Цього року українці стали сміливішими, позбулися комплексу меншовартості, відкрили світу Україну не тільки на мапі, а й себе, як сильний, волелюбний та прогресивний народ. Українці ж почали розуміти та перечитувати історію країни, знаходити імена, якими будуть пишатися й наші діти.
Що нового про Україну дізналися в 2022 році наші односельці?
Вікторія Сухачова, учителька української мови та літератури Петропавлівського ліцею №1
Війна...із її приходом змінилися цінності та зникло формальне ставлення до української мови. Повністю переглянула свої вподобання в музиці, фільмах (переважно це екранізація творів із української літератури та шукаю якісь цікаві саме українські фільми. Останній із переглянутих «Штольня» — перший український україномовний трилер, знятий режисером Любомиром Левицьким), літературі. Нове - це Артем Півоваров, Калуш. Десь чула, але ніколи не слухала. А тепер слідкую за їх творчістю. Мене захопив проєкт Артема "Твої Вірші, Мої Ноти", а після Євробачення зацікавилася виконавцями "Стефанії".
Більше часу приділяю формуванню любові до української мови в дітей не лише як до предмета, а як до повсякденного інструменту спілкування. Звертаю їхню увагу на сучасну літературу, знайомлю з мультфільмами, які мають якісний український дубляж. Емоції та враження в них різні. Якісь слова чують уперше, сміються над ними, або дивуються їх звучанню. Їм незвично дивитися свої улюблені фільми/мультфільми українською. Є дітки, які й без мене перейшли на український контент. Але у спілкуванні їм ще важко висловлювати свої емоції та почуття українською.
З родиною переважно спілкуюся державною мовою. Хочу, щоб молодший син розмовляв українською, а не суржиком. Чоловіка та старшого сина складніше перевчити, хоча всі гаджети в них налаштовані українською.
Для себе ж перечитую історію України, але малесенькими кроками, бо багато часу займають мої уроки, діти. І лише тепер розумію - те, що розповідав мій дідусь, і була справжня історія, а я сприймала це як казку чи його фантазії. Адже в шкільних підручниках було написано геть інше. Найбільше цікавить діяльність УПА та ОУН, особливо свідчення членів цих організацій.
Ставлення - ЛЮБЛЮ! Ставлення з дитинства було найкращим, бо так виховували. Розумію скільки Україна страждала, щоб стати незалежною та вільною, саме тому намагаюся робити все, щоб допомогти в збереженні цієї незалежності.
Юлія Скрипник, директорка Петропавлівського ліцею №1
Війна внесла свої корективи в навчання, життя, дружбу, роботу..... Слово "потім" наздоженемо, надолужимо, доопрацюємо, доживемо, устигнемо уже було недоцільним. Живи зараз, працюй зараз, товаришуй зараз, кохай зараз. Безперечно, війна стала несподіванкою. Думали, що ми місяць, ну півтора й повернемося до нормального, стабільного, а головне мирного життя. Але ми не вийшли на останні дзвоники. Ми не дочекалися друзів на свята, вони пішли оберігати нас....Ця клятуща війна, цей звір, він забрав у наших дітей останні дзвоники, він забрав у них дитинство. Він забрав у батьків старість.
Ми недооцінюємо наших дітей. Ми недооцінюємо їх духовну свідомість, патріотизм. Я багато дітей ставила в приклад дорослим нашим. Діти перевершили нас. Діти перевершили час свій. Вони завчасно стали дорослішими. Я завжди ставлю в приклад нашого учня, Павлюченка Василя, який попри карантин та війну, сирени, попри всі труднощі сьогодення здав НМТ на 200 балів та вступити до омріяного ВУЗу.
