У 2014 році в життя українці прийшла війна. Ще вісім років тому люди відчули, що таке окупація, а мешканці сходу — що таке втратити будинок, своїх рідних та близьких.
З початку повномасштабного вторгнення окупантів в Україну жахіття повторилися знову ще з більшими втратами, жахливими руйнуваннями інфраструктури й будинків. І знову українці вимушені покидати рідні домівки. Хтось не міг жити в окупації. Комусь вже ніде було жити...
Евакуація... Чи можна вмістити в одну-дві валізи все своє життя? А якщо й однієї валізи не можна взяти, нічого не можна взяти, бо ти біжиш до волонтерського автобуса, який є єдиним шансом виїхати з-під обстрілів і врятувати життя своїм рідним. А потім довга дорога... Усе тихіше чути вибухи, свист ракет, але ти не знаєш де опинишся за кілька годин. Де ти житимеш, як ти житимеш...
Шелтер в пустій лікарні
Траса М-30. Вона єднає дві області: Донецьку та Дніпропетровську. Минулого року її капітально відремонтували, сполучення зі сходом країни було налагоджене, люди вільно їздили до самісінької лінії розмежування.
І ось ти звичною вже дорогою мчиш у невідомість і звертаєш у найближчий пункт, де можна зупинитися, перевести подих, умитися й поспати в тиші. Найближчий прихисток — на території Миколаївської громади, у селі Дмитрівка. Єдине на всю Петропавлівщину місце, де є тепло, вода, ліжко, гарячий суп і люди, які готові тобі допомогти.
Уже перші дні війни продемонстрували, як багато можна зробити, коли об’єднуються громадська ініціатива і професіоналізм місцевої влади. Звісно, і громадськість, і влада досвіду вирішення завдань, які щохвилинно ставить військовий час, не мали, але було зрозуміло, що людям буде потрібний прихисток, а трасою М-30, яка пролягає через Миколаївську громаду, йтимуть колони автомобілів та евакуаційних автобусів із людьми, які втратили свої домівки.
Тож сільська рада спрацювала на випередження подій і прийняла рішення про негайне створення притулку для тимчасового перебування ВПО.
Організували також гуманітарний ХАБ та «гарячу» лінію зв’язку. ХАБ став справжнім оперативним штабом, бо було організовано цілодобове чергування медиків, робітників соціальних служб, волонтерів, працівників місцевого самоврядування, сюди залучилися поліціянти та місцева самооборона. Наразі тут координується збір та розподіл гуманітарної допомоги, речей першої необхідності, дитячого харчування, одягу та взуття, продуктових наборів та ліків.
Шелтер для біженців було вирішено облаштувати у Дмитрівці, де ще до війни почалися ремонтні роботи в приміщеннях лікувального корпусу №1 амбулаторії. За лічені дні створили всі необхідні умови для проживання біженців. Громада організувала в будівлі місце для перепочинку та ночівлі, але для деяких людей це місце стало на довгий час домівкою.
Така оперативність стала можливою лише за підтримки людей, які також долучилися до цього діла.
Аби люди могли переночувати, треба було зібрати ліжка з матрацами, знайти білизну, облаштувати місце для приготування їжі. І все було організоване в короткі терміни. Знайшли стареньку пральну машинку, зробили душову. Окрема кімната стала їдальнею, у яку принесли небайдужі люди посуд, чайник та чашки.
Зупинившись на одну ніч, біженці мали змогу набратися сили на подальшу дорогу. А комусь доводилося тут лишатися не на одну ночівлю.
- Таких згуртованих людей я ще не бачив. Місцеві жінки тут щодня волонтерили. Приміщення опалюється вугіллям та дровами цілодобово, хоча частина приміщення на той час була зовсім без опалення. Прибралися, косметичний лад навели, установили пральну машину, душову зробили, встановили бойлер, кухоньку організували, облаштували ночівлю. Місцеві жителі приносили матраци, постільну білизну, одяг, засоби гігієни, продукти, - розповідає староста Валерій Загній.
