Журналістам Petropavlivka.City стало цікаво, як проживають у нашому краї вимушено переміщенні родини. Ми завітали до Дмитрівського шелтеру, поспілкувалися з людьми та запитали в них, як їм живеться, що подобається, де відпочивають та чи планують залишатися саме в Миколаївській громаді.
Мандригеля Валентина Іванівна з Тошківки Луганської області
Валентина Мандрегеля з Тошківки
Валентина Іванівна зі своїм 94-річним батьком тікаючи з Тошківки від війни в квітні 2022 році знайшли прихисток у Дмитрівському шелтері. Уже більше року вони проживають у Дмитрівці.
- У квітні 2022 року в нас почались сильні бойові дії, тому ми вирішили евакуюватись з батьком. З Лисичанська нас довезли до Краматорська, а там уже далі хто куди хотів їхав. На шляху до Дніпра ми зупинилися у Дмитрівці, так і залишилися тут жити.
Пані Валентина зізнається, що хоч і звикла на новому місті, познайомилася з жителями шелтеру, але все одно найбільше хочеться додому.
- Нас добре зустріли, гарні умови, ми тут звикли. Знайшли друзів, з нами живуть наші земляки, але все одно дуже сумую за рідною домівкою. Дім є дім. Але ми віримо у Перемогу, разом проводимо час, готуємо їсти та слухаємо новини. Мріємо про закінчення війни, - говорить Валентина Іванівна.
Плаксіна Галина Валентинівна з Тошківки Луганської області
Галина Плаксіна з Тошківки
Галина Валентинівна родом із Тошківки, що на Луганщині. Коли в лютому 2022 році ворог напав на нашу країну та посилив бойові дії в їхньому краї, Валентина з чоловіком прийняли рішення виїхати в безпечне місце.
- Ми коли виїхали знайомий порадив нам їхати в цей шелтер. Тут ми адаптувалися, задоволені умовами та підтримкою. Іноді стає сумно, що в нас немає більше нічого, але ми не одні. Маємо компанію для спілкування, разом проводимо дні, гуляємо на вулиці, спілкуємося, готуємо їсти. Ми в шелтері, як в санаторії, удень відпочиваємо, а ввечері на вулиці влаштовуємо чаювання. Готуємо багато різних смаколиків, продуктів у нас вистачає. Ми проводимо багато часу на вулиці, але рідний дім місцевість нам на жаль не нагадує. Удома інша атмосфера, інший запах. Забути рідний дім не можливо, - розповідає Галина Валентинівна.
Григоренко Олена з села Новоукраїнка Мар’їнського району Донецької області
Олена Григоренко з Новоукраїнки
Олена разом із 13-річною донькою півтора роки живуть у Дмитрівському шелтері. У цьому місці вони знайшли собі не лише прихисток, а рідний дім. Чоловік та син Олени зараз захищають Україну, а їх дівчата чекають їх з Перемогою.
- Знайомий із Дмитрівки порекомендував нам цей прихисток. Тут ми й зупинились. Спочатку було важко, але заспокоювали себе тим, що тут не стріляють. Згодом звикли й наразі тут наш рідний дім. Донька вчиться дистанційно, залишилась у своїй рідній школі й продовжує навчання.
На новому місці Олена вибрала для себе кулінарний фронт – волонтерить на «Чумацькому шляху» та готує для українських захисників.
- Вирішила волонтерством наближати Перемогу, кожні три дні ходжу в нічну зміну та готую. Чоловік мій вже вісім років на війні, син чотири роки, як захищає Батьківщину. Коли наші захисники повернуться з війни, тоді й будемо будувати нове життя. А ми з донею поки живемо тут, чекаємо їх додому. Займаюсь домашніми справами, а ввечері за традицією гуляю. Я дуже люблю гуляти пішки, ходжу кожен день по 10 кілометрів до річки. Рідний дім ці місця не нагадують, але нам тут комфортно, - розповідає Олена.
Жижкін Віктор Несторович з Авдіївки Донецької області
Віктор Жишкін з Авдіївки
Віктор Несторович приїхав до Дмитрівки з Авдіївки в квітні 2022 року. Чоловік має довгий життєвий шлях, мав відпочивати на заслуженій пенсії, але війна увірвалася в місто, де він жив уже вдруге, тому доньки наполягли, щоб їх тато виїхав у безпечніше місце.
- 24 лютого 2022 року донька зателефонувала й сказала, що почалася війна, я не повірив, але вона сказала збиратися та виїжджати. І я поїхав. Їхавши зупинився в Миколаївці і мені порадили поселитися в Дмитрівці в шелтері, де я більше року живу, - згадує початок війни чоловік.
Віктор Несторович жив в Авдіївці багато років, мав власне житло, працював головою колгоспу та 33 роки відпрацював головою місцевого Райагрохіму.
- Я одружився у Прибалтиці, коли проходив там службу в ракетному інституті, після мене відправили в Авдіївку. Так ми з дружиною залишилась там жити. Дружина вже пішла у засвіти, залишився я з двома доньками. Зараз одна донька в Кривому Розі, інша - у Дніпрі.
Зараз чоловік знайшов для себе прихисток у Дмитрівському шелтері, адаптувався на новому місці та чекає на Перемогу, адже впевнений у перемозі України.
- Я звик у шелтері. Усе, як рідне. Із жителями шелтеру ми спілкуємося, дивимося новини разом. Готую я собі сам, полюбляю дивитися фільми вечорами. Я не знаю, що з моєю квартирою вдома... Після нашої перемоги поїду в рідне місто, подивлюся, як там і буду вирішувати та планувати майбутнє. Ми все переживемо, Перемога буде за нами. Світ на нашому боці, тому й Перемога за нами, - говорить Віктор Несторович.
Асєєва Фаіна Михайлівна з міста Сєверодонецьк Луганської області
_ Миколаївна з Сєвєродонецька
Фаіна Михайлівна разом із мамою та чоловіком у березні 2022 року виїхали з-під обстрілів Сєвєродонецька на Луганщині.
- У березні через обстріли в нашій квартирі вилетіли війна, ми хотіли одразу виїхати, але довго шукали хто нас евакуює.
30 березня родина нарешті виїхала з рідного міста й опинились у Дмитрівці. Через місяць мати жінки не витримала стресу й померла. Чоловік Фаіни Михайлівни - інвалід і потребує постійного догляду, тому шелтер став порятунком для родини. Тут є всі умови для комфортного життя та постійна підтримка від волонтерів.
- Чоловік зараз у лікарні, я щодня його відвідую. Нам зараз дуже важко, ми залишились самі й дуже вдячні родині шахтарів, які нам допомагають, вони нас опікають, привозять продукти та їздять у магазин. Ми мріємо повернутися додому. Тут навіть їжа не така, як вдома, не вистачає посуду, не ті продукти, як вдома. І готування смаколиків залишилось у рідному домі. Квартира наша згоріла, але ми все одно поїдемо в рідне місто. Мріємо, аби війна закінчилася вчора, не сьогодні, не завтра, а вчора, - говорить Фаіна Михайлівна.
