Ірина Ситнік працює в журналістиці 21 рік. У 2014 році стала головною редакторкою тижневика «Степова зоря». Війна розкидала її колектив по країні, а газета опинилася на межі закриття. Та ситуацію кардинально змінили грант, вихователька дитсадка та вчителька історії.
З головою – у волонтерство
Середа, 23 лютого, була звичайним днем для жителів Петропавлівки, що на Дніпропетровщині. Ірина Ситнік, головна редакторка тижневика «Степова зоря», підписала до друку черговий номер газети та спокійно чекала на його вихід наступного ранку. Але газета не вийшла…
– Ранок 24 лютого був страшним. Я все дізналася з новин, почала телефонувати сестрі – вона живе в Дніпрі. Тоді ніхто нічого не розумів, була паніка. Газета не вийшла: логістика порушена, пошти закрилися… До квітня ми сяк-так змогли випускати ще газету, а далі – усе. Мої працівники пішли у вимушену відпустку, я залишилася сама, – розповідає Ірина.
Перше, що зробила Ірина, – поринула з головою у волонтерство. Місцеві жителі масово виїжджали із селища, а натомість переселенці, переважно з Донецького регіону, заїжджали щодня.
Їх усіх потрібно було десь розміщувати. Тож Ірина, так би мовити, стала тимчасовим ріелтором-волонтером.
– Через знайомих дівчат ми почали шукати житло, писали оголошення, з’ясовували, хто здає в оренду квартири. Я давала свій телефон, щоб мені телефонували, хто міг здати житло, хто міг заселити. Сідала у свій автомобіль, їхала оглядати квартири, – ділиться спогадами наша співбесідниця. – Потім шукала холодильники, матраци, постільну білизну – все-все. Люди ж іноді мали із собою тільки документи, більше нічого.
Не святі горщики ліплять
Порожнє приміщення поряд із редакцією Ірина перетворила на волонтерський штаб, куди місцеві жителі зносили все необхідне для переселенців. Редакторці стало зручно й людям допомагати, і час від часу працювати за комп’ютером. Адже надія відновити друк газети «Степова зоря» ні на хвилину не полишала Ірину. Ще б пак: із 2001 року вона віддано працювала в редакції та вже не уявляла собі життя без газети.
– Я шукала гранти для газети та знайшла таки! Написала заявку, і мені дали добро. Але колективу ж уже не було. Де взяти журналістів? Думала про це й одночасно розробляла бюджет, – згадує редакторка.
Незабаром до волонтерського штабу завітала дівчина. Із переселенців, подумала Ірина, побачивши незнайомку.
– Прийшла дівчина й запитала, що тут за волонтерський пункт і чим можна допомогти. Я бачу – молода, можливо, потрібна робота. Я завжди кажу, що журналістська освіта може бути, а може й ні. Писати можна навчитися. От і кажу їй: «А ви хотіли би працювати в редакції?» Вона сказала, що подумає, і зникла, – з усмішкою згадує пані Ситнік.
Але минуло кілька днів, і незнайомка, якій Ірина запропонувала журналістську роботу, повернулася до редакції.
– Ми познайомилися. Дар’я Юдіна, переселенка з Авдіївки, що на Донеччині. Студентка Слов’янського педагогічного університету, за фахом вихователька дитячих садків і початкових класів. Її родина не збиралася виїжджати з міста. Каже, звикли до обстрілів. Коли всі збирали валізи та їхали, вони облаштовували бомбосховище. Та коли їхній район обстріляли «градами», швидко зібралися й виїхали, – розповідає редакторка.
Осіли в Петропавлівці, бо тут мама Дар’ї знайшла роботу на шахті. А коли сама студентка отримала пропозицію спробувати себе в журналістиці, зізнається, що стало лячно.
– Пропозиція несподівана. І це ж моя перша робота. Я боялася відповідальності: нікого не знаю, мені складно спілкуватися з людьми. А потім обговорила вдома із сім’єю та вирішила: а чому б не спробувати? – каже Дар’я Юдіна.
Спочатку, зізнається дівчина, було складно призвичаїтися й до нового життя, і до нової роботи. Та все вдалося завдяки підтримці батьків і досвідченої редакторки.
