Напередодні Дня працівників сільського господарства публікуємо спогади Леоніда Гнатовича Писаренка про становлення і розвиток колгоспу на території сучасного Петрівського старостинського округу. Сам він говорив: «Хочеться залишити спомин про життя…».

Леонід Гнатович Писаренко народився 2 серпня 1936 року у селі Петрівка – одному з найдавніших сіл Петропавлівщини. Він був старшою дитиною в сім’ї Гната Писаренка – колгоспного столяра, майстра на всі руки, весельчака й організатора культурних заходів серед односельчан. Дитяча пам'ять Льоні завжди нагадувала про двох молодших сестричок Любу й Надю, померлих в ранньому дитинстві, братика Федю, що народився четвертим у 1940 році. А ще Леонід Гнатович дуже добре пам’ятає становлення і розвиток колгоспу на території сучасного Петрівського старостинського округу.

Село було наче в розкішних букетах

Пам’ять завжди вимальовувала розкішний осокір за хатою, з якого було видно все село. То було найулюбленіше місце хлопця. Село потопало в садах. Найбільший сад був у його дідуся Савелія Григоровича Писаренка. Яких тільки сортів яблук, груш, слив у ньому не було! Не менший сад був і у пасічника Устенка Дмитра Дем’яновича. Ці сади довго берегли свою чарівну красу, особливо у весняну пору цвітіння, коли лунали солов’їні мелодії. Були сади й на хутірській вулиці, що простягалась під горою, у затишку. Леонід Гнатович згадував чудові виноградники діда Зотки.

Сільські городи огортала річка з піщаними тоді берегами. Тихо в ній купалися верболози. У заводях, на яскраво-зеленому лататті, радували око білі та жовті лілії. По всьому видно, для хлопця його село було невимовно мальовничим, і з раннього дитинства він дуже його любив. Будучи вже дорослим, згадував, що у травні село було наче в розкішних букетах: дивишся – не надивишся, дихаєш – не надихаєшся…

В свідомості у нього назавжди залишилася остання в дитинстві мирна зима 1941 року. Того року дорослим не судилося зібрати урожай. П’ятирічний Льоня ще не розумів, що таке війна, але плач матерів вразив його дитячу душу до сліз. Назавжди лишився й епізод відправки на фронт: люди стояли купками, сім’ями. Батько ніс на руках меншенького Федю, а він, старшенький, міцно тримався за мамину руку. Коли подали команду сісти на машини, батько поцілував синів і заплакав. Окупанти не знищили колгосп, головою в період окупації поставили Сівака Гната Федоровича, знаного у Петрівці доброго господаря.

Він багато робив для сельчан, дізнаючись в районі, коли будуть облави на молодь, кому загрожують арешти, попереджав і нерідко сам радив, де краще сховатися. Леонід Гнатович запам’ятав 15-річного відчайдуха Передерія Сашка, який, діставши десь автомат і, коли окупанти везли з села награбоване, з горища відкрив по них вогонь. Ті з криками: «Партизанен!» – утекли через річку. Особливих каральних дій у Петрівці не було, але молодь ганяли у Миколаївку на будівництво шосейної дороги, щоб по ній могли проїхати танки й інша нацистська техніка.

Зиму 1942 року запам’ятав найбільше

Тоді, якраз в районі Лозова-Барвенкове, німцями були оточені наші передові загони, що далеко відірвалися від основних радянських сил в напрямку на Павлоград і Петропавлівку. Разом з ними попав у полон і батько Льоні. Він був слабкий, від мерзлих буряків хворів животом. Але доля відвела його від смерті. Одного разу стояла неймовірна хуртовина. Сторожі відвернулася від колючого вітру і Гнат Федорович викотився з-під огорожі загону для худоби, а далі непевною ходою пішов у сніжну куряву. Леонід Гнатович добре пам’ятав, як хтось тихо постукав у вікно.

Дідусь пішов відкривати. З сіней одразу почулося причитання бабусі Орини в перемішку з плачем: «Слава Богу, живий!». У хату увійшов брудний, худющий батько й відразу наказав спалити його одіж, заражену вошами. Довго потім домашні лікували його виразку шлунку та поранену ногу травними відварами. Таким же чином в село повернулися й інші полонені. Вдень переховувалися у плавнях, а вночі навідувалися додому. В той час в районі вже почав діяти другий партизанський загін під проводом такого ж пораненого червоноармійця Фесенка В.Г. З’явилася надія на швидке визволення.