Війна змінила кожного: учителів, батьків, учнів, навіть наш ліцей. Учителі, кухарі, працівники нашого закладу почали волонтерити. Наші кухарі працюють без вихідних, бо допомога на передову відправляється щонеділі. Учитель історії Петропавлівського ліцею #1 Цимбал Яна та її чоловік Валерій подарували машину "бежик", яка наближає нас до перемоги. Учні нашого ліцею організовували блокпости, збирали кошти для ЗСУ та передавали продукти на виготовлення сухих борщів. Наші вчителі організовували акції, конкурси малюнків, збір продуктів та смаколиків, і все це для МАЙБУТНЬОЇ ПЕРЕМОГИ.
Чи вплинула на мене війна? Чи змінила мене війна? Так, вона змінила мою свідомість та відношення до оточуючих людей. Я не могла навіть уявити, наскільки наш український народ єдиний. Наскільки я пишаюся тим, що я - українка!
Війна наштовхнула мене на ідею для нашого ліцею, а саме: відкрити військово-спортивний профіль для учнів 10-12 класів. Наш ліцей буде готувати майбутніх військових, юристів, поліцейських. Протягом наступного року плануємо відкрити інтерактивний тир для занять та підготовки майбутніх студентів військового профілю. Без професійних військових не може бути потужної армії. Тому потреба в професійних військових, офіцерському складі, перш за все, буде зростати. Для захисту правопорядку в післявоєнний період потрібні будуть також правоохоронці та працівники поліції.
Україна за час великої війни стала символом незламності та боротьби за свободу для усього цивілізованого світу.
Синьо-жовті стяги майорять у різних куточках планети на знак підтримки життя та засудження смерті, яку несе за собою війна росії проти України. Про наші міста-герої, звільнені від окупантів, знають на інших материках. А українські пісні співають поляки, естонці та навіть кенійці.
За пів року повномасштабної війни сталися події, які набули символічного значення для українців. І цей перелік поповнюється ледь не щодня. Пишаюся, що я - українка! Горда, що живу в незламній, єдиній, найкращій Україні.
Війна обов’язково завершиться перемогою України! Мрійте! Творіть добро! Живіть зараз! Донатьте, як це робимо ми - Петропавлівський ліцей №1.
Аріна Ситнік, учениця 10 класу Петропавлівського ліцею №2
«Мій ТікТок тепер про ЗСУ, Азовсталь, Чорнобаївку та Стефанію»
Що нового про Україну я дізналася в 2022 році?
З лютого 2022 року життя кожної людини змінилося. Я думаю немає людей, яких би не торгнулася війна так чи інакше. Я пам’ятаю лютий-початок березня 2022 року. У нашій родині говорили про війну без паніки, бо моя мама – журналістка. Вона більше за інших знала про ситуацію в країні, спілкувалася з військовими, особисто бувала в прифронтовій зоні. Я була спокійна, бо знала, що мама прийме правильне рішення щодо подальших дій усієї родини.
І все ж трішки хвилювалася, що якщо з Петропавлівки доведеться їхати через воєнні дії, бо ми живемо в прифронтовій зоні, то можливо буде так, що мама відвезе нас із старшою сестрою у безпечне місце, а сама повернеться до дому. Повернеться і буде випускати газету, яка в цей час стала дуже важливою для людей. З війною, вона стала єдиним достовірне джерело інформації в селищі. Ми ніде не поїхали з України.
Уже в березні в селищі з’явилося багато військових та військової техніки, а в нашій родині поповнення – старша сестра Віка стала мамою і народила синочка Давіда. Це була маленька перемога для всієї нашої родини. Тоді мені дуже хотілося, щоб ми всі жили разом в Україні.
А потім Kalush Orchestra переміг на Євробаченні і заявив на увесь світ про «Азов». І мільйони людей у світі почали співати «Стефанію» та шукати в Гуглі Азов. Я сама з цікавістю почала читати всі новини про Азовсталь, слідкувала за перебігом подій та дуже вболівала за захисників та жителів Маріуполя. Для себе тоді прийняла рішення, що слухаю відтепер тільки українську музику, а в моїй мові не буде жодного русизму.
ТікТок, який я дуже люблю, різко змінився, я із задоволенням переглядаю відосики наших українських захисників. Спостерігаю за акторами та співаками, які мають проукраїнську позицію.
