі, як їхали на море, їх уже немає, стоїть лише стіна одного будинку. Усі будівлі склалися, як карткові будиночки. Усе, що наживали люди роками, усе за хвилину знищено.
Коли полк «Азов» уже відстоював Маріуполь, син намагався мені телефонувати або написати. З кожним телефонним дзвінком сина я розуміла, що я його ще не знаю, він дорослішав і мужнів з кожним словом, почутим у слухавці телефону.
Ночами я спала погано. Знала, що з перших хвилин війни почалися бої в Маріуполі, полк «Азов» відстоював кожну вулицю, кожен будинок. Однієї ночі мене щось скинуло з ліжка, я стала хреститися й молитися за свою дитину. Уже згодом я дізналася, що під час бою мого сина поранило уламком у ногу, у тому ж бою він втратив свого друга. Син мені одразу не розповідав, що там відбувається, хвилювався, що я буду плакати. І я кожного разу плакала, після кожного дзвінка. Коли ми стали частіше розмовляти по телефону, я розуміла, щось змінилося. І тоді я дізналася, що він в шпиталі «Азовсталі».
Азовсталь в Маріуполі
Увімкнула гучний зв’язок, щоб він почув, як співають пташки
- Коли ви вперше зізналися рідним та близьким, що ваш син "азовець" і що він знаходиться у найпекельнішому місті та той час?
Одного разу в березні місяці я із сином говорила 57 хвилин, це для мене по цей час найбільший подарунок. Про війну він не говорив. Навпаки запитував про кожного з родичів, а в нас дуже великий рід. Я стояла біля вікна, дивилася на природу й розповідала сину, як зараз у нас гарно. Увімкнула гучний зв’язок, щоб він почув, як співають пташки. У цей час він уже був під землею в Азовсталі.
Коли Президент України Володимир Зеленський оголосив, що Маріуполь – місто-Герой, син запитав, чи це правда. Я підтвердила. Тоді син сказав: «Мамо, можеш тепер зізнаватися всім, що твій син – азовець». Багато часу мені доводилося мовчати, де моя дитина знаходиться. А потім я розповіла всій свої рідні, що син зараз у тому пеклі.
Коли були прориви окупантів, у травні минулого року, син наполягав, аби я виїхала на Західну Україну або за кордон. Він знав, якщо прорвуться росіяни в наш край, то нашу родину всю здадуть окупантам як рідних азовця. Я лише на місяць виїхала в Дніпро, далі не поїхала.
Про «Азовсталь» заговорив увесь світ
- У кінці квітня почали говорити про «Азовсталь» на весь світ. Яким будуть дії держави, полку та ворога ще ніхто не знав. Чи мали Ви нагоду говорити про це з сином?
У "Азовсталі" були не тільки азовці. Там знаходилися морпіхи, прикордонники, місцеві жителі. Практично всі опинилися в оточенні на цій території.
У травні, за два тижні до виходу азовців з «Азовсталі», зателефонував мій старший син. Я зрозуміла: буде якась серйозна розмова. Старший син говорив, щоб я була готова до всього, так як брат у оточенні, що вони можуть не вижити. Я зрозуміла, що ця розмова була на прохання мого азовця. Значить йому самому було тяжко говорити мені це. Та згодом синок сам зателефонував із «Азовсталі», сказав: «Будь готова до будь-якого сценарію, ми тут стоятимемо до останнього». Я відповіла: «Ви вийдете й будете живі!» Я це говорила з такою твердістю!
Редіс
- Гучно обговорювали українського офіцера, підполковника Національної гвардії України, командира Окремого загону спеціального призначення «Азов» Дениса Прокопенка - Редіса. Ким він був для вас і вашого сина?
Коли азовці були в оточенні, у їх пріоритеті було зберегти людей. Їхній командир Редіс ходив навіть до ДНРівців, домовлятися про вихід людей з «Азовсталі». Редіс став не просто командиром захисників Маріуполя. Він став батьком для своїх азовців, хоча йому лише 32 роки, а він уже став великою людиною, яка повела скільки людей за собою. Я знаю, що мій син мав підтримку, хоч і був далеко від рідного дому.
До виходу з «Азовсталі» ми із сином зо два тижні не могли спілкуватися, бо не було зв’язку. А коли він з’явився, то вже були лише короткі повідомлення. Тоді ніхто навіть не здогадувався, що до «Азовсталі» літали українські гелікоптери та забирали поранених. Не могли уявити: як це могло бути, коли й удень, і вночі бомбила «Азовсталь» авіація безупинно. Але, як бачимо, були такі героїчні люди, які ризикували своїм життя, але рятували людей. Українці ніколи рабами не будуть, і ми за ці півтора року довели це всьому світу.
Вихід з «Азовсталі»
- 16 червня 2022 року почався вихід полку «Азов» із «Азовсталі». Що ви знали про цей день, що відчували?
Про вихід з "Азовсталі" я довідалася лише 18 червня. Мені надіслали відео, і там я побачила в профіль рідне обличчя, я побачила сина. Він виносив пораненого побратима.