Колишні полонені теж не сиділи без діла, намагалися шкодити ворогу. Німці, відчуваючи скорий розгром, збирали для оборони всіляку зброю й боєприпаси.

Складали все це в сараї Передерій Євдокії. Батько Льоні знався на саперній справі і при допомозі того ж таки зірвиголови Передерія Сашка, вночі таємно пробрався через дах до боєприпасів, перерізав проводи і, так же таємно, вибрався звідти. Німці так і не підірвали склад. Боєприпаси залишилися партизанам.

У вересні 1943 року, коли район було звільнено, батько разом з іншими односельцями пішов на фронт. Разом з ним пішли Устенко Юхим, Скарбо Микола, Русаченко Архип, Русаченко Микола, Вишня Семен та інші. Всі вони попали в один батальйон, що брав участь у боях за Синельникове, Павлоград, Запоріжжя. Там, в одній з атак біля села Михайлівка, Запорізької області, багато їх полягло в бою. Ворожа куля забрала життя й Гната Федоровича Писаренка. За словами Скарба Миколи Григоровича, це сталося 28 листопада 1943 року. Він довго пам’ятав, де захоронив свого друга.

9 травня 1945-го зустріли в полі

Восени 1943 року у звільненому селі на повну силу запрацював колгосп. Головою обрали демобілізованого односельця Сівака Григорія Васильовича. То був важкий час. У селі був єдиний німецький кінь-ваговоз. Він і виручав на польових роботах. Орали й коровами, запрягаючись по-сусідськи. Волів та коней забрала війна. Зерно петрівчани дістали з-під клубної сцени, куди свого часу заховали збіжжя від німців. Збирали його на посів і по дворах. З інвентарем, як і з одягом, було скрутно. Світили в хатах коптилками. Крупу драли крупорушками виробництва місцевих майстрів. Дідусь Федір змайстрував ручну кам’яну мельничку: вмонтував диски у дерев’яний станок, приладив ручку. Пів села приходили до нього «дерти» крупу на муку. Колгосп стягував інвентар, комплектувалися бригади. Село поступово оживало, хоча, то тут, то там, все ще лунали вибухи снарядів і бомб, що не розірвалися у війну.

Ішов 1944-й. Того року Льоня пішов у школу. Перша вчителька Хомутовська Марія Пантелеймонівна навчала 40 учнів. Класи були спарені і діти навчалися у дві зміни у звичайних хатах: до обіду молодші діти в одній, після обіду старші – в іншій. Хату вибирав учитель. Де була просторіша, туди несли чорнило з бузини, ручки з очерету, зошити зі старих газет. Домашніх завдань майже не задавали, вирішували в класі, бо дома дітей навантажували домашніми справами, адже батьки були на роботі до пізнього вечора.

У 1944 році головою колгоспу став Міщенко Олександр Матвійович, родом з Петропавлівки. То був демобілізований з війни інвалід без руки. Весь тягар колгоспної роботи лежав на жінках та підлітках. 9 травня 1945 року усі зустріли в полі: жінки пололи сапами, а хлопці полілками. Директор школи разом з головою сільради викликали учня Щипотіна Дмитра. Вони дали йому велосипед, червоного прапора й наказали гнати в степ та сповістити людям радісну звістку про Перемогу над гітлерівською Німеччиною. Радості не було меж!

Жінки, що не дочекалися чоловіків з війни, ще довго отримували похоронки, а ті, хто не вірив, писали у військкомати, і все чекали, чекали… Писала й Льоніна мама, але відповідь завжди була однакова: «Загинув під Запоріжжям». 27 травня 1945 року помер дідусь Федір. Було йому лише 67 років. Післявоєнне життя видалося таке бідне, що труну зробити було ні з чого. Дідусеві товариші збили її з дверей, знятих у клуні. Так з чоловічої половини роду Писаренків залишилися Леонід з малим братиком. Мама, Улита Лук’янівна, від природи була працьовитою жінкою, тому її вибрали ланковою. Вона увесь час проводила в полі, а дітьми займалася бабуся Орина, хоча й сама частенько допомагала колгоспникам на фермі мити бідони.