– Я приходила в редакцію, а там саме відновлювали випуск друкованої газети після перерви. Ірина писала, малювала макет, а я сиділа та вчилася. Потім почали писати новини разом. Уже в червні я опанувала верстку, і надалі це було переважно моєю справою, – розповідає новоспечена журналістка.
Так потроху Даша навчилася писати короткі новини та фотографувати. А потім у її журналістському житті був перший самостійний репортаж.
– Її перший репортаж був про весілля військовослужбовця. Із завданням Дар’я прекрасно впоралася, гарно написала. Зазвичай новачкам важко, а тут – ну просто дуже добре! Мені сподобалося. Тепер Дар’я пише й репортажі. А ще в неї дуже гарно виходять «зелені» теми. Як заготовити на зиму баклажани чи кабачки, наприклад, усілякі поради на різні випадки життя, – хвалить свою підопічну головна редакторка тижневика «Степова зоря».
Одночасно з випуском газети Ірина з Дашею разом вели Телеграм-канал, наповнювали сайт «Петропавлівка.city». Словом, роботи було чимало, і на все не вистачало ані рук, ані сил, ані часу. Саме тоді в них з’явилася помічниця Наталія Мадонова.
– 21 квітня ми виїхали з Мелітополя, окупованого ще з 24 лютого. Я не із самого Мелітополя, а з селища Мирне, яке поруч, але його ж теж окупували рашисти. Мій чоловік – військовий. Коли почалася війна, він був у зоні бойових дій. Я була сама з дитиною. Удосвіта 24 лютого я не спала, було якесь недобре передчуття. Потім почали гучно гавкати собаки. Мені здавалося, що вибухи чутно десь далеко, але буквально через кілька хвилин вони пролунали поряд з нашими будинками, – згадує переселенка.
Наталія – учителька історії, але ще в 2014 році опанувала професію фотографа й тепер, переїхавши з 5-річним сином з окупованої Мелітопольщини, шукала роботу.
– Вона прийшла, розповіла про себе. Сказала, що фотографує. А в нас є ТГ-канал. Ще одна пара рук була дуже потрібна. Так Наталія почала вести в нас телеграм-канал, сторінки в інстаграмі й фейсбуці. Тепер уже й матеріали на сайт пише, монтує відео. Тобто, не тільки фотографує, а розвиває інші свої здібності, вдосконалюється щодня. Я, можливо, повторююся, але журналістом можна бути й без освіти. З цим народжуються, хоч, звісно, потрібно мати бажання й наполегливо працювати. Не святі горщики ліплять,– розповідає Ірина.
«Дуже шкода, якщо Дар’я та Наталія поїдуть. Хотілося б, щоб вони залишилися»
Дівчата не тільки наповнили редакцію життям, а й не допустили, щоб у Петропавлівці у воєнний час настав «інформаційний дефіцит».
– У нас зросла аудиторія на сайті. Дівчата одна одну доповнюють, можуть удвох поїхати на репортаж: одна бере інтерв’ю, інша фотографує. Великий район, багато сіл. Ми висвітлюємо різні події. Я знайомлю їх з людьми, щоб місцеві жителі знали, хто для них готує контент. Тепер у пріоритеті історії про волонтерів, матеріали про надання медичної допомоги. А також – про ринок нерухомості. Дуже багато переселенців цікавляться житлом. Донеччани й луганчани не хочуть далеко виїжджати, тож залишаються в нас, – додає головна редакторка.
Роботи у цього творчого колективу – справді непочатий край. Єдине, про що Ірина намагається не думати, – про розставання.
– Хочеться, щоб дівчата залишилися зі мною в колективі. Дуже шкода буде, якщо вони поїдуть. Я намагаюся про це не думати. Поки що ми наближаємо перемогу разом, а далі побачимо. Може, ми Дашу тут заміж видамо, і вона залишиться, – каже Ірина Ситнік, яка тепер знає, що нічого не варто загадувати наперед.
Бо для початку треба дочекатися перемоги України. А далі… Далі кожен вирішить по-своєму. Але це вже буде зовсім інша історія…
Національна спілка журналістів України