Відкриттям для мене став і острів Зміїний, і Чорнобаївка, і український Нью Йорк, і ще багато маленьких містечок та сіл, які стали відомі на увесь світ. Направду війна відрила для мене Україну в географічному плані зовсім по іншому. Після війни я обов’язково хотіла б помандрувати Україною, саме цими славетними місцями за які боряться наші ЗСУ.
Яна Рябошапка, студентка
Моє життя, як і кожного українця, змінилося після початку війни, цей момент повномасштабного вторгнення. Росії в Україну ніколи не стерти з пам‘яті.
5 ранку дехто прокидається від вибухів, дехто від дзвінка мобільного телефону, але мій ранок почався із дзвінка будильника. Я встала, нічого не підозрюючи. Уже через пів години прийшло повідомлення «вибухи в Дніпрі». Нерозуміння, паніка, страх, відчуття перемішались у моїй голові, перший випуск новин.. це все було, як у тумані.
Перший місяць війни. Кожного дня 24 на 7 дивлюся випуски новин, перша почута тривога на вулиці, перша ракета, почута в повітрі, страх і паніка в кожного на обличчі, що робити далі? А скоро закінчення школи, і це зовсім не той кінець, якого я хотіла. Надія, що це все скоро закінчиться, не згасає, але треба жити далі, а як? А як там люди в Маріуполі, Харкові, Києві? Донецьк та Луганськ знову під сильними обстрілами. Невже люди на це заслуговують? Усі їдуть за кордон, знайомих забирають на війну, а якщо я їх ніколи більше не побачу? Ці думки постійно в моїй голові.
Другий місяць війни. 9 Квітня. Я збираю речі та виїжджаю теж. По дорозі помічала багато понівечених машин з надписом «Діти».
Майже день в дорозі, так багато людей на кордоні, і всіх зустрічають з теплом. У кожного з тих, хто стояв годинами чи навіть днями в черзі, була своя історія, і так здивувало, що майже кожний виїжджав із домашньою тваринкою.
Раніше я так хотіла виїхати з України, не бачила тут майбутнього. Але не при таких обставинах я цього хотіла, та й узагалі ніколи більше цих думок не буде в моїй голові. В Україні мій дім, і ніде я не буду себе почувати так добре, як удома.
Тут дні такі довгі, хочеться постійно додому, новини читаю кожного дня, як і раніше, але страх тут наростає ще більше, коли ти не знаєш, що буде з твоїми рідними завтра.
Польща, місто Лодзь. Тут так багато українців, а поляки такі добрі. Коли бачу прапор України, завмирає серце, і хочеться ще більше додому, але ще трішки, і все закінчиться, я впевнена.
Четвертий місяць війни. Я вдома. Через сльози та благання нарешті повернулася додому. Тут так добре. Війна ще продовжується, але ти звикаєш до цього, звикаєш прокидатися під сирену та починаєш жити заново. Наші захисники заради цього й віддають своє життя.
Шість місяців війни. Усе так швидко, літо закінчується, навіть і не починаючись, у серці до сих пір лютий.
Я вступила до університету, життя продовжується, але вже все по-іншому: інші люди, інше мислення.
10 місяців війни. Скоро Новий рік, скоро рік, як іде повномасштабна війна. Треба робити висновки цього року, але які вони в кожного? Дехто втратив дім, дехто своїх рідних, не хочеться радіти такому кінцю 2022 року. А які плани можуть бути на наступний рік? Навіть не знаю.
Моє життя не буде більше таким, як раніше. Моє ставлення до України та українського народу зовсім змінилося. Я зрозуміла, що наш народ є самим відважним та незламним, люди, які виходили на мітинг на окупованих територіях, та ті, хто ставав під дуло танка, уся наша нація довела всьому світу наскільки ми можемо бути відважними та як сильно ми любимо свою землю. Я пишаюся тим, що я – українка!
