Серед військових нагород пана Григорія орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та орден “За мужність” ІІІ ступеня. Обидві нагороди чоловік отримав у 2014 та 2015 роках, зокрема за Дебальцевський плацдарм, на штурмі села Логвинове. Тоді російські окупаційні війська та підрозділи терористів ЛДНР намагалися відрізати українські підрозділи, які в напівоточенні боронили Дебальцеве за 6 км на південь від села Логвинового. Утримання цієї точки дозволило вивести понад 80% українських захисників із Дебальцево. Загалом географія фронтової стежини Григорія з Житомирщини досить широка: Степанівка, Савур Могила, Бахмут, Світлодарськ, Красногорівка, Волноваха, Попасна... Знайома пану Григорію й наша Дніпропетровщина, якось навіть допомагав нашій 25-тій окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді виходити з оточення.
Григорій нині має звання головного сержанта та є головним сержантом взводу у складі 30-тої окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького - формування механізованих військ у складі Сухопутних військ Збройних сил України. З Григорієм зустрілися на передовій, поблизу Соледару, тож знайомлю вас із досвідченим захисником України.
Григорій із Житомирщини на війні з 2014 року, спочатку на контракті, нині мобілізований. 6 грудня 2014 року Григорій став дідусем — народився перший онучок. За час війни в Україні отримав удруге звання дідуся, коли народився другий онук. Справжнім дідом став на фронті, бо так пишається своїми онуками, що навіть побратими кличуть Григорія Дід.
- Маю двох онуків, тож хлопці прозвали мене Дідом. Мені подобається. Онуки то є мій стимул скоріше завершити війну, бо хочу для них мирного неба, - говорить Григорій.
Рідне місто Григорія — Київ, хоч з 2014 року він фактично не бачив улюбленого міста та рідню, бо не залишав лінії фронту. Коли ж надумав перепочити, почалася повномасштабна війна...
- Мав перерву на війні з 2021 року. Рік був удома. А потім — повномасштабна війна... Сів у автомобіль і поїхав у свій підрозділ до побратимів. Дружина в мене теж військова. Про те, що ми обидвоє знову йдемо на війну, вона й сама зрозуміла, коли почули перші лютневі вибухи, - розповідає Григорій.
Рано-вранці у Вишневому (передмістя Києва Бучанського району) родина почула перші вибухи. А потім над їхнім будинком пролетіли російські літаки.
- У мене завжди був зібраний “тривожний” рюкзак: бронежилет і шолом. Обладунки завжди тримав напоготові. З початку нового, 2022 року, я зустрічався зі своїм командиром, і він казав, що буде вторгнення, але ніхто не знав точної дати. Я вже планував повернутися на службу за контрактом, але війна сама покликала мене на передову, - згадує Григорій.
Уже рік, як Григорій на війні, досвідчений захисник, бо й на війні, і в мирному житті отримав гарні навички.
Згадує захисник, що разом із дружиною мріяли про власне житло в столиці й не цуралися роботи, аби заробити на квартиру в столиці. За життя надбали собі та дітям житло. У родині троє дітей: дві доньки (меншій 15 років) та син.
У мирному житті Григорій працював у Київському спецпідрозділі “Сокіл” УБОП, за життя довелося й на будівництві попрацювати, потім був охоронцем. Понад вісім років, як присвятив себе Збройним Силам України.
У родині нашого героя ледь не всі члени родини на захисті Батьківщини.
Дружина понад 20 років служить у Генеральному штабі ЗСУ. Вона з родини військових: її батько має 39 років військової вислуги, дослужився до полковника, був ліквідатором аварії на ЧАЕС, а мати й зараз, хоч на заслуженому відпочинку, продовжує служити в Генеральному штабі ЗСУ.
Племінник рідної сестри відслужив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
- Коли почалася війна, племінник, можна сказати, з дому втік. Пішов до 26-ї артилерійської бригади служити та лише через місяць матері зателефонував і сказав, що він на війні. Я тримаю зв’язок із рідними, спілкуємося, - розповідає Григорій.
19-річний син Григорія навчається в Академії Міністерства внутрішніх справ у Києві.
- Син прийняв присягу, коли почалася повномасштабна війна та брав участь у обороні Києва. На початку війни дуже поривався кинути навчання та йти на службу в Одесу офіцером спецрозвідки. Але прийняв свідоме рішення продовжити навчання та обороняти Київ. Найбільше, чого не хотілося б мені, щоб син побачив цю війну, але так сталося, він узяв до рук зброю й достойно себе проявив, - говорить Григорій.
Насправді ж Григорій дуже сумує за родиною, за сином.
- Я рідко бачу рідних. Скажу так: мені вже можна давати прописне на Донбасі, бо всі ротації я тут, на Донеччині. А якщо випаде нагода поїхати додому, то перш за все провідаю онуків, я все ж таки Дід, - жартує захисник.
- Ми дамо прикурити оркам? - запитую Діда.
- У нас немає іншого вибору. Тільки так. Скільки ж їх терпіти можна, дітям учитися заважають, а ми прагнемо мати освічену націю, бо ми - українці, - ділиться мудрістю Дід.
