24 лютого 2022 року стало найбільшим потрясінням для родини Кравченків Любові Миколаївни та Віктора Вікторовича: їхній син Віктор пішов захищати країну та пропав безвісти. Довгі пошуки, хвилювання і нарешті звістка: син у полоні...
Сім’я Кравченків Любові Миколаївни та Віктора Вікторовича вже не один десяток років мешкає в селі Богданівка. Якщо коротко описати їхню родину, то це – чесні, працьовиті, дбайливі люди.
У них, як то кажуть, усе до ладу: і двір чистенький та впорядкований, і будиночок зручний, компактний та прибраний. І, в цілому, видно, що тут господар із господинею «на своєму місці». Затишно у них вдома, спокійно та комфортно. Уся господа буяє квітом, доглянутий виноградник, та сад із соковитими грушами…
- Це все ми з Віктором зробили, як пішли на пенсію, – пояснює пані Любов, - робилося все в першу чергу для сина та для онуків. Та й самим хотілося жити в комфортних умовах. Хатинка дісталася мені від батька. Вона хоч і маленька, але в моєму дитинстві місця вистачало на всіх.
Любов Миколаївна Кравченко (у дівоцтві Гриценко), корінна мешканка села Богданівка. Народилася 1 вересня 1957 року в сім’ї Миколи Микитовича Гриценка – кіномеханіка.
Мама померла рано, тому після закінчення восьмирічки було прийняте рішення, що Любов піде навчатися до Димитровського училища (нині Мирноград) на маляра-штукатура.
Віктор Вікторович народився у Володимирівці 21 вересня 1951 року, де закінчив школу та в Межівському ДТСААФ отримав професію шофера. З Володимирівки пішов до лав радянської армії.
Доки Віктор ніс службу, батьки вирішили переїхати жити до села Богданівки. Тому після демобілізації на нього чекало нове життя в новому селі.
А ще доленосне знайомство зі своєю другою половинкою…
Будинок культури в ті часи був не тільки культурним осередком, а й незмінним місцем спілкування. От і майбутня сім’я Кравченко зародилася саме в Богданівському БК. Віктор і Любов тут познайомилися, почали зустрічатися. Згодом прийняли рішення про одруження.
- Весілля гучного у нас не було. В мене мами не було і у Віктора теж. Вирішили скромно розписатися у сільраді і все. Часто згадується мені Ніна Мусіївна Пешикова тодішня голова сільської ради, яку ми всі називали мамою, бо була вона добра і чуйна до всіх, - згадує Любов Миколаївна.
Помешкання в молодого подружжя не було, тому вирішили їхати в Димитрово (Мирноград), де в Любові вже була робота за спеціальністю. Спочатку житло орендували, там же згодом і квартиру отримали.
У 1976 році 14 серпня народився син, якого за сімейною традицією назвали теж Віктором.
Так тихо, скромно та звичайно жила сім’я Кравченко до 1992 року.
Після смерті батька Любові Миколаївни вирішили в тому ж році переїхати до рідної Богданівки.
Син Віктор на той час уже закінчив 8 класів та прийняв рішення вчитися в Межівському ПТУ на водія. По закінченню навчання був призваний до лав армії України. Уже після демобілізації в 2003 році закінчив Артемівський технікум за спеціальністю «Будівництво, обслуговування та ремонт залізничних колій», працював майже весь час за фахом. До речі, професію залізничника в сім’ї Кравченків започаткував Віктор Вікторович старший, він 24 роки віддав цій професії, пані Люба теж недовго працювала на будівництві та пішла в залізничники, де все трудове життя й проробила.
У 2000 році син одружився та в 2002 році подарував батькам найбільшу радість – онука Андрія. У 2006-ому радість подвоїлася – народився Артем.
А далі все, як у всіх - і радості, і розчарування. Сімейне життя звичайних людей зі своїми святами, спогадами й планами на майбутнє: облаштування сімейного гніздечка, висадка саду, виноградника та багато інших буденностей.