Я дуже багато разів передивлялася це відео й бачила, як він повернув голову зі зневагою до рашистів, коли ті його обшукували. Я навіть відчула його емоції. Згодом мені надіслали відео вже з російського каналу, де я вже побачила сина крупним планом, він сідав у автобус. Я розуміла, що далі буде полон. Старший син заспокоював, що під Червоним хрестом росіяни мають дотримуватися домовленостей.
Вихід з Азовсталі
Теракт у Оленівці
- Усіх азовців повезли в селище Оленівка в 120-ту колонію. Чи знали ви в той момент, де ваш син?
Я видихнули, бо вже побачила сина. Він був живий, це було головне.
Коли азовців привезли в Оленівку, їм дали можливість зателефонувати рідним. Моя розмова із сином тривала лише декілька секунд. Далі я нічого не знала про сина. До ночі 28 червня…
- У Оленівці стався теракт, що вам було відомо про сина?
Мені зателефонувала подруга з Харкова, теж мама азовця. Повідомила, що в Оленівці в бараці був вибух… Серце калатало так, ніби зараз вирветься з грудей… Телефон знову дзвонив: у слухавці почула голос незнайомої жінки. Вона говорила: «Ваш син тяжко поранений. Зараз він під крапельницею»…
Я плакала, наговорила якихось дурниць, потім вибачилася. Жінка продовжувала говорити: «Ви не уявляєте, що там трапилося, що там зараз відбувається». Мене заспокоювало лише те, що син живий. Я направду дуже вдячна цій жінці, яка пішла на такий ризик, аби зателефонувати мені та дати знати, що мій син живий. Вона медик, як я зрозуміла, я хочу після війни знайти й подякувати. Навіть контакт її зберегла.
Через два дні мені прийшло повідомлення від незнайомого чоловіка на прохання мого сина. Було написано: «Ваш син живий. Бережіть себе, з ним усе в порядку. Не хвилюйтеся, ліки є, достатньо. У нього велика втрата крові, та все ж не хвилюйтеся, його лікують».
А потім були новини… ЗМІ розповідали про теракт у Оленівці. Я вже бачила трагедію, розуміла, скільки там загиблих, що наші воїни заживо згоріли. Тоді я вперше зателефонувала до своїх рідних і попросилася до них приїхати. Моя рідна сестра та хрещена мого сина вже мене чекали…
Я їхала через блокпост і дуже боялася, щоб мене не зупинили. Коли я вже приїхала, мої рідні дивилися на мене й мовчали. І тоді я сказала: «Він живий»! Ми всі почали плакати…
У бараці на шістьох було 40 полонених
- Ви мали змогу, хоч у якийсь спосіб дізнаватися відомості про сина? Чи знали Ви у яких умовах утримують полонених у полоні?
Була якась довга тиша. А потім мені знову надіслали відео з каналу проросійського пропагандиста Шарія. На відео я побачила свого сина. В українських полонених брало інтерв’ю російське телебачення. Інтерв’ю давали хлопці, які були не тяжкопоранені. Полонені розповідали, що утримують їх добре, дуже хороша завідуюча відділення. Одягнені хлопці були хто в чому: хтось у жіночій футболці, хтось у шахтарській білизні. Хлопці були схудлі та виснажені.
Уже згодом захисники, які виходили з полону, розповідали, що медичний персонал ставився до них добре. Медсестри підгодовували їх яблуками, діставали їм ліки та підтримували.
Після цього інтерв’ю я продовжувала просліджувати, де перебуває мій син. Я знала, що він у лікарні, він мені телефонував у листопаді 2022 року. Потім я більше нічого про нього не чула, допоки з полону не повернувся побратим сина. Захисник вийшов з полону в лютому 2023-го року. Це був перший обмін полонених. Хлопці майже не говорили, й ми не наполягали. Знаю, що їм треба довга реабілітація. Їх там не тільки катують, на них там психологічно тиснуть, що ми їх не чекаємо, що Україна вже вся під росією.
Згодом я переписувалася із побратимом сина, який вийшов по обміну з полону. Він написав, що після Нового року полоненим покращили раціон. Почали давати макарони, консерву, квашену капусту, по пів хлібинки білого та четвертинку сірого хліба, а не як раніше - одну пшеничну кашу раз на день. Покращили умови: тепер у кожного ув’язненого є своє ліжко, ковдра й подушка.
Хлопці розповідали, як їх утримували в Оленівці. До прикладу, у бараках, де повинні знаходитися 6 чоловік, там їх було сорок. Хлопці розповідали, що були жорсткі умови: наприклад, за шість хвилин захисник повинен стати в чергу, взяти те, що називалося їжею, і з’їсти її швидко, помити тарілку й стати в стрій. Води вони там не бачили: давали 600 міліграм води на день.
Усі ці розповіді доводили мене до шокового стану. Вони розповідали, що їх били, ламали ребра… Це були якісь жахи, як не про них, як у кінофільмі. «Як ви взагалі там виживали?» - питала їх. А вони повторювали: «Вам не легше. Ви почитаєте, надивитесь усього цього жаху. Вам тяжче, ніж нам».