Голодні післявоєнні роки

1946-й у наших краях був голодним, але родина Льоні вижила. Весною з’явилася різна зелень, варили борщ з кропиви, з неї ж готували млинці. Хлопчаки підростали. Для них з батьківських речей шився нехитрий одяг. Льоня пам’ятає пальто, перешите з батькового. І носив він його, аж поки не стало зовсім мале.

Згодом, по рекомендації з району, головою колгоспу став Позняков Іван Семенович, бо попереднього забрали в районну організацію. У бригаді було п’ять пар робочих волів і мати вставала дуже рано, щоб попорати їх перед роботою в полі. Крім того, бригадир вимагав чистити волів гребінкою, годувати й напувати. Воду доводилося носити відром. Кожен віл випивав чотири відра відразу, тож треба було наносити 40 відер води. Так що руки аж гули, а спину ломило.

1947 рік виявився таким же голодним, як і попередній. Колгосп, виконавши хлібозаготовчу розверстку, залишився майже без зерна. Хто був кмітливіший, той на зиму заготовив картоплю та іншу городину з присадибної ділянки.

Щоб зберегти поголів’я тварин та птиці, голова вирішив роздати все це людям під розписку, аби вони своїм фуражем прогодували цю живність.

Леонід Гнатович запам’ятав, що секретар райкому партії Бойко Степан Карпович був суворим господарником. Усі негаразди й долі людей вирішував різко, по-диктаторському. Тож, коли почався голод, утримати худобу могли лиш ті, в кого були корми, а більшість – порізали її, щоб вижити. Райкомівці все одно розпорядилися: за добу у колгосп за розписками було все повернуте. Щоб не попасти під суд, голова правління колгоспу сам ходив по садибах і збирав ту живність. Але це його однаково не врятувало. Крім того, зима 47-го виявилася сніжною й морозною, тому люди вирубували сади, лісопосадки. Районне керівництво вбачало в цьому всьому безпорадність голови й замінило його іншим – Тютюнниковим Сергієм Никифоровичем.

Трималися і виживали як могли

Молодь села, хоч і не доїдала в ті роки, але була весела і кмітлива. На вулиці в руках у Михайла Кільчинського грала трофейна німецька гармошка. Нерідко лунали дотепні частівки на адресу свого і районного керівництва. Головним складачем їх вважався Платон Лихота. Ось одні із них про голову, головного бухгалтера і секретаря райкому: «Їде Іван у район на дрожках з Ориною, а що скаже їм Бойок (розумій – Бойко) за ферму куриную!?», «Ой Іван, Іван, що ти виробляєш: курей, уток ти роздав, а тепер збираєш!». Люди все терпляче зносили, і голод, і холод 1947 року. У їжу йшло все: макуха, висівки, буряки – в кого що було. Леонід Гнатович вважав, що село вижило завдяки степовим гризунам – ховрахам, за день їх сельчанами виловлювалося до 200-300 штук. Весною готували «макорженики» з лободи. В школі для учнів молодших класів давали тарілку ріденького супу з пшона з квашеним зеленим помідором. Мабуть, казав Леонід Гнатович, то був розсольник.

Робота в колгоспі була важкою. Ось один епізод весни 1947 року, який добре запам’ятався Леоніду. Його мати, Улита Лук’янівна, відповідала за сівалку, причеплену до трактора «Фордзон». Ним управляла трактористка Варвара Василівна Білан. Сіяли кукурудзу. Вранці, ще до роботи, жінки тихенько сказали своїм дітям, яких учителі привели на край поля виливати ховрахів, щоб ті підбігли до них, як трактор наблизиться до краю ріллі. Тут дали їм по жменьці кукурудзи, наказали побігти в балку, там тихенько з’їсти кукурудзу і, боронь Боже, нікому про те не говорити, бо матерів, мовляв, посадять у тюрму. У селі судили Русаченко Галину Яківну, що не виробила мінімум трудоднів, бо, підколовши очеретиною ногу, не ходила якийсь час на роботу.

Дали їй 3 роки й відправили в Сибір. Суд був показовим, щоб інші боялися… На жаль, імені цієї жінки немає у списках по Петропавлівському району в офіційному збірнику Дніпропетровської області «Реабілітовані історією». А скільки ще є безіменних жертв сталінських репресій!

