Сьогоднішня наша розповідь про двох жінок, двох трудівниць, які знаходять вихід з будь-якої ситуації, ще й іншим допомагають не впасти духом. Це мати й дочка – Надія Кузьмівна Буз та Наталія Іванівна Майстренко.
- Народилася я на Волині 1945 року, - розпочала розповідь Надія Кузьмівна Буз.- Скільки пам’ятаю, мати вовняні нитки пряла на прясі. Потім в’язала теплий одяг. Згодом і нас, дітей, до цієї роботи призвичаїла. Так що прясти я вмію з дитинства. Було й погуляти мати не пускала, поки пульку вовни не напряду. Та коли я закінчила вісім класів, почала їздити влітку на південь України заробляти зерно. Одного разу поїхала в Новопавлівку, де жив мій двоюрідний брат Юрій Стадник, та й залишилася у них аж на 4 роки. Потім у 1969 році тут же, у Новопавлівці, вийшла заміж за чудового хлопця Івана Буза – гарного, роботящого. Одного разу, уже у свекрів, полізла на горище та побачила там пряху. Зараз же пригадалися вечори в батьківській хаті за пряхою з піснею. І так захотілося мені знову почати прясти, що я дістала ту пряху, чим дуже здивувала свекруху. З того часу я не розстаюся з улюбленим заняттям. Спочатку пряла вовну, яку вибраковували в колгоспі. А як колгоспів не стало, то ми з чоловіком самі овець тримали й для вовни, і для м’яса. До війни постійно їздила з будинком культури на фестивалі, де моя справа й вироби користувалися великою популярністю. Моя любов до плетіння передалася й донечці Наташі.
Тепер розмову підтримала Наталія Майстренко:
- Скільки пам’ятаю своє дитинство, мама завжди за пряхою або зі спицями в руках в’яже шкарпетки. То ж недивно, що і я ще малою, мабуть років у 7, вирішила спробувати попрацювати зі спицями. Як не дивно, у мене, малої, усе вийшло, і мені це сподобалося. Я почала в’язати. Та тільки шкарпетки було нецікаво. В’язала шарфи, шапки, черевички. Потім у школі, на уроці праці, навчили плести гачком. Це мене теж захопило. Зараз, певно, не існує такої речі, яку б я не змогла сплести. Коли я дивлюся на схему візерунка, то бачу не просто його, а вже річ, яку я можу сплести з його використанням. Пам’ятаю період, коли вирішила плетіння зробити справою свого життя. У той час я проживала в Запоріжжі та відкрила приватне підприємство «Майстренко Н. І.» по виготовленню в’язаних та плетених речей. Я виконувала замовлення клієнтів на виготовлення светрів, суконь, кофтинок, жилеток, костюмів, купальників, пальт, пончо, рукавичок, шкарпеток, пледів, іграшок, шапок, капелюхів, подушок, сумок, гаманців, серветок та багатьох інших речей. Майже всі модниці міста знали про моє приватне підприємство та користувалися його послугами. Моє підприємство проіснувало два роки. Та це дуже виснажливо. Це були два роки без права на вихідний, відпочинок чи хворобу. Тому я закрила ПП і перевела в’язання знову в розряд хоббі. Замовлення продовжую виконувати, вдосконалюю майстерність. Зовсім недавно освоїла мозаїчне в’язання та 3-D візерунки, які зараз особливо популярні. Не забуваю й про наших воїнів ЗСУ. Я в’яжу теплі шкарпетки для захисників. Останнім часом навчилася в’язати шкарпетки на двох спицях та в’яжу чотири шкарпетки одночасно. Тому виготовляю їх чимало дуже швидко, були б нитки. Також роблю невеличкі в’язані обереги у вигляді сердечок. Хлопці їх носять на бронежилетах або біля серця.
Слухала я цих двох жінок і думала, що вони, як і кожен патріот нашої держави, готові останньою крихтою поділитися з нашими захисниками задля якнайшвидшої перемоги. Та все ж, якщо вам теж потрібні сучасні гарні модні теплі чи ажурні в’язані речі, звертайтеся, вам не відмовлять. А вироби майстринь дійсно неймовірні, повірте.
Лідія Сотник
