Ми продовжуємо писати про волонтерів нашої згуртованої Петропавлівщини. Сьогоднішня наша розповідь про залізних панянок, це волонтерки із селища Залізничне. Кожного четверга жінки збираються в себе на роботі на базі приватного підприємства та готують для захисників вареники, салати, пиріжки, м’ясні страви. Тож ми завітали в звичайний для них день, поспостерігали за процесом приготування домашніх страв та згадали, як минув рік війни.
Із початку повномасштабного вторгнення, так як селище Залізничне знаходиться поблизу траси, яка веде на Донеччину, жителі ще в перші дні війни виносили їжу, готували чай та каву для військових, які колонами їхали на фронт.
- Ми почали допомагати нашій армії ще з лютого 2022 року. Збирали все, що могли власними силами з односельцями та відвозили на різні волонтерські пункти. Якось навіть збирали селом посилку нашому односельцю в Рубіжне, коли він там був на захисті. Збирали кошти й на тепловізор, хоч ми й маленьке село, але намагаємося не відставати від усіх і допомагаємо, - розповідає Ірина Кожокар.
Майже рік усім селищем люди волонтерили та збирали посилки на фронт, а потім Ірина вирішила зібрати своїх співробітниць, рідних та близьких подруг і створити свою маленьку кухню, щоб готувати домашні страви для захисників.
- На початку грудня ми зібралися вперше на імпровізованій кухні на базі нашого підприємства. Я запропонувала дівчатам ліпити варенички, і вони мене підтримали. І ось ми своїм невеличким колективом працюємо, - розповідає Ірина.
На невеличкій кухні, яку господині собі організували, кипить робота, кожна жіночка має свою місію: хтось замішує тісто, хтось ліпить, хтось нарізає овочі, а хтось варить. За ліпленням вареників та нарізкою салатів жіночки розповідають про свою діяльність.
У неймовірній команді Ірина Кожокар, Ольга Конєвіченко, Надія Матірко, Олена Піхотіна, Катерина Пізняк та Валентина Конєвіченко. А ще в команді жінок є й чоловік – В’ячеслав Глянько, якого жінки ласкаво називають Пантелійович.
- Пантелійович у нас доставщик та великий помічник, допомагає фізично, знаходить необхідні продукти, привозить та відвозить усе, що потрібно, - кажуть жінки.
- Працювати з дівчатами добре. Вони мене й годують, і дають завдання, які я дуже стараюся виконувати. Ми разом стараємося допомагати, чим можемо, та чекаємо перемогу. Будемо святкувати її колективом, - говорить Пантелійович.
У команді залізних волонтерів Ніна Боровенська, Валентин Рибальченко та Лариса Коваленко. Вони готують страви вдома, а коли приїжджають волонтери, зносять усе приготоване в одне місце.
До процесу приготування страв господині підходять творчо, роблять вареники, як удома: пишні, великі та гарненькі.
Ірина купує продукти, Валентина заміщує тісто, Ольга варить варенички та смажить м’ясо, а Надія, Олена та Катерина ліплять вареники. Усі мають свою важливу місію та робоче місце. Готувати для захисників вважають надважливою справою.
- Пам’ятаю, ми годували перших захисників, це були хлопці 93-ї бригади, вони так дякували за вареники, сказали, що вони їм дуже смакують, особливо в окопах, і мене це спонукало до праці. Тому ми гуртуємося та готуємо з гарними думками про щасливе майбутнє, - говорить Ірина Кожокар.
Починали волонтерки готувати вареники, а зараз готують різноманітні страви, салати, м’ясні страви, другі страви та два види вареників.
До кожної відправки господині готують по сім відерець вареників із різним начинням: з картоплею, капустою, по кілька судочків різних салатів, другі та перші страви. Кожна поїздка на фронт – нове меню.
Для свого меню волонтерки використовують власні кошти та продукти.
