Цими днями відзначила свій ювілейний день народження жінка, яка присвятила все своє життя дітям, школі, рідному селу Новопавлівка. Мова йде про директора Новопавлівської середньої школи №1 (1986-2004 років) Канівець Антоніну Леонідівну. Ми її щиро вітаємо із цією датою, бажаємо міцного здоров’я, сімейного затишку та довгих-довгих років життя.
Антоніна Леонідівна Судоплатова народилася в нелегкий повоєнний час 27 листопада 1948 року в мальовничому селі Новопавлівка, що розкинулося на берегах річечки Солоної. Минали дитячі роки, сповнені батьківської любові та доброти. Батьки вчили бачити й любити все живе, усе, що росте й квітує. Босоноге дівча разом з братами зустрічало схід сонця біля річки з вудкою. А квітів біля батьківської хати було безліч – це вже мамине захоплення, яке згодом успадкує й вона. Швидко летять роки… Ще вчора – першокласниця, а сьогодні вже лунає музика прощального вальсу. Випускний…
Скорившись волі батька, який був категорично проти „вчительської” професії, випускниця із золотою медаллю подала документи до радіоприладобудівного технікуму, закінчила його. За направленням разом із п’ятнадцятьма дівчатами-однокурсницями працювала у Вірменії на Абовянському заводі радіодеталей. Часто, слухаючи пісню про журавлика, дівчата плакали, сумуючи за Україною. Не приваблювала їх сувора краса Кавказу, тягло додому.
Та ось нарешті рідна домівка. І перші слова замість привітання „Я більше нікуди не поїду, тут моє місце, буду вчителькою”. Ота впертість, започаткована ще, мабуть, дідом Судоплатовим, жила в цьому наполегливому дівчиську, бо ж вона була однією з гілок великого родоводу вчительської династії Судоплатових-Смирнових, які пустили глибоке коріння серед учительства Межівщини.
Працюючи вихователем у Новопавлівській восьмирічній школі, вона вступає до Сімферопольського університету на факультет російської мови та літератури на заочне відділення. Була можливість влаштуватися на роботу в місті, як радили їй друзі, але закохана в село, вона не уявляла своє життя без нього. Тому залишається в селі та продовжує працювати в Новопавлівській восьмирічній школі тепер уже вчителем російської мови та літератури. Невгамовна, повна сил і енергії, з невичерпним джерелом знань, весела та жартівлива, Антоніна Леонідівна стала улюбленицею учнів. Вона полонила їхні душі своїм пристрасним словом, відкритістю, організаторськими здібностями, жагою пізнання…
Ішов час. Талановиту вчительку помітило й керівництво. Спочатку призначили заступником директора з навчально-виховної роботи Новопавлівської восьмирічної школи, а з вересня 1980 року переведена на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи Новопавлівської середньої школи №1, де колись працював її дідусь Анатолій Миколайович, а згодом батьки Леонід Анатолійович та Неоніла Андріївна Судоплатови. З 1986 року вона - представниця чотирьох поколінь великої династії педагогів Судоплатових-Смирнових, працює директором Новопавлівської середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №1. Пізніше отримує вищу кваліфікаційну категорію, звання „вчитель-методист”, „Відмінник народної освіти України”
Антоніна Леонідівна була депутатом сільської ради чотирьох скликань, її завжди можна було бачити серед людей. Робота депутата, члена виконкому забирала багато часу, але стояти осторонь від чиєїсь біди, не дати відповіді на запитання, чи не допомогти вирішити проблеми – це не для неї.
З глибокою повагою, вдячністю, гордістю згадує вона своїх наставників Макуху Івана Степановича, Сачуру Світлану Михайлівну. Культура педагогічної праці цих людей стала взірцем на все життя.
Директор школи… На перший погляд – просто й легко. Та це вже турботи, хвилювання не за клас, а за цілу школу. Про шкільні проблеми, недоспані ночі знали лише батьки та чоловік. Василь Григорович Канівець хоч і бурчав іноді, але ніколи не докоряв дружині за безкінечні директорські клопоти, бо й сам ділив з нею нічні варти біля котлів, приймав вугілля, ремонтував крани…
А батько Леонід Анатолійович, погодившись із вибором доньки, наполегливо „виправляв свою помилку”, навчаючи її вимогливості до себе та терпимості до інших.
