«Троє моїх братів і племінник захищають країну на різних напрямках і в різних силових структурах». Федір Федорович захищає Батьківщину у складі 30-тої окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького - формування механізованих військ у складі Сухопутних військ Збройних сил України, - Дніпровські новини.
Федір Федорович, як представився нам піхотинець, якого зустріла під Соледаром на Донеччині, родом із Київщини. На війні захисник із 2015 року. Рішення йти на війну прийняв, не вагаючись, записався в добровольці в четвертій хвилі мобілізації.
- На війну пішов, бо треба захищати жінок та дітей, у першу чергу. Мене вдома чекають мама та синок, - говорить піхотинець.
Федір у родині наймолодший, узагалі батьки виховали чотирьох синів. Усі хлопці сьогодні на війні. Найстарший брат служить за контрактом, двоє мобілізовані добровольці. А ще, зізнається Федір, на війну пішов і племінник, хлопець мобілізований.
- Брати, як і я, там, де маємо бути. Захищаємо країну на різних напрямках і в різних силових структурах. Троє моїх братів пішли воювати з 2022 року. Один із них – військовослужбовець зі строкової служби підписав контракт, так і до сих пір захищає Україну.
За вісім років війни, зізнається захисник, тяжче стало на фронті й мирним людям, які чекають батьків та синів з фронту. Нелегко й тим, що за ці роки так і не зрозуміли, що в країні війна.
- Деякі люди й досі не вірять, що росія на нас напала, що ці сусіди нещадно нищать українців і наші території. На жаль, навіть за роки війни вони не змогли зрозуміти, що ми виборюємо свою незалежність і волю. Як можна жити в неволі? – питає захисник.
Зараз на Донеччині йдуть важкі бої, особливо важливі за міста, які стали фортецями й утримують ворога, не даючи їм можливості просуватися далі.
- Найтяжче даються міські бої, там маємо зазвичай найбільші втрати. Коли ти в бою, то твоя головна мета не лише ворога вибити, а й вижити, - говорить Федір.
У цьому році Федір був удома лише 10 діб. Побачився з рідними та назад на фронт, як і його брати.
- Удома ніколи засиджуватися, бо тут нам робота є, і тут ми, як удома. Я навіть так скажу, коли в мирний час їдеш десь на відпочинок, то так додому тягне. А зараз далеко від дому, війна, але я розумію, що фронт - це і є мій дім, поки не скінчиться війна. У нас так хлопці кажуть: “Там, де спимо, там і вдома”, - говорить Федір.
П’ятеро київських хлопців: четверо братів та племінник - на війні, бо не бажають бачити ворога на своїй землі.
- Усі кияни на Донеччині, - кажу Федору.
- А дончани в Києві, - зауважує Федір, - і розповідають, що їм хтось щось винен. Якщо хтось винен, то треба йти на фронт і відвойовувати свої домівки й усе, що вам винні.
- З такими відчайдушними захисниками, як ви та ваші брати, ми переможемо! – кажу Федору.
- Звісно, переможемо! – погоджується піхотинець.
- Як скоро виженемо ворога? – питаю.
- Сподіваюся, за тиждень, бо вже хочеться у відпустку, у гори та на море, у Карпати, на озера, на затоки. Побачити найкращі пейзажі Мукачівських перевалів. Тож маємо до сезону вигнати нечисть з усіх територій України, - посміхається Федір Федорович.
