Говорять, що старість дається не кожному, а обраним. І бути щасливими у цей період вміють далеко не всі. А коли і дружина, і чоловік мають можливість проводити свій літній вік разом – велике щастя, дароване долею. Таким щасливим подружжям є Віктор Тихонович та Любов Іванівна Панікаревич. Мешкають вони в Петропавлівці. Багато років працювали будівельниками. Змогли самостійно збудувати своє щасливе сімейне життя. Зараз дідусь Віктор та бабуся Люба на пенсії, але щодня турбуються один про одного, як і в роки їхньої молодості.
Молоде подружжя
Познайомилися Віктор та Люба влітку 60-х років минулого століття. Перша зустріч відбулася на святкуванні Дня молоді. Віктору було 29 років, Люба – на 5 років молодша. Того дня працівники культури влаштували у лісі народні гуляння з концертом та розвагами.
- Віктор мене запримітив здалеку і вирішив зі мною познайомиться, – розповідає Люба Іванівна. – Я навіть хотіла зі свята втекти, трохи злякалася. Пішла потайки додому. А Віктор іншою стежкою наздогнав мене та й прийшов аж на мою вулицю. Так і познайомилися.
У ті роки святкували не так, як зараз, – зовсім по-іншому – дружною громадою, із добрими жартами. Збиралися хлопці й дівчата зі всієї вулиці, співали пісні під баян, влаштовували танці. З власних спостережень Люба Іванівна говорить, що нинішнє покоління святкує розрізнено – кожен по своїх домівках.
Віктор добивався руки та серця Любові не один день. Дівчина деякий час роздумувала, вагалася, а тоді погодилася. І вийшло – одружилися на все життя. Відтоді разом понад пів століття.
- Мені нині вже 85-й рік пішов, – приєднується до розмови Віктор Тихонович. – А й зараз пам’ятаю: прийшов освідчуватися Любі вночі. Напевно, так переживав, що боявся, аби вона не бачила мого схвильованого обличчя. Довго не тягнув, відразу запропонував їй вийти за мене заміж. Одружилися ми з Любою влітку.
Весілля, як такого, не влаштовували – час був нелегким. Зійшлися та й стали однією сім’єю. Невдовзі народився син Анатолій. Виховували його Віктор та Люба у турботі й любові. Навчали сина бути добрим, ввічливим, шанувати людей. Хоча часу на сім’ю постійно не вистачало, бо обоє зранку до пізнього вечора працювали будівельниками у будконторі. Там Віктор 44 роки пропрацював трактористом, а Люба – маляром-штукатуром. Самотужки збудували вони собі й будинок.
- Наш син був шахтарем, а тепер вже й сам на пенсії, – говорить Любов Іванівна. – Як воно так сталося, що час швидко пройшов? Мабуть, за роботою та сімейними хлюпотами і не помітили цього з чоловіком.
Подружжя Панікеравич мають двох онуків. Онучка Марина – вчитель. Онук Ігор проходить службу в Українських Збройних Силах на кордоні з Кримом. Тішаться дідусь Віктор та бабуся Люба, що їхні онуки теж виросли добрими людьми і часто провідують їх. А коли не мають можливості, онуки телефонують і цікавляться здоров’ям дідуся та бабусі.
- Здоров’я зараз, звісно, вже не те, – говорить з посмішкою Віктор Тихонович. – А колись же тримали три корови, телят, свиней. Я вже не кажу про різну птицю. На все вистачало сил. Через велике господарство, напевно, не було часу і сварок влаштовувати. Жили з Любою у злагоді і взаємопорозумінні.
З онукою
Своє сімейне життя Люба Іванівна описує кількома словами: будувалися, ходили на роботу, виховували сина. І додає – це і є їхнім головним життєвим досягненням і щастям. Зізнаються дідусь та бабуся, що свою роботу любили, і на те, що вона важка, ніколи не скаржилися.
- Тоді був такий час, що не працювати не можна було, – розповідає Любов Іванівна. – Тих, хто байдикував, карали і змушували знайти роботу. А ми з Віктором працювали із задоволенням. Встигали після робочого дня ще й людям допомагати: то хату помазати, то поштукатурити чи щось інше зробити.
З сином та онуком
Нарікає подружжя Панікеравич лише на єдине – ноги перестали ходити та руки не слухаються. Роботи багато не зробиш. Але скаржитися не звикли. До сих пір в будинку та надворі пораються самі. І це видно неозброєним оком: в кімнатах прибрано та чисто, подвір’я охайне і доглянуте.
- З чоловіком ходимо за допомогою паличок, – говорить Любов Іванівна. – Та й пальці на ногах покрутило. Але працювати по господарству не припиняємо. Ми звикли, що зранку треба все поробити і на городі, і на подвір’ї, а вже потім снідати чи обідати.
Кожен будній день розпочинається у дідуся Віктора та бабусі Люби з домашньої роботи. Разом весною саджали картоплю, цибулю, різні овочі. Сіяли навіть і свій баштан. Самі ж пололи і прибирали город. Тепер на зиму мають запаси, вирощені своїми руками. Не любить Любов Іванівна, аби на городі та у дворі росли бур’яни. Вона може й цілий день з ними боротися.
- Люблю, щоб всюди було прибрано, – посміхаючись, говорить Люба Іванівна. – Краще буду голодна, а приведу садибу до порядку. Як би важко не було фізично, у мене на першому місці – чистота. І це не тому, щоб комусь догодити, а щоб самій стало приємно.
До всієї роботи по господарству Люба Іванівна встигає й смачно готувати. Віктор Тихонович говорить, що дуже любить пиріжки, які смажить чи випікає його дружина. У харчуванні подружжя не вибагливі. Готують прості страви, як і більшість українців: борщ, картоплю, кашу та вареники.
Майже увесь вільний час подружжя проводить у спілкуванні один з одним або за переглядом телебачення. Дідусь – фанат футбольних і хокейних матчів, а бабуся Люба полюбляє фільми.
На великі свята Віктор Тихонович та Любов Іванівна завжди чекають гостей – дітей та онуків. Для них великим щастям є коли всі збираються разом, розповідають про своє життя, діляться успіхами.
Своїм головним надбанням подружжя Панікеравич вважають повагу та любов, які вони зберегли один до одного до сьогоднішніх днів.
Щасливе подружжя