З лютого жодної ночі не було такої, щоб хтось не заїхав на ночівлю до Шелтеру. За одну ніч до пункту заїжджали до 30 людей: чоловіки, жінки та діти. Люди тікали від війни, їхали з найгарячіших на той час міст та сіл.
Годувати біженців допомагали волонтери з кафе «Чумацький шлях» та з Дмитрівського ліцею. А місцеві жінки навіть брали додому прати постіль, приносили випране та випрасуване. Будівля, на яку були плани в мирний час зробити здравницю, швидко змінила своє призначення під час війни та стала притулком для біженців.
За цей час у Шелтері побували біженці з Донеччини, Харківщини та Луганщини. Зараз у притулку проживає понад 70 людей: це й діти, і люди старшого віку. Для них притулок став домом на довгий період.
Притулок фінансує сільська рада
Шелтер не пустував жодного дня, тоді на рівні громади було прийнято рішення удосконалювати приміщення, створити більше зручностей для вимушено переміщених людей.
- У Дмитрівській лікарні був створений притулок для біженців. Тільки в нашій громаді є такий притулок, і він мав тут бути. Оскільки в нас селом проходить траса, яка є єдиним сполученням Дніпропетровщини з Донеччиною та Луганщиною, то евакуаційний маршрут проходить через наші села Миколаївку та Дмитрівку. Миколаївська громада знаходиться посередині евакуаційного маршруту. Люди виїжджають із окупованих територій та з-під обстрілів. Якраз коли починається комендантська година, вони доїжджають до наших сіл. Тому сільська рада фінансує притулок, де люди можуть зупинитися, поїсти, переночувати. Люди не платять за проживання та комунальні послуги, усе це оплачує громада. Окрім того, наші неймовірні жителі приносять багато волонтерської допомоги: продукти, одяг, засоби гігієни, - розповідає голова Миколаївської громади Віктор Одоєвцев.
Будівля лікарні в Дмитрівці була в занедбаному стані, за рік функціонування Шелтеру тут багато гарних змін.
- Ми співпрацюємо з багатьма благодійними організаціями, які допомогли нам забезпечити притулок необхідними речами. Той притулок, який був на початку війни й зараз - це велика різниця. Коштом сільської ради ми замінили старі вікна в приміщенні на нові енергозберігаючі, установили новий твердопаливний котел та завезли вугілля й пелети для опалення приміщення. Люди, які мешкають у притулку, забезпечені всім необхідним, - говорить голова громади Віктор Одоєвцев.
Серед поселенців притулку є люди, що лишилися без будинків, їм уже немає куди повернутися. Саме тому в Миколаївській громаді було прийнято рішення притулок підтримувати за будь-яких обставин.
- Приїжджали серед ночі люди й слізно просили, щоб їх десь поселити, у людини немає нічого, і серед зими вона стоїть у капцях, бо під час евакуації не встигла навіть узутися. Бувало, що до сотні людей заїжджало за ніч до лікарні. Рішення про утримання притулку підтримали всі депутати нашої громади, - говорить Віктор Одоєвцев.
Наразі в Миколаївській громаді зареєстровано 1300 вимушено переміщених осіб. Більшість проживає в приватних будинках: хтось у рідні, хтось винаймає будинок, комусь дали порожню хатину, і люди облаштувалися. У притулку проживає 71 людина, у тому числі десять дітей.
Миколаївська громада співпрацює з багатьма благодійними організаціями, зокрема ООН та Червоний хрест, які допомагають із гуманітарною допомогою для вимушено переміщених людей.
Цікавий досвід отримали цьогоріч у Миколаївській громаді: утілили спільний проєкт із громадою з Донеччини.