Сільське господарство оживає

У 1948 році люди потроху почали відходити від голоду. Колгосп «Ленінський шлях» теж оживав. Повернувся до нього головою Міщенко Олександр Матвійович, працелюб і енергійний керівник. За колгосп дуже турбувався: організував токове господарство, де сушили та доводили до кондиції зернові. Розширилось тваринництво, з’явилися сепаратори для виготовлення молочної продукції, почали займатися городництвом.

Городину навіть поливали, знімаючи на літо двигуна-нафтовика з місцевого млина, що був у церковній сторожці. Повагою користувався моторист Козаченко Сергій Васильович. Дітей приваблювала така техніка. Одного разу Льоня з однолітками прийшли подивитися на тіпання конопляних стебел. Діти близько підійшли, вручну розкрутили теребілку. Писаренко раптом зачепився за зубок механізму й розпоров штанину шкільного костюма. Мати побила б його за таку шкоду, якби не зашив сам холошу, заховавшись у порожньому свинарнику.

Післявоєнна молодь зростала фізично й культурно. Одного разу Іван Русаченко привіз куплений на першу зарплатню патефон і платівки. Ото була сенсація! В хаті Русаченків звучала музика й декламації артистів. Леонід Гнатович згадував платівку «Про Блоху», яку слухали по кілька разів і, потім, самі декламували вдома для рідних. Слухали й пісні по «детекторному» радіо. Взимку збиралися на річці: санки, лижі, саморобні ковзани.

Іноді воювали за ковзанку з миколаївськими хлопцями, що приходили до Петрівки по замерзлій річці. А ще в село привозили кіно-передвижку, яку возили від села до села. То було справжнє свято!

Становлення нового колгоспу

З 1949 року шестикласник Писаренко Леонід вже постійно став ходити на роботу в колгосп. До життя його привчав класний керівник Перескок Олександр Якович.

В 50-ті роки люди стали жити краще: колгоспи зміцніли, з’явилася нова техніка – самохідні комбайни, гусеничні трактори «НАТІ», відродилися машинно-тракторні станції – МТС. Назріла потреба в молодих кадрах для укрупнених колективних господарств. Багато хлопців стали навчатися на курсах механізаторів при МТС. Серед них Міньков М, Биковський О., Щипотін О., Ткаченко О., Русаченко В. Останній згодом став передовим бригадиром комсомольської тракторної бригади. З’явився колісний трактор «Білорус». Трудівники чотирьох колгоспів – «Ленінський шлях», «Паризька Комуна», «Червоний степ» та імені Кірова – загальними зборами у 1950 році проголосували про їх злиття в одне велике господарство ім. Кірова. Головою став Ситник Олександр Іванович.

Почалося будівництво свинарників, корівників, курників з кормоцехами, тракторних бригад. Колгосп купив перші два автомобілі ГАЗ-51. Писаренко Леонід навіть пам’ятав їх номери: ЧГ 32-28 і 32-29. Особливою повагою сельчан користувалися й перші шофери Зінченко Іван, Кіріченко Олексій та два Василі – Шинкаренко й Михайлюта. Вони возили свіжу городину навіть у Москву. Назад привозили господарські товари: автошини, цвяхи, фарби, тощо.

Запам’ятався Льоні завгосп Блоха Василь Степанович. Чоловік двометрового зросту із взуттям 47 розміру. Завжди ходив у солдатській шинелі, бо не з багатих. Дуже добрий і добросовісний трудівник, він міг для колгоспу дістати буквально все й по низьких цінах. Одного разу завантажили соняшниковим насінням цілий вагон у Павлограді й відправили завгоспа аж у Новосибірськ. Цілий місяць не було про нього звістки, а коли з’явився худющий, брудний і небритий, у подертому одязі, із засмальцьованим мішком на плечах, розповів, що вигідно продав насіння, отримавши за нього цілий мішок грошей. Боячись втратити колгоспне багатство, склав гроші у новий мішок, а зверху натягнув неприглядного «кропив’яного» чувала. У вагонах намірено спав на верхніх полицях, підкладаючи під голову мішок з грошима. Ніхто навіть подумати не міг, що цей дивний чолов’яга віз тисячі.