- Самостійно за свої кошти закуповуємо продукти й готуємо. Іноді знайомі допомагають харчами, а ще нам дуже допомагає продуктами наша місцева жителька підприємиця Юлія Руча, вдячні їй неймовірно. Нам не шкода витратити власні гроші на допомогу захисникам. А ще деякі наші мешканці, коли отримують гуманітарну допомогу, то також несуть на нашу кухню, з неї готуємо страви. Хлопцям це необхідно, - говорять жінки.
Поки жінки готують смаколики для захисників, згадують про те, як для кожної з них почалася війна.
- 24 лютого ми вранці збиралися на роботу. Потім новина - війна, але вирішили все ж іти працювати. Перший день війни ми були в паніці, готували бомбосховище, збирали їжу, набирали води, несли все необхідне в укриття. Важкий був той день, але ми працювали й трималися разом, – згадують перший день війни жінки.
У кожної були різні емоції, відчуття та дії, але всі були впевненні, що рідну Україну вони не покинуть, а будуть удома, щоб допомагати Батьківщині.
- Ми не виїжджали, навіть думок не було. Доньку я відправила у безпечне місце, а вона одразу повернулася. А син мій 24 лютого був у Краматорську, увесь ранок з ним на зв’язку була, адже у них там прильоти були, - розповідає Ірина Кожокар.
- Ми з чоловіком у ранок повномасштабного вторгнення були вдома. Цього дня він пішов у військкомат і увечері вже поїхав на фронт. З лютого він був на Запорізькому та на Донецькому напрямках, а зараз на Чернігівському. Бачилися мало, звісно, тільки по телефону спілкуємося, був удома лише 5 днів у відпустці. Я переймаюсь увесь час за нього, а він каже мені лише, що все буде добре, - говорить Катерина Пізняк.
Найбільше налякали мешканців селища події в травні місяці, адже Залізничне поряд із залізничною станцією, куди прилетіли три ворожі ракети. Дім Ірини Кожокар знаходиться майже під залізничною колією, саме її будинок постраждав найбільше від обстрілу окупантів.
Спогадами про той жахливий день діляться мешканці селища.
- Того дня ми були на роботі, і я бачила, як летіла ракета, чула жахливий свист, і вона різко впала та влучила в колію. Мій будинок поряд, повилітали вікна, двері. Хотіли з чоловіком поїхати додому, але нас не пускали через небезпеку. Тоді вирішили залишити машину та пішли пішки. У будинку все розбите, вибите, ішли по битому склу. Але тоді ми ще не знали, що чекає на нас далі, - говорить Ірина Кожокар.
На той момент уже приїхали спецслужби, а ще зібралися допитливі жителі з усього краю, яким було цікаво подивитися на наслідки вибуху. І в ту мить Ірині зателефонував син та повідомив, що в їх бік летить ще дві ракети.
- Мій син на війні та слідкує за радарами. Перша ракета пролетіла, і її радари не помітили. Пам’ятаю, як пролунав від сина дзвінок, і він повідомляє, що до нас летять ще дві ракети. Я тоді так гучно кричала, щоб усі ховалися в укриття. Тоді вже після першої ракети приїхали військові, волонтери, сусіди, місцеві, якщо б не сховалися, загинуло б багато людей. Синочок врятував життя багатьом людям, адже усі ракети були влучні. Мені потім дякували, а я дякую синові. Та доба була єдина за всю війну, коли ми навіть не ночували вдома. І вже тільки після прильотів ми згадали, як перед ними над нами літав безпілотник, тоді стало зрозуміло, що він був ворожий, - розповідає Ірина.
На той момент колія, як інша інфраструктура, була дуже важливою для ураження, адже ворог знищував усі шляхи, які вели на Донеччину.
- Пошкодження були великі, ми й досі вікна не поставили. Купили паркан, вікна, але поки чекаємо на перемогу та віримо в ЗСУ, - говорить Ірина.
На щастя, ті три ворожі ракети не завдали шкоди людям. Це був єдиний такий день за рік війни, коли ворожі ракети вразили нашу Петропавлівщину, і це ще більше згуртувало людей до волонтерства.
Передають смаколики для захисників через волонтера Олександра Бороданьова. У четвер жіночки готують страви, а в п’ятницю відправляють на Петропавлівку, а звідти вже їжа їде на передову.