- Коли до нашої громади приїхали перші люди зі сходу, питання відправляти далі людей не було, прийнято було рішення поселяти їх у вільні приміщення. Лікарня й стала притулком. Людей ми попереджали, що тут і опалення немає, але вони на той час були згодні й оселялися. У нас є спільний проєкт із Курахівською громадою. Вони виграли проєкт благодійного фонду ЮНІСЕФ на облаштування прихистку. Коли прийшов час утілювати в життя його, то грантодавці не дали дозвіл будувати притулок на території Курахівської громади через бойові дії. Місцева Агенція економічного розвитку шукала громаду-побратима, яка зможе втілити їхній проєкт у життя. Реалізували його саме в нашій громаді, - розповідає Тетяна Лесюк.
Завдяки спільному проєкту у Шелтері організували додатково сорок місць для ВПО. Отримали 40 ліжок, матраців, комплектів постілі, кімнатні столики, комплекти рушників. Також у рамках цього проєкту отримали функціональні ліжка для лежачих хворих. Протягом усього періоду функціонування в Шелтері цілодобово працювали волонтери, зараз його обслуговують працівниці служби надання соціальних послуг громади.
Побут мешканців притулку
Чергування по кухні несуть самі жителі.
- У притулку маємо гарно облаштовану кухонну зону. Раз у день готуємо на кухні спільну їжу, а також самі прихищені люди готують самі собі обіди та вечері. Мешканці Шелтеру самі встановили чергування по кухні, - розповідає Ольга Корнієнко, старша працівниця в Шелтері.
На кухні саме готують обід мешканці Шелтеру: варять макарони жінки з Лисичанська, Бахмуту та Лиману. Із серпня мешкає у цьому притулку пані Зінаїда з Лисичанська.
- Ми всі тут із однаковою проблемою, усі приблизно одного віку, одного статусу, звикли бути разом, мати спільну вечерю, ми тут як одна сім’я, - говорить пані Зінаїда з Лисичанська. - До цього три місяці проживала в Полтавській області. Але там у зиму лишатися не було змоги, дізналися, що тут є такий притулок і приїхали в Дмитрівку. Додому повернутися не маємо змоги. Дуже вдячні, що знайшли прихисток.
Шелтер водночас є пунктом незламності. Оскільки притулок забезпечений генератором, то ж є змога підзарядитися та випити гарячого чаю, як мешканцям Шелтеру, так і гостям громади.
- Чай п’ємо, заряджаємо телефони, коли немає електрики, у нас тут усе працює від генератора, - говорить дідусь із Попасної. - Сьогодні оселилася жінка з Курахово, каже, що на три дні. Хтось приїжджає та їде далі. Хтось, як ми, лишається.
Для дітей є ігрова кімната, є інтернет. Іринка з мамою та бабусею приїхали з Донецької області. Дівчинка малює малюнок, чекає на святого Миколая та зізнається, що бажання має одне: “Додому хочеться. Щоб війна закінчилася”.
Мріють про повернення в рідний Лисичанськ і подружжя Віктор та Ольга. З окупованого міста виїхали всією родиною, навіть свого співучого папугу забрали.
- Із травня живемо тут. Чи є куди вертатися, не знаємо, Лисичанськ та вся територія окупована. Ми жили в приватному будинку. З нами й діти виїхали, жили з нами в цій кімнаті, але поїхали в Дніпро, бо роботу треба шукати. Донька вже з роботою. У нас затишно. Маємо змогу готувати самі собі. Тільки серце болить, бо додому хочеться, але не в окупацію, - говорять Віктор та Ольга.
Попри війну, у Миколаївській громаді не шкодують коштів на утримання притулку. Шукають допомоги в благодійних організацій, а ще наші неймовірні краяни діляться з гостями Шелтеру всім, що мають.
Миколаївська сільська рада опікується мешканцями Шелтеру і ось нещодавно провели для малечі свято до Дня Свято Миколая. Дітлахам подарували святковий настрій, а також гарні подарунки.
Дмитрівський Шелтер готовий щоденно приймати тих, хто потребує допомоги на евакуаційному шляху з Донеччини на Дніпропетровщину.
Свято Миколая у Шелтері