Справжній розквіт колгоспного села

Щороку в районі організовувалися виставки сільськогосподарської продукції. Хлопці й дівчата велосипедами їздили аж у Петропавлівку. Було весело, бо виставки нагадували кіно «Кубанські козаки». Ще б пак: адже були навіть перегони на конях! Стрибали парашутисти з літака-кукурузника. Ситром, за п’ять копійок за склянку, обпивалися, розвісним морозивом за 20 копійок об’їдалися… Петрівська виставка видавалася найкращою, бо дуже гарно оформляв її художник з Катеринівки Фомін Микола Сидорович.

Невдовзі у Петрівський клуб купили радіолу «Родина-47», яку разом з книжками й журналами возили на виїзних конях парторга від току до току, де найбільше працювало людей. Завклубом був Скарбо Микола Петрович, бібліотекарем – Козаченко Тихон Михайлович.

То був справжній розквіт колгоспного села. Петрівчани, мабуть, найпершими купили косарку-сінов’язку, яка сама косила і в’язала снопи. Жінки лиш ставили снопи у копиці.

За Ситника О.І. колгосп імені Кірова міцно став на ноги. Пізніше почали скиртувати солому у скирти по 1-1.5 тонни. Працювали по 10-12 чоловік на одну скирту. Добрим скиртувальником славився Передерій Федір Іларіонович. З під його керівництва скирти виходили рівненькими, однаковими, як виточеними. У той період возив солому, правда гарбою, й Писаренко Леонід. Він розповідав, що люди, виконуючи важку роботу, водночас були ще й завзятими жартівниками.

Одного разу, щоб не збитись з рахунку, колгоспниця Фурсова Олександра, рахуючи кожну гарбу соломи, клала собі в кишеню по соломинці. Під час обіду жартівники підклали їй у кишеню цілу жменю соломинок, перед тим наказавши їздовому Писаренку старанно рахувати кожен оберт гарби з соломою. Увечері приїхав підбивати підсумки бригадир. Олександра до кишені, а там повно соломи. Вона в плач, та її заспокоїли: з порахованих було 15 гарб. Це свідчить про те, що літні люди тих часів були совісні й душею вболівали за загальну справу.


Молодь в авангарді нових змін

В 50-ті роки була чи не остання грошова позика держави у простих людей. Пізніше кожну облігацію по виграшній таблиці погашали, а потім і всі разом. Газет люди не виписували, перевірити виграш не було можливості, крім як на пошті чи в конторі колгоспу. Одного разу сільські мужики захотіли відпочити у вихідний. Грошей не було, і вони пішли на хитрість. Міньков та Фурсов Івани, Сивокобильський Павло переписали у блокнот номери облігацій і серед них номер, на який Мінькову Івану випав виграш у 25 тис. карбованців. Далі пішли в контору до касира Корж Орини й попросили, щоб та перевірила по таблиці. «Ну що там?» – питають. «Виграв, та ще й добре, 25 тисяч!».

«Ну, тоді позич на удачу, а отримаю – поверну», – сказав Іван. Касирка повірила і видала 50 крб у борг. А як прийшов час віддавати, боржники зізналися в скоєному й попросили вирахувати у кожного із зарплати певну суму.

У 60-х роках головою колгоспу у Петрівці був Володимир Родіонович Перехрест. Знаний чоловік і в селі, і в районі, бо обіймав поважні посади аж до голови Райвиконкому. При ньому було збудовано новий дитсадок у Маломиколаївці, тваринницькі приміщення, нарядну для бригади, вівчарник. У деяких колгоспників з’явилися нові хати. По всіх чотирьох селах цілими днями мотався автомобіль голови «Побєда».

В цей час Леонід став секретарем комсомольської організації колгоспу і взявся гуртувати молодь на результативність у виробництві. Комсомольців було до 100 чоловік. Хлопців посадили на нові трактори «Білорус» з кабіною. Міньков М., Биковський О., Шинкаренко М., Сулима В., Гарнатко Е. показували кращі зразки по сівбі, прополці кукурудзи, соняшника. А старше покоління, Русаченко В. та Ткаченко О., працювали на гусеничному «Наті» і заготовляли молодий очерет на силос. Це була не легка справа: у півметровому болоті жаткою скошували сотні гектар комишу, наповняли цією масою гарби і звозили до силосних ям.