Майже сорок років роботи в школі. Та й не роботи, а самого життя. То ж і недивно, що виховала вона нашій землі прекрасних людей: хороших хліборобів, талановитих художників та поетів, лікарів, педагогів, юристів, робітників культури.
У селі все та всі на виду; родини учнів живуть поряд з учителями, учителі – невід’ємна частина сільського буття. Вони повинні виділятися інтелектом, ерудицією, стриманістю, виваженістю своїх дій та висловлювань.
Мабуть, сама земля Новопавлівська родюча талантами, тому тут і живуть цілі родини талановитих, щедрих душею людей. Захоплення поезією супроводжувало вчительку з дитинства, тож недаремно вона стала викладачем літератури. Як професіонал вона уміє захопити учня, протягнути оту невидиму ниточку від душевних зворушень до своїх слухачів, щоб ті винесли життєвий урок, збагатили себе новими якостями, будували внутрішній і зовнішній світ за законами гармонії та краси. Згодом і сама почала пробувати писати.
Весняні квітучі сади, чисті роси, золоті хлібні лани, кришталеві води річки – усе це складається у чудові поетичні рядки :
Люблю степів твоїх простори,
Уранці співи солов’я,
Вузеньку річечку Солону,
О, Новпавлівко моя!
Сама людина творча, вона і в учнів розвивала творчість. ЇЇ вихованці пишуть вірші, інсценують уривки з художніх творів, ілюструють книги, імпровізують, фантазують, експериментують. Отож, і знання в її учнів – не мертвий капітал, а крила для набору висоти.
Знають Антоніну Леонідівну і як щиру подругу, вірну дружину, люблячу маму та турботливу бабусю.
Виросли сини Володимир та Владислав, полетіли з батьківської хати кожен своїм шляхом зі своїми клопотами, проблемами. Але спокійна мати за своїх дітей, бо викохані вони в любові та злагоді, навчені найголовнішого – жити власним відповідальним життям, вірити в свої сили та цінувати світлі промені людських взаємин. У її домі панують мир і злагода, а коли за столом збереться вся родина, то вміє вправна господиня душевно прийняти гостей, виконати будь-яке замовлення приготувати щось смачненьке.
У родинному колі Канівці не цураються й пісні. То ж і в сина Владислава від мами голос і вміння співати. Любов до вчительської професії увібрав він з молоком матері. Після закінчення Дніпропетровського інституту фізкультури та спорту п’ять років працював у рідній школі. Потім він дещо відійшов від цієї професії, але Антоніна Леонідівна була впевнена, що він все-таки повернеться до школи, так і сталося.
З теплом вона говорить про свою невісточку Оленку. Дуже вже вона працьовита й кмітлива.
Син Володимир із Оленкою подарували двох онучат – Світлану та Сергія, а онучка Світлана – правнука Ярослава. На всіх у неї вистачає уваги, тепла та ніжності.
Минули роки. І вже Антоніна Леонідівна давно на заслуженому відпочинку, та колеги не залишають її у спокої. Усі йдуть до неї за мудрою порадою, черпають з її скарбнички досвіду прекрасні перлини знань та вмінь, віддаючи їх дітям.
Любить вона, щоб її оточували квіти. Вони в неї скрізь: і в будинку, і на клумбах. Іноді навіть розмовляє з ними, просячи квітнути та радувати світ. А виноградні грона, вирощені її дбайливими руками, радують своїм неповторним смаком.
Квіти оживають і на її вишивках: тюльпани, троянди та маки. Любов до вишивання в неї ще з дитинства. Класти перші стіжки на полотно навчив її батько. Та завжди на улюблене заняття не вистачало часу, зараз його достатньо. Тож і мережить хрестиками рушники та серветки, вкладаючи в них любов, якою сповнене її серце. Дарує вишивки онукам і дітям – нехай оберігають їх завжди від усього лихого.
Зараз старенькі батьки – Антоніна Леонідівна та Василь Григорович Канівець живуть із сином Владиславом, адже потребують його допомоги. Та все ж на подвір’ї завжди прибрано, буяють квітучі клумби, а господиня, приспівуючи, вишиває хрестиком.
Лідія СОТНИК за матеріалами, наданими Новопавлівським ліцеєм