- З Олександром Бороданьовим ми з 2016 року співпрацюємо, ще тоді передавала через нього різні соління для наших захисників. Він нам надсилає відеозвіти та слова подяки від воїнів. Знаємо, що наші вареники доїжджали й до Бахмута. Вдячні очі наших солдатів мотивують працювати ще більше, - говорить Ірина.
А ще мають волонтерки дуже щемні спогади від зустрічі з нашими українськими літаками, коли пілоти привітно махали крилами великої пташки для жіночок.
Узагалі підприємство, на якому працюють волонтерки, вирощує овочі та займається соліннями, тому ще з 2014 року вони своєю продукцією пригощали захисників на передовій. І досі підприємство працює, вирощує овочі.
- Якось під час роботи на городі побачили літаки, наші українські, вони пролітали ледь не над головами. Прийшла думка взяти із собою на город наступного разу наш український прапор та привітати пілотів. І ось дочекалися, летять літаки, ми розтягнули прапор та махали їм услід, а пілоти нам у відповідь махнули крилами літака. Це нас так розчулило тоді до сліз. Саме такі вчинки наших захисників надихають нас працювати для них, наші воїни найкращі, - діляться спогадами волонтерки.
А ще господині готують для військових, які повертаються із фронту. З одним із захисників нам вдалося поспілкуватися.
- На таких дівчатах тримається війна. Вони турбуються про нас і роблять таку роботу, яку ніхто не робить. Вони роблять це від чистої душі та серця. Приділяють увесь вільний час, щоб нагодувати нас смачними домашніми стравами. І це для нас, особливо там, на передовій, велика підтримка та допомога. Коли волонтери привозять на фронт вареники, ми відчуваємо, що за нами сильна підтримка. Самі такі варенички нас підтримують. Уже давно зрозуміло, що все тримається не на депутатах, а на таких простих українських господинях. Саме про українських волонтерів треба говорити й показувати усюди їх роботу. Страви від цих господинь неймовірно смачні, у них золоті руки. Дійсно, волонтери роблять неймовірну справу, знаходять нам усе можливе й неможливе. Завдяки підтримці народу ми переможемо обов’язково, - щирі слова вдячності говорить захисник України.
На своїй маленькій кухні відтепер у господинь є прапор від захисників, стяг підписали в знак удячності за смачну їжу й передали жінкам через волонтера Олександра Бороданьова.
- Солдати дуже раді нашому борщу та вареникам, і їм дуже приємно, що про них турбуються. Ми навіть усі відерця підписуємо побажаннями та слова підтримки. Це дрібнички, які подарують нашим воїнам бойовий настрій, - говорять жінки.
А поки розмовляли і згадували про 365 днів війни, чергова партія смаколиків була готова для пакування, варенички складені у відерця, салати зібрані та готові до відправки.
- Після кожного такого дня ми йдемо додому натхненні, адже знаємо, що десь ці страви нагодують наших захисників. Іноді навіть не вистачає місця в машині для всіх страв, але намагаємося засунути, щоб нагодувати більше хлопців. Вони мріють про домашню їжу та просять у нас домашнього борщу, якого давно не їли. Ми щасливі від того, що годуємо наших воїнів, - кажуть наші героїні.
А поки господині пакують відерця зі смаколиками, мріють про перемогу та вже планують її святкування з танцями та піснями.
- Святкувати перемогу будемо в колективному колі: будемо співати, танцювати та дякувати нашим захисникам за вільне небо, - говорить команда волонтерок.
- Усі чекають мирного та спокійного життя без тривог та з рідними поряд. Я як мати військового дуже чекаю на перемогу, тоді я буду спати спокійно, - говорить Ірина.
- Дуже чекаю чоловіка вже додому, щоб бути нарешті разом та жити щасливо у вільній країні, - говорить Катерина.
А ще жіночки обіцяють допомагати стільки, скільки зможуть, адже, як говорять самі волонтерки, їх серця б’ються в ритмі ЗСУ. Ось такий наш волонтерський край. І ми пишаємося нашим краєм та такими «залізними» панянками.