Вміли працювати і весело відпочивати

Особливо пишно відзначався День молоді. Усе село збиралося на ставках колгоспу. Керівництво вітало переможців змагань, відбувався великий концерт, спортивні турніри. Писаренко Леонід був у центрі комсомольського життя. У Петрівці молодь своїми силами зробила клумби для квітів, посадила дерева навколо стадіону, заклала літній танцмайданчик. Сільський клуб був хоч і довоєнних часів, але завжди охайний.

Великі державні свята комсомольці сіл Петрівської сільради проводили спільно. Якраз тоді почали створювати комсомольські ланки по вирощуванню кукурудзи. Приклад у роботі показували Сулима В’ячеслав і Шинкаренко Микола.

Влітку 1960 року головою колгоспу ім. Кірова став Щербина Степан Якович – офіцер, за професією – фельдшер, родом із села Дмитрівка. Умів працювати з людьми, ніхто й ні в чому йому не міг відмовити. Він правильно підібрав актив однодумців. Кожного вечора по колгоспному радіо був розбір виконання нарядів, обговорювалися досягнення і прорахунки в роботі, називали ледарів і несунів. Критика так впливала, що поганого ставало дедалі менше. До того ж, селянам почали видавати заробітну плату, від чого праця в колгоспі ставала результативнішою. Скоро добробут людей покращився.

З’явилися нові житлові будинки, колгоспна баня. Село росло, відроджувалося. Тоді ж Писаренка Леоніда Гнатовича обрали заступником голови колгоспу. У голови кодгоспу навчився думати і планувати господарську діяльність наперед. Працював поруч з досвідченими людьми: головбухом Міщенком Д.І. та помічником бухгалтера Будинським В.Ф.. У колгоспі справи йшли добре: побудували тракторно-польовий стан у Мар’яній Рощі, механічний тік, комору, бокси для тракторів, автогараж. Після повені 1964 року звели новий міст через річку Самару.

До біди привела зима – холодна й багатосніжна. Одного разу літні тваринницькі табори, де залишалася на зиму частина поголів’я свиней, дуже замело. Стіни ферми були з шлакоблоку, а дах – шиферний. Нічна заметіль зрівняла все урівні з дахом. До свиней ні входу, ні виходу. Завфермою Каряка Ф.М. забив тривогу, а Писаренко Леонід передав по радіо: «Всім з лопатами на свиноферму!». Доки голова приїхав, відкидали сніг, нагодували поголів’я. Свині були під снігом, як у бані, тому трагедії не сталося. Все це потім згадувалося як життєві уроки.

За головування Щербини С.Я. колгосп ім. Кірова зайняв належне місце серед передових господарств району.

Почався новий виток розвитку

1965 рік був важким для тваринництва, бо весняний паводок 1964-го привів до втрат і посівних, і лугових площ. Крім того, керівництвом країни було введено непопулярне рішення про здачу колгоспниками домашньої великої рогатої худоби в колгосп, і молоко отримувати в колгоспній коморі за потребою. Це вдарило по приватному сектору, люди змушені були знову заводити собі корів. У тому ж році Павлоградський, Петропавлівський і Межівський райони були частково об’єднані в один. Писаренку Л.Г. запропонували очолити колгосп ім. Шевченка у Межівському районі, але він не поїхав з рідного села, від пропозиції відмовився. Об’єднання протрималося кілька місяців і скоро все стало на свої місця.

У колгоспі ім. Кірова з’явився новий голова – Губанов А.І. Моряк, бідовий, розбитний, компанійський, він умів господарювати. Мав широкі зв’язки з іншими керівниками колгоспів району, з міськими організаціями та керівниками заводів у містах. Особливо дружив з Грицуном В.Є., головою колгоспу у селі Троїцьке. Сам теж був родом звідти. Почався новий виток будівництва в колгоспі. Рікою потекли сюди шлакоблоки, силікатна цегла, залізобетон з Донецька, Горлівки, Павлограда.

У 1966 році почалось будівництво Петрівського Будинку культури, проектні крамниці в Петрівці, Маломиколаївці, Мар’яній Рощі. У Катеринівці збудували нову школу. У Петрівці зробили водопровід питної води по селу. Колонки завезли з міста Красноармійська. Петрівка набувала вигляду розвиненого села. Від неї було зроблено насипну дорогу з щебеню до сусіднього села Миколаївки, і автотранспорт в будь-яку погоду міг тепер їздити кожен через луки, скорочуючи шлях. Сільські новобудови радували колгоспників. Непогані були справи і в рослинництві та тваринництві.

