Одного разу мені в руки попала ксерокопія статті нашого земляка, журналіста Івана Карасьова «За давністю не списувати». Її передав Віктор Лисенко, людина, яка пройшла горнило афганської війни, яка стояла біля витоків створення громадського музею воїнів-афганців нашого краю. Пам’ятаю, він ще зі шкільної парти цікавився історією Петропавлівщини, прагнув до правдивого її висвітлення, тому зберігав цю інформацію. Вона тісно пов’язана з історією партизанського руху в нашому краї.
Відступаючи, фашисти спалювали українські села
І я взяла до рук подаровану районному музеєві книгу «Таємниця легендарного десанту. Відкритий пароль» та дослідити факти, приведені автором, а висновки, шановні читачі, будете робити ви самі. Справа в тому, що автор статті у дарчому надписі висловив надію, що «…новые поколения района будут достойны павших героев…».
У чому ж цінність його журналістського розслідування? Іван Мефодійович Карасьов, досліджуючи історію рідного йому Петропавлівського краю, використав доступні у 80-90-х роках ХХ століття військові архівні дані й документи КДБ СРСР та довів, що люди, які віддали життя заради Вітчизни, як і історія нашого народу, не підвладні забуттю.
Зокрема, у вигляді документально-публіцистичної повісті «Відкритий пароль», він розкриває таємниці розправи КДБ над учасниками героїчної партизанської боротьби в лютневі дні 1943 року. Натомість, саме їх боротьба привела до провалу плану німецького фельдмаршала Манштейна, яким передбачалося оточення військ Південно-Західного та Воронезького фронтів в районі Петропавлівка – Павлоград – Лозова. Після війни приводом до розправи над справжніми патріотами, переконаний Іван Мефодійович, став факт з біографії комісара партизанського загону Федора Сап’яна, який у 1937 році був виключений з рядів ВКП(б) за «…антирадянську діяльність». Ви знаєте, шановні читачі, що такий «ярлик» був накладений на кожного другого репресованого під час Великого Терору сталінського тоталітаризму у 1937-1938 роках.
Про це свідчать документи офіційного видання «Реабілітовані Історією» (2008-2009 роки), де значаться й прізвища 225 наших земляків.
У червні 1990 року в республіканській газеті «Правда України» І.М. Карасьову з великими труднощами вдалося опублікувати статтю «За давністю не списувати».
Допомогло те, що в 90-і роки на сторінках української преси все частіше почали з’являтися публікації, не позбавлені здорового глузду. У багатьох людей нашого краю з’явилася можливість слідкувати за спробами журналіста повернути правду історії війни. Якраз тоді у «Степовій Зорі» з номера в номер друкувалися частини розслідування Карасьова під назвою «Відкритий пароль».
Автор піддав критиці діяльність командування першого партизанського загону 1941-1942 років Д. Кривулі за відхід від активної боротьби, розпуск бійців по домівках для «переходу на нелегальне положення», вказав на неправдоподібність звітування командира про діяльність цього загону, довів, що міст через річку Бик був зірваний не партизанами, а відступаючим саперним підрозділом Червоної армії.
Григорій Судак (зліва) та Василь Фесенко (справа) у післявоєнний час
У звітності першого партизанського загону сказано було, що 2 лютого 1942 року, коли частини 57-ї радянської армії удосвіта підійшли до Петропавлівки, партизани брали участь в атаці на нацистський гарнізон з 400 фашистів і відбивали послідуючі атаки німецьких розвідувальних підрозділів протягом доби. Правду про цей бій розповів його учасник, командир роти третього «безсмертного» батальйону 1161 полку 357-ї стрілецької дивізії, майор Лев Мироненко, що чудом врятувався від неминучої смерті. Він згадував, що не партизанський загін, а група місцевих патріотів, загітованих харківською акторкою Галиною Стругалевич і її чоловіком, Федором Сап’яном, у першому бою батальйону допомагали виявляти кулеметні гнізда гітлерівців, їх передислокацію, підбирали поранених бійців.
«…Безстрашні місцеві патріоти, а саме: Марфа Карпенко, Пантелій Черненко, Параска Фролова, Захар Пархоменко, Самсон Трав’янко, Семен Северин, Семен Бражко, Сергій Білаш…», – вказує Лев Мироненко, врятували більше 120-ти солдатів радянського батальйону. На жаль, у другому бою поліг майже увесь третій батальйон, коли «…десь о 5-й годині вечора на шістнадцяти танках в Петропавлівку знову увірвалися німці. Я був важко поранений. Як тоді могли партизани загону Д. Кривулі бути одночасно з нами, та ще протягом доби відбивати атаки фашистів – мені не зрозуміло!»
6 липня 1950 року, після перевірки доповідної записки колишнього кореспондента газети «Дніпровська Правда» П.А. Ткаченка представниками ЦК ВКП(б) та колишнього командира полку по політчастині Ф.А. Кузьміна, Дніпропетровський обком партії записав у своєму рішенні (цитую дослівно), що «Перехрест, Кривуля і Єрьомін при складанні свого партизанського звіту дійсно приписали собі цілий ряд фактів і диверсійних актів, здійснених воїнами Червоної Армії та окремими невідомими патріотами». Але це рішення було приховане від Петропавлівських первинної та районної парторганізацій, а також, від Русаненка Б.І. та Деревенця І.Т., що готували документальний матеріал для видання «Історії міст і сіл Української РСР». Тоді, констатує І.М. Карасьов, вони ненароком, самі того не бажаючи, підтвердили військовий злочин командування першого партизанського загону, записавши: «В листопаді 1942 року за наказом Д. Кривулі загін був розформований…». Насправді, у листопаді на території Петропавлівського району діяв уже другий, створений у жовтні 1942 року, партизанський загін під командуванням Фесенка Василя Григоровича.
«Командир однієї з партизанських груп загону Захар Кіяшко, прочитавши рядок зі звіту загону Д. Кривулі, був дуже вражений і обурений», – каже Л. Мироненко, цитуючи неправдивий звіт дослівно: «В липні 1942 року фашисти послали проти петропавлівських партизанів каральний загін чисельністю більше 1000 солдатів, жандармів і поліцаїв. Загін мав танки і артилерію. Фашистам вдалося захопити 16 партизанів загону… Всі вони були розстріляні…».
«Насправді ж, – говорить далі Лев Мироненко, – …ніякого карального загону не було, а командування першого загону ще в червні 1942 року зникло з району. Рядові партизани не отримали від нього ніяких вказівок, почалося замішання. Саме тоді й були видані поліцаям 16 партизанів загону, які знаходилися в домівках… Що ж стосується 220 хат, спалених в селі Самарському, то їх спалили, але не в липні 1942 року, а у вересні 1943-го… відступаючі фашисти».
Фесенко Василь Григорович
Тоді й у Петропавлівці, як мені розповідали очевидці, німці напалмом підпалювали хати, бо виконувався наказ гітлерівського командування №234 «Про повне руйнування господарських будівель і знищення народного майна при відступі».
«Жінки й ми, діти, падали на коліна, плакали й просили не лишати даху над головою», – розповідав Фоменко Володимир.
І.М. Карасьов задає закономірне питання: як же могла так довго жити явне для багатьох очевидців неправдиве приписування собі заслуг загиблих воїнів і справжніх партизанів? Адже у постанові бюро Дніпропетровського сільського обкому партії за №31 від 8 квітня 1964 року відмічено, що під час наближення частин Червоної Армії партизанський загін під командуванням Фесенка В.Г. та Сап’яна Ф.Н. 17 лютого 1943 року своїми силами визволили Петропавлівку та прилягаючі до неї села. Шість днів загін з боями утримував райцентр, не даючи противнику оволодіти дорогою Павлоград-Донбас. Лише на сьомий день повстання окупантам з допомогою механізованих частин вдалося знову захопити Петропавлівку. Партизанський загін з боєм відступив і в районі м. Ізюм перейшов лінію фронту.
За фактом викривлення епізодів партизанського руху на Петропавлівщині, про цей справжній подвиг наших земляків в «Історії міст і сіл Української РСР» не говориться жодного слова. Проте «прижита» неправдою слава людей, що просиділи за спиною народу, який реально протистояв загарбникам, довго гуляла по шпальтах районної газети, в районному та шкільних музеях, линула з уст учителів, мимовільно введених в оману авторами «Історії міст і сіл Української РСР». Обурливо те, що авторам звіту за видумані та приписані собі героїчні акції, всупереч здоровому глузду, було просто «поставлено на вид».
Під час війни за таку брехню виносилася смертна кара. Сміхотворне «покарання» виніс той самий обком партії, яким раніше керував Л.І. Брєжнєв. Вважалося, що піддавати критиці рішення Генерального Секретаря ЦК КПРС, прийняті навіть у минулому, не можна. Тому викривлення історичної правди продовжувалося, і в новому виданні 1977 року «Історії міст і сіл УРСР» опис «подвигів» Д. Кривулі автоматично повторився. Найстрашніше, що ця неправда так довго жила.
Стругалевич Галина Григорівна
«Мені особисто не треба ні звань, ні нагород, ні слави. Хочеться лиш побачити торжество правди», – написав учений – історик Ф.М. Сап’ян, комісар другого Петропавлівського партизанського загону, посмертно реабілітований патріот нашого краю. До речі, початок публікації І.М. Карасьова зі сторони партійної верхівки України і особисто її головного партійного ідеолога Л.М. Кравчука, була зустрінута гробовою тишею. Кілька тижнів на адресу Дніпропетровського обкому партії ніякого рішення не було прийнято: в середовищі ведучих партійних діячів виникли переляк та замішання.
Але в Петропавлівській районній партійній організації ця публікація була прийнята позитивно, рівно як і мешканцями району: «Степову Зорю» чекали в кожному домі, щоб перечитати продовження «Відкритого паролю». 15 років знадобилося, щоб опублікувати останні глави науково-публіцистичної повісті. Як книга, вона побачила світ лише в 2005 році…