Так ішло життя в них, як і в майже кожної української родини.
24 лютого 2022 року стало найбільшим потрясінням для всіх українців. День, коли росія віроломно вдерлася в наші життя, кров’ю викарбувався в пам’яті.
Таким страшним був день і для родини Кравченко. Любов Миколаївна та Віктор Вікторович, як і мільйони Українців, з острахом спостерігали за новинами, а ще молилися, щоб з їхнім онуком Андрієм, який на той час проходив службу в армії у Харкові, було все добре.
Натомість їх син Віктор очікував на повістку, і, не дочекавшись, першого березня 2022 року поїхав сам до РТЦК та добровольцем вже відправився на фронт.
Зупиняти чи відмовляти його було марно, – говорить Віктор Вікторович, - наш син взагалі по життю дуже впертий і справедливий. Тим більше, що він дуже хвилювався за сина Андрія, адже Харків був під постійними обстрілами.
2 березня Віктор зателефонував батькам і повідомив, що з ним усе добре. Він у селі Красна Поляна на комплектуванні.
Після того він дзвонив ще двічі. Дзвінок 13 березня обірвався… Це був останні дзвінок… А далі неможливість додзвонитися.
Сім’я тішила себе, що телефон у сина був неновий, тому, можливо, зламався чи не має змоги зарядити… Але…
- 19 травня 2022 року приїхали до нашого двору військові й дали нам документ, на якому було сповіщено про те, що наш син Кравченко Віктор Вікторович, старший водій-гранатометник пропав у бою за нашу Україну, - розповідає далі Любов Миколаївна. – У мене тоді все життя промелькнуло перед очима, я не могла ходити ногами. Від перенесеного стресу та несприйняття почутого мене прикувало до ліжка. Не знаю навіть, як пережила все це.
У сім’ї Кравченків запанував розпач. Куди йти? Що робити? Де шукати сина? Батько Віктор Вікторович «бив у всі дзвони»:
- Скільки «гарячих ліній» я обдзвонив, уявити важко. Неодноразово був у РТЦК, поліції, шукав побратимів сина, що з ним призивалися – усе було марно.
Полон.
Спочатку думки про те, що син у полоні в Любові Миколаївни закралися 24 червня 2022 року, коли вона в інтернеті побачила відео, де їй здалося, що чоловік із забинтованою головою, то її син.
- Я так сподівалася, що мій син живий, так вірила, – згадує пані Люба, – а з моменту перегляду того відео я стала впевнена, що мій синочок Вітя живий, що він у полоні.
Але сподівання матері нічим не підтверджувалися. Тихцем селом ширилися чутки про те, що Віктора немає живого, що мати даремно чекає…
- Це дуже знесилює та вибиває ґрунт з-під ніг, - зі сльозами на очах згадує мати, - але моє серце не могло мене підвести, я не сприймала іншої правди та продовжувала чекати. Кожен день переглядала сотні відео з полоненими, тисячі фото й знала, що десь, на якомусь із них є й моя дитина…
Так минув страшний рік – рік невідомості та постійних хвилювань.
4 квітня 2023 року один із телеграм каналів по розшуку полонених надав відео, на якому був Кравченко Віктор Вікторович молодший, який дійсно знаходиться в полоні.
Важко уявити емоції матері, коли вона побачила свого сина на відео живим. Її віра в це була настільки непохитна, що диво сталося, її дитина жива, хоча, на жаль, і далеко від батьківського дому.
- Єдине, про що ми зараз мріємо, так це про скоріше повернення сина додому. Нам ні їсти, ні пити без нього не хочеться. Кожна думка лише як він там, – говорить наша героїня. – Я встаю зранку та розмовляю до нього, питаю як він там? Бо знаю, він мене чує та уявляє, як мені за нього болить.
Від усього серця бажаємо сім’ї Кравченко скорішого повернення сина, а віри та стійкості в них вистачить на всіх.
Ольга ГОЛЯНИЧ
