На околиці села Кардаші проживає Ніна Денисівна Сова. Тепер її садиба на самому краю, а років двадцять тому ще за нею було пів вулиці. На вулиці теж будинок від будинку далеко, багато опустілих хатин. А раніше було людно, у кожному дворі – зграйка дітвори. За городом Ніни Денисівни проходить дорога, але й цією дорогою не так часто біжать автомобілі. Аж ген за дорогою – рештки свиноферми. А колись там теж було жваво: свинарки, скотарі, поросята великі та маленькі. Там, на свинофермі колгоспу імені Жданова, пройшло все трудове життя жінки.
У листопаді Ніні Денисівні виповнюється 80 років. Народилася у селі Миколаївці. Точної дати народження не знає. Раннє дитинство прийшлося на воєнні роки. Тільки й пам’ятає Ніна, наймолодша у сім’ї, що жили у землянках, бо німці із хати вигнали.
- Тата нашого Дениса Ігнатовича Брівку у перші дні війни на фронт забрали. Лишилася наша мама Марина Федорівна одна із нами, маленькими. Тато майстер був на всі руки, разом із кращими сільськими майстрами будинок вибудував. Був гарним столяром – і вікна, і двері, і лави – все сам робив. Була у нас хата, як квітка. До хати, як водиться, була клуня прибудована: там домашнє господарство тримали.
Тож і примітили хату окупанти: вигнали жінку з дітьми з оселі, а самі там оселилися. Вирила мати разом із старшими дітьми землянку подалі від хати, в садку, понакривали сяк-так, щоб зверху не капало, та так і перезимували. Німці винесли з хати, все що їм стало непотрібним та попалили. Серед них і дитячі метрики. Лише старший син Віктор запам’ятав, що наймолодша сестричка народилася на жовтневі свята – 7 листопада.
- Першим спогадом із дитинства була яма, в якій ми ховалися від обстрілу, а зверху на нас падають жаби. Я із цікавістю брала тих жаб у руки й говорила: «Тюті, тюті!» А старші із переляку кричали: «Жаби! Жаби!»
Із війни тато не повернувся – загинув в січні 1945-му році при визволенні Угорщини, про що прийшла похоронка. Довго побивалася мама, та треба було піднімати дітей на ноги. Разом із старшими синами після того, як окупантів вигнали, ладнали садибу. Почали ходити до школи, працювали вдень і вночі на городі, по господарству. Повиростали, стали діти свою долю облаштовувати.
- У голодні післявоєнні роки мама працювала в колгоспних яслах (так називали дитсадок). Запам’яталося, як працівниці готували їсти, а очистки із картоплі саджали на городі. Хвалилися мама, що гарна картопля із тих шкурок виростала.
Стрівся Ніні гарний парубок Василь Сова, через степ із Кардашів ходили хлопці парубкувати у Микольську (так називали Миколаївку). Згодом засватав та й забрав із собою. Часто подруги згадували, як серед зими допомагали Ніні через степ на Кардаші придане перевозити. «Сніг навколо, світить сонце, морозно, а ми із санчатами по зимовій дорозі допомагаємо везти нехитрі статки нашої Ніни,» – розповідають жінки через роки.
- А де ж я буду працювати? – у першу чергу запитала Ніна чоловіка.
- Так в колгоспі місця усім вистачить, робочих рук завжди не вистачає.
Сапала у полі буряки, а потім почала працювати на свинофермі. Важка робота, бо потребувала цілодобової уваги. Чергували по черзі за графіком свинарки, а коли поросилися свині, то доводилося щоночі усім бути там. Прибіжить через город Ніна додому, попорає господарство, на бігу щось перекусить – й знову на роботу. Невисокого зросту, вправна, жвава та весела.
Збудували із Василем будинок, відійшли від свекрухи. Народилося у сім’ї двоє хлопців – Толя та Вася. Тільки б жити! Жахлива аварія: на мотоциклі розбився чоловік Василь.
А діти ще зовсім малі! Ходили до школи у сусіднє село Чумаки. Допомагали у всьому матері. Де й сили бралися у маленької жіночки! Важка фізична робота на фермі, велике господарство вдома – і свині, й корова, й гуси, й кури, й качки. Треба ж було дітей піднімати! Недосипала, недоїдала – все працювала.
Щороку пів городу засаджували цибулею. Теж непросте заняття: посапати, зібрати. А влітку на роботі брала відпустку і в Росію разом із подругами возили продавати цибулю.