В 1966 році добре вродили кавуни, деякі були вагою до 15 кг. Прибутки витрачали на будівництво нового просторого автогаража та молочно-тваринницької ферми №1 в с. Мар’яна Роща.

Сільське споживче товариство

З приходом нового районного керівництва (Тихий М.Т. та Грушовий А.П.) змінився й голова в колгоспі ім. Кірова. У 1969 році ним став Величко П.Ф., а Писаренко Леонід перейшов працювати в сільське споживче товариство.

Голова колгоспу, агроном з Нікополя, Величко П.Ф. надавав багато уваги рослинництву, залужуванню пасовищ, схилів пагорбів, садівництву. Автопарк колгоспу виріс до 30 авто. У розпорядженні Писаренка Л.Г. було шість крамниць по селах Петрівської сільради, 10 продавців, контора ССТ з трьома працівниками. Місячний товарообіг становив 30-40 тис. крб. З’явилася спеціалізація торгівлі: виокремились промислові, продуктові та господарські галузі.

В 1970 році було вже 13 продавців і 12 чоловік обслуговуючого персоналу: бухгалтери, водії, вантажники. На фоні району Петрівське сільське споживче товариство займало місце в першій п’ятірці. Воно об’єдналося з Брагинівським товариством. Два колгоспи (ім. Кірова та «Комуніст») налічували тепер 21 крамницю з 45 працівниками, які обслуговували всю виробничу і культурно-освітню інфраструктуру колгоспних сіл. Товарообіг тепер складав понад 100 тисяч карбованців.

Обидва колгоспи були передовиками в районі по виробництву сільськогосподарської продукції. І по культурно-масовій роботі рівних їм теж не було. В соціально-культурну сферу увійшли нові спеціалісти. Однією з таких була Скарбо Тетяна Петрівна, завідуюча Петрівським клубом.

Будівництво нових об’єктів

У новому Будинку культури займався хор чисельністю у 60 чоловік. Був тут постійним художнім керівником колишній директор районної музичної школи Петренко М.В. Три останні голови колгоспу надавали культурному розвитку великого значення. Коли Величка П.Ф. перевели на роботу на Брагинівський елеватор, головування в Петрівці перейняв Пономаренко Петро Іванович з Маломиколаївки. Ерудований інженер, добре розумівся на техніці, іноді й сам закачував рукава, якщо в механізатора щось не виходило. Він сконцентрував свою увагу на широкомасштабному будівництві виробничих об’єктів і закінчив зведення Петрівської середньої школи уже в 1974 році.

При ньому велося будівництво тваринницького молочно-товарного комплексу на 800 голів, механізований тік із закритою лінією приготування сінної муки і комбікормів. Він разом із зоотехніком Плакидою Г.Я. виростив гарних спеціалістів-свиноводів: Гуру М.М., Гуру Т.І., Каряку Н.І., а Батрименко Галина, Зацарні Катерина і Галина, Зубова Галина, Пишна Ніна довго були передовиками в цій галузі. Свинарка Лукашенко М.З. стала орденоносною колгоспницею. Усі колгоспники стабільно отримували заробітну плату й натуроплату. В усіх селах колгоспу велося житлове будівництво. А зрошувальна система була найпершою і найбільшою в районі. На зрошувальних площах зріли буряки до 10-15 кг кожен. Було змонтовано унікальну теплицю в с. Катеринівка біля річки.

Досвідчений садовод-овочівник Кроквенко М.Д. керував закладкою фруктових садів у Мар’яній Рощі.

60 тракторів різних марок, 40 автомобілів та 12 комбайнів трудилися тепер на полях колгоспу імені Кірова. Їх обслуговували 120 механізаторів у 4-х тракторних бригадах.

Стабільні кадри давали хороші виробничі показники. В тракторних бригадах працювали їдальні, торгівельні палатки. В конторі оформили зал засідань з хорошою наочністю. До цього приклали зусиль парторги Садовий М.П., Данильченко В.В.


Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися