Так часто буває – живе сім’я нічим не примітна, не вирізняється з-поміж інших, і тільки коли лихо постукає в двері, побачиш і зрозумієш, з якою великою душею ці люди.
Сім’я Віктора та Світлани Петрук така ж, як і більшість сімей у Новопавлівці. Віктор народився та виріс у багатодітній сім’ї.
- У нас і в діда була багатодітна сім’я, і я маю 4 сестри та 6 братів, та й наша сім’я із Світланою теж уже багатодітна. У нас два синочки, Сергій і Андрій, двійнята та донечка Варечка. Я не знаю, як можна жити у великому будинку тільки вдвох. У дитинстві в нас удома завжди було гамірно та весело. Ми з братами та сестрами, та ще й друзі приходили. Мама завжди всіх радо зустрічала, пригощала горішками або коржиками, які пекла всім нам, і говорила, що головне не великі статки, а щоб ми жили в мирі та спокої на своїй землі. Так ми й жили, допомагаючи батькам, дідусеві з бабусею та один одному, - розповідає Віктор.
- Так ми живемо й зараз, - підтримує розмову дружина Віктора Світлана. – Я теж із багатодітної родини. Мені припало бути найстаршою, потім брат Віталій, а найменша – сестричка Таня. На мені як на найстаршій і відповідальності було найбільше: і за меншими приглянути, і за господарством, коли мами не було вдома. Я була дуже молода, коли ми з Віктором одружилися. Важко було, та Вітя мене підтримував, допомагав. Та все ж, коли він був на роботі, доводилося всю роботу й чоловічу, і жіночу робити самій. Ще важче стало в серпні 2011 року, коли народилися наші сини-двійнята. З однією дитиною молодій мамі важко, а з двома так і поготів. Та все ж я не нарікаю на долю. Мої хлопці (і сини, і чоловік) найкращі в світі. Підростали мої бешкетники, усе більше тягнулися до батька. Та в 2014 році, після вторгнення росії в Крим та Донбас, розпочалася антитерористична операція. І в 2015 принесли повідомлення з районного територіального центру комплектації про призов Віктора на захист східних рубежів нашої держави, – Світлана тяжко зітхнула.
- Треба, значить треба, - підхопив розмову Віктор, - зібрали речі, і я пішов, адже назавжди запам’ятав мамині слова про життя в мирі та спокої і на своїй землі. За півтора роки доводилося боронити Луганщину та Донеччину. Рік відслужив за призовом, потім на півроку підписав контракт. У 2017 повернувся додому, бо своїм синочкам я теж був дуже потрібен.
Життя сім’ї продовжувалося. Хлопці вже підросли та дуже хотіли мати сестричку. У 2021 їхня родина поповнилася ще й донечкою, яку назвали Варею. Тільки б жити та радіти. Та 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну.
- У той день я був на роботі, на шахті в Удачній. Повідомлення із Синельниківського РТЦК про те, що мені треба прибути до Межівського пункту збору, надійшло прямо туди, - згадує Віктор. – Я зрозумів, що ситуація дуже серйозна, тому відразу приступив до виконання наказу. О 6:00 25 лютого нас, колишніх АТОвців, уже везли в зону бойових дій. Дуже хвилювався, як Світланка впорається з трьома дітьми сама. Та Андрій і Сергій запевнили мене, що в усьому допомагатимуть мамі. У той момент я зрозумів, як швидко подорослішали мої сини. А їм тільки 10 з половиною.
- Цього разу я хвилювалася значно дужче, ніж у 15-му, - говорить Світлана, - бо бачила, які жахи відбуваються на нашій землі з усіх сторін.
- Я потрапив на херсонський напрямок, - перехопив розмову Віктор, - дуже важко було стримувати ворожу навалу в голому херсонському степу, та із поставленими командуванням завданнями ми справлялися. Намагалися бути максимально обережними. Та все ж у кінці вересня 2022-ого отримав поранення середньої тяжкості. Потрапив у госпіталь. Потім на реабілітацію відпустили додому, адже вдома і стіни лікують. Спасибі дітям і Світланці, не давали залежуватися. Через місяць повернувся у стрій. Брав участь у визволенні Херсона. Та на початку грудня згідно статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», у якій говориться про те, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов’язані чоловіки, на утриманні яких перебуває троє та більше дітей віком до 18 років мене демобілізували. Справу захисту нашої незалежності продовжує мій молодший брат Станіслав. Та якщо буде термінова необхідність, то я знову повернуся до захисту незалежності України та вільного життя моїх дітей.
Поспілкувавшись із цими молодими батьками, я зрозуміла, що саме вони й такі, як вони, створюють кістяк нашого українського суспільства, саме вони дбають про нашу Україну зараз, саме їм відбудовувати її в майбутньому – вільну та незалежну.
Записала Лідія Сотник
