Михайло Григорович Міщанин народився 15 жовтня 1927 року в селі Новопавлівка.
- Мій рід – козацький, – наголошує іменинник, - Савелій Остапович Міщанин, дідусь мій, був козаком, а прадід Остап був козацьким сотником! На той час у Новопавлівці сотня козацька була! Згадував мій батько, що прадід їздив на коні, та ще шабля на поясі в нього висіла, начальником був. Я не застав прадіда, а діда добре пам’ятаю. Любив дідусь пісень співати тужливих, українських. Зараз так не співають, забули все. Батько Григорій Савич – Новопавлівський, мати – Палажка – Межівська, та ото якось зустрілися та й побралися, я в їх сім’ї - первісток. Потім брат Микола, Катя сестра та найменший Анатолій.
Важкий час голодомору 1932-1933 років поглинув тоді всю Вкраїну, і Михайло Григорович пам’ятає, як батьки були вимушені віддати його в інтернат, щоб врятувати від голодної смерті.
Тоді були такі інтернати для дітей, батьки яких вступали в колгоспи та ставали колгоспники. Ціною життів власних дітей заганяли людей у колгоспи. Тобто, хочеш, щоб дитина мала шанс на життя, хоча б якось харчуючись в інтернаті, - вступай до колгоспу. Дітей неколгоспників не приймали.
- Пам’ятаю, як тато ходив мене провідувати, - продовжив Михайло Григорович, - а гостинців не було. Що таке цукерки, ми тоді й не знали. Навіть хлібця окрайчика в нього не було. Тож він за пазухою мені приносив шматочок мамалиги (дерть запарена кип’ятком). Він потім ішов додому, а я, малий, стояв і плакав.
Після інтернату Михайла забрали додому. На той час сім’я переїхала до села Філія, яке тільки почала розбудовуватися. Закінчив п’ять класів школи.
- Зараз діти з телефонами та телевізорами й улітку, і взимку. А ми хлопчаками тільки прокинемося, уже біжимо на лиман худобу пасти та свиней! А ще треба трави нарвати, води наносити… А рибу ловили яку в річці Солоній! І окуні, і щучки, і плотвичка з карасями! – згадує герой нашої розповіді.
У 1944 році Михайло пішов до війська, де в школі сержантів отримав водійські права та професію шофера.
Пізніше військовий шлях привів його до Китаю, де він воював з японцями. Михайло Григорович пригадує, які бідні були китайці того часу, як вони жили в чорних хатах та їли один рис. Але були попри все дуже ввічливі та люб’язні.
Після демобілізації в 1951 році Михайло повернувся до села Філія, де виріс, і відразу ж пішов працювати шофером. Професія, яку він отримав у армії, стала йому в нагоді й у колгоспі.
- Як сьогодні пам’ятаю – прийшов до мене Закупа Пантелій Васильович, тодішній голова, та й запропонував іти на тік спершу працювати, бо якраз жнива, і дуже багато робочих рук потрібно. З того дня я пропрацював у колгоспі все своє життя.
Як і всі люди, Михайло Григорович зустрів своє кохання та одружився, але, на жаль, Бог діток не дав. Коли дружина Марія Андріївна пішла в засвіти, Михайло Григорович ще довго-довго жив сам, але в 2005 році переїхав до села Богданівка, де проживає до цього часу в сім’ї свого найменшого брата Анатолія. Михайло Григорович необділений увагою та повагою, та все ж сумує за молодими роками та рідним селом Філія, де він виріс та прожив більшу частину свого життя, тому час від часу провідує й Новопавлівку, і Філію.
- Якби мені вернулися молоді роки, то я б і пішки пішов у Філію, щоб побачити ті безмежні луки, степи, де колись кіньми гарцював мій прадід, мрійливо ділиться співбесідник.
Як бачимо, незважаючи на поважний вік, Михайло Григорович не втрачає оптимізму. Він продовжує допомагати у господарстві своєму братові і свято вірить у перемогу та молиться за мир у своїй країні та світі.
- Ми нечисть перемогли, і онуки наші переможуть, - з упевненістю говорить Михайло Григорович Міщанин, ветеран Другої Світової, і я з ним цілком згодна.
Ольга ГОЛЯНИЧ