- Було у нас по двадцять, а то й тридцять мішків, – згадує Ніна Денисівна. – Вивозимо на трасу та й чекаємо великих машин, які поверталися із відряджень порожніми. Ми із жінками об’єднувалися по троє-четверо, щоб веселіше було. Зупиняємо машини, вантажимо свої мішки й їдемо. Приїжджаємо в місто, добираємося до базару, починаємо торгівлю. У Росії ціна на цибулю була у рази вища. Побували ми і в Москві, і в Липецьку, і навіть до Тули добралися. На мішках просто на базарі й спали, зате поверталися із грошима. Було за що дітей до школи збирати.
Дивуєтья Ніна Денисівна, що й оком не встигла повести, а діти повиростали. Після восьмирічки поїхали навчатися в училища в Дніпропетровськ, здобули робітничі спеціальності. Почали працювати: Толя ковалем в гарячому цеху на заводі Карла Лібкнехта; Вася на Камазі возив бетон на будівництво. На вихідні приїжджали додому, допомагали завжди. Обоє – й Вася, й Толя відслужили в армії. Потім одружилися, народилися діти. Працьовитими виросли сини й до життя готові. Згодом обоє й квартири, й автомобілі купили.
Та про сільські будні не забули. Приїжджали із міста, гостинців на всі Кардаші привозили, пригощали похресників та сусідів. Ніколи не відмовляли, коли прохали передачі на місто передати, чи підвезти студента.
- Згадувала, як мої хлопці стояли на всіх вітрах, чекаючи автобусу на трасі, а ніхто їх не брав в машину. Говорила завжди: «Хай Бог простить чужу байдужість, а ви такими не будьте – допомагайте людям!». Такими мої хлопці й виросли.
По черзі звикла мама гостювати у місті то у одного сина, то у іншого. Радо зустрічали онуки Олег та Діана. Добрими словами відгукувалися сусіди про синів Ніни Денисівни:
- Совісні хлопці та роботящі. Піклувалися про матір: допомагали по господарству, у лікарні у Дніпрі лікували. Варто було матері лише поскаржитися на здоров’я, як вони приїжджали й забирали її у місто лікувати. Тяжка фізична праця у колгоспі підірвала здоров’я. Тільки й радості було у жінки, що діти та онуки.
Та немилосердною була доля до жінки. Загинув в ДТП молодший син Василь, а через декілька років від серцевого нападу помер і старший Анатолій.
Не знає, як і пережила таке велике горе. У вітальні на столі портрети синів. Сідає поряд, дивиться на усміхнені очі із світлин, розмовляє з ними.
- Було у мене два синочки, а тепер я лишилася одна-однісінька, – із гіркотою у голосі говорить Ніна Денисівна. – Молодший Вася частіше навідувався, щоразу приїжджав та говорив: «Мамо, я сільський хлопець. Допрацюю до пенсії і переїду жити в Кардаші, буду господарювати!» Мріяв бджолами зайнятися, велике господарство завести. Двадцять років водієм на великих авто – жодної аварії не було. А тут виїхали з міста, напарник був за кермом, Вася спав у цей час. Зіткнулися із іншим автомобілем. Так уві сні і загинув мій синок.
Приїжджають до бабусі дорослі онуки та невістки. Та розуміє Ніна Денисівна, що у кожного своє життя і часу для відвідин та поїздок небагато. Радіє нечастим гостям та завжди намагається приготувати гостинці: назбирає яєць від домашніх курочок, є у неї в запасі малина перетерта із цукром, варення із вишень, слив, яблук.
Хоча й підводить здоров’я, та у дворі і в будинку всюди лад. Бабуся чепурненько одягнена, у свіжій хустині, одяг та білизна самостійно випрані; у кімнатах чисто прибрано, на ліжках вишикувані подушки. На вихідних варить вареники чи пече пиріжки на випадок, що хтось у гості завітає.
Дуже вдячна сусідам, які підтримують та допомагають. Особливо Сергію та Людмилі, які взимку живуть в Першотравенську, а навесні приїжджають на все літо у село, займають садибу батьківської хати Сергія. Провідують щодня, цікавляться здоров’ям, їдуть з міста й везуть на замовлення сусідки ліки та продукти.
Нещодавно до Ніни Денисівни зовсім несподівано приїхали волонтери із села Дмитрівки, які привезли продуктові набори. Розчулена до сліз бабуся дякувала за допомогу.
- Отримую пенсію, саджу город, маю декілька курочок, – говорить Ніна Денисівна, – на життя не скаржусь. Але так було приємно, що про мене згадали. Хай Бог допомагає та дає здоров’я всім, хто дбає про своїх ближніх!
