31 липня у Петропавлівці орден «За мужність ІІІ ступеня» вручили дружині полеглого Володимира Зелененко, Світлані Іванівні.
На варті України чоловік був ще з часів АТО, рік побув вдома і у 2022 році повернувся на захист країни. Служив Володимир у лавах 93-ої механізованої бригади, був командиром відділення кулеметного взводу другого механізованого батальйону і безмежно пишався цим. 21 листопада 2022 року Володимир Зелененко загинув на Бахмутському напрямку.
31 липня Світлану запросили до Петропавлівки на вручення ордену «За мужність ІІІ ступеня» посмертно її полеглому чоловіку Володимиру Зелененко. Нагороду дружині вручив Іван Джеджела, представник Петропавлівського ТЦК та СП.
- Зовсім не очікувала отримати цю нагороду. Я трималася аби не заплакати, але емоції не приховаєш: коли вже тримала орден в руках заплакала. Мені дуже болить, але я знаю, що чоловік завжди поряд і підтримує мене. А його нагороди будуть усім нагадувати про його героїчні вчинки. В Дмитрівці відкривається музей на честь наших полеглих земляків. Ми також зробимо світлини нагород та передамо туди. Хочемо, щоб усі пам’ятали та пишалися нашими захисниками, - розповідає пані Світлана.
У тому ордені – сила, відвага й мудрість Володимира. Володимир пишався своєю бригадою, побратимами. Світлана згадує все, що розповідав їй чоловік за життя.
- Він так пишався, що воював саме у 93-ій бригаді. Ми навіть замовили на могилу прапор бригади, поставимо поряд з прапором України. Чоловік віддано служив та вже мав кілька медаль за службу в АТО та орден ІІ ступеня, його мали вручити, але чоловік загинув, не встиг побачити, побратими привезли орден на похорон. Пам’ятаю, який Володимир був щасливий, коли привіз додому свою першу медаль після Волновахи, його очі світилися від радості. А сьогодні я отримала ще один орден за мужність мого чоловіка, але вже посмертно, - згадує Світлана.
Минуло вісім місяців, але біль не вщухає, Світлана зізнається, що дуже важко переживати страшну втрату чоловіка. 27 серпня мало б виповнитися 35 років щасливого подружнього життя Володимира та Світлана, але прийшла війна… Світлана намагається жити далі, контролювати свої емоції, але не завжди виходить.
Звістки про загибель Володимира не очікував почути ніхто. Чоловік був воїном з досвідом, виводив хлопців з-під обстрілів, але підступний ворог таки вразив захисника.
- Побратими розповідають про Володимира лише теплі спогади. Він будував позиції, турбувався про хлопців, слідкував за дисципліною та був для них другом. Хлопці знали, що буде так, як він скаже, навіть не сперечалися ніколи, - згадує дружина захисника.
Донька Сніжана та онука Вікторія з початку війни виїхали до Норвегії, навідуються до рідної країни лише, щоб відвідати свого татка й дідуся. Світлана до могили ходить часто. Кожного разу несе чоловіку свіжі квіти. Говорить з ним і передає вітання від доньки та онуки.
«Дідусь заплітав мені коси краще», - говорить онука Вікторія, коли матуся робить їй зачіски.
- Це ще болить… Вова з онукою були одним цілим. Завжди разом. Він з нею грався, водив на прогулянки, в них був міцний зв'язок. Нам було важко розповісти їй про загибель дідуся… Вона відмовлялася вірити в те, що дідуся немає. Зараз пишається дідусем, всім у Норвегії розповідає, що її дідусь загинув, як Герой, - розповідає жінка.
Орден За мужність – це українська державна нагорода, якою відзначають військовослужбовців за виявлену мужність та героїзм.