«Вертухай» хотів грошей за інформацію
- Ви вже знали, що Ваш син у полоні, що вижив після теракту. Яка була його подальша доля?
Думки про сина мене не полишали ні на хвилину. Якось із Червоного хреста прийшло підтвердження, що він у полоні. Повторно через півтора місяця прийшло підтвердження знову: «Ваш син - у полоні». Це означало, що він живий.
У вересні місяці 2022 року вийшов на мене, як ми їх називаємо, «вертухай». Він почав з мене кошти «збивати». Мені потрібне було підтвердження, що син мій живий як доказ. І я надіслала йому гроші, які він просив (це була немала сума). У «вертухаїв» в Україні налагоджений зв’язок із людиною, яка відсилає з Краматорська на Донецьк їм гроші. Я вимагала доказів, щоб він дозволив мені поговорити із сином. Але розмови не було. А потім «вертухай» надіслав мені світлину. Це був фотознімок на телефонну камеру з датою та часом зйомки. Я і цим задовільнилася. На світлині стояв мій син: зовсім схудлий, у сорочці з коротким рукавом, яку вдягають пацієнтам, що перебувають у лікарні. Це дійсно був мій син. Я говорила «вертухаю», що вже прохолодно, а син у футболці, я ж вислала немалі кошти, хоч я розуміла, що чесності від цих мерзот не варто чекати, але хотілося, аби в сина хоч щось там було.
Трішки згодом «вертухай» надіслав мені голосове повідомлення: це був голос сина, але ніби несвідомий. «Вертухай» говорив, щоб я нікому не повідомляла про все це. Та потім він знову почав «збивати» кошти. Я з ним більше не спілкувалася, дала собі слово, що відповідати не буду. Усе наше листування, голосове повідомлення я віднесла в поліцію і написала заяву.
Маю велику надію на повернення сина з полону
- Чи маєте ви підтвердження того, де зараз Ваш син?
Зараз мій син знаходиться в Горлівській колонії. Це вже офіційно підтверджена інформація. росія висвітлила списки полонених. Велика в мене надія на те, що наших хлопчиків повернуть додому, бо вже повернули командирів українських полків. Є такі матері, які розвірилися в командирах полків. А я в них вірю. По статистиці ще 645 азовців у полоні. Коли наших командирів звільнили з полону, і в Туреччині Редіс давав інтерв’ю, то він не піднімав очей, бо тоді знав, що його хлопці в полоні. А за їхніми військовими законами останнім покидає місце командир. Я можу зрозуміти, як йому тяжко.
Ми бачимо, що азовців не дуже віддають на обмін полоненими, особливо командирів. Азовців обмінюють один до двох, або й не віддають. Росіяни азовців бояться, наші хлопчики для них, як той самий Бандера. Я не знаю, як наша держава добивається обміну командирами. Та велика їм подяка: повернули наших 20 дівчат, 45 хлопців.
Жінки зі сталі
- Ви й досі чекаєте сина з полону. Звідки черпаєте сили, хто допомагає триматися?
У нас є спільнота «Жінки зі сталі». Це рада дружин і матерів захисників України, громадська організація, що опікується захистом прав військовополонених та зниклих безвісти.
«Жінки зі сталі» з’явилися в травні 2022-го, коли троє дружин захисників Маріуполя поїхали до Стамбулу домагатися порятунку своїх рідних та їхніх побратимів. Тоді військові були заблоковані в підземеллях «Азовсталі». За рік спільнота об’єднала 4350 людей і перетворилася на мережу з пошуку найменших згадок про полонених та зниклих безвісти військових.
Спочатку організовувалися лише жінки захисників полку «Азов», тепер організація опікуються всіма полоненими. Жінки їздили до папи Римського, були в Америці. Пишемо звернення по всьому світу, щоб допомогли врятувати хлопців з Азовсталі.
Розголос пішов по всім країнах про азовців. Ми писали листи, організовували велопробіг, мотопробіг. Дякуємо гурту «Калуш», який на Євробаченні, зі сцени, ризикуючи бути дискваліфікованими, заявили про «Азовсталь».
Через рік виходу азовців з «Азовсталі» в Києві зібралася велика кількість людей на мітинг. Ми йшли колоною через площу Незалежності, Хрещатиком. Ніякої символіки не було, лише українські прапори та один великий банер «Оленівка». Потім ішли жінки з портретами загиблих.
Я підняла очі й побачила ту масу людей, які нас підтримували. Я приїхала зовсім виснажена, але горда, що нас підтримують і вірять разом з нами, що ми заберемо наших захисників із полону.
- Як би Ви мали змогу зараз поговорити з Вашим сином, щоб Ви йому сказали?
Я чекаю тебе, сину! Вірю, що ти й твої побратими повернетеся додому живими. Коли ми зустрінемося, я обійму тебе. Буду плакати, й радіти, що ти вдома! Пишаюся, що мій син - Герой зі сталі!
